Її доля, як розлога яблуня

Вона всипана білими запашними квіточками. Кожне суцвіття у свій час вже стало чи стане яблуком, від гілки піде новий пагінець і так ростиме дерево родоводу.

З Галиною Павлівною Велінець з Ясинця познайомилася майже місяць тому, однак написати про цю мудру, добру і відкриту людину запланувала саме в переддень Дня матері. З-поміж усіх життєвих чеснот Бог подарував цій прекрасній людині щасливу долю МАТЕРІ.

Син Володимир, невістка Віра, донька Анна і зять Василь. Син Петро і невістка Олена, син Павло і невістка Алла, донька Марія  і зять Михайло, син Микола і невістка Лариса, син Григорій і невістка Леся, донька Людмила і зять Микола, донька Ольга і зять Анатолій, 60 онуків, 16 правнуків – така велика родина у героїні нашої оповіді. А берегиня цього великого сімейного вогнища МАТИ…

У весняний день їдемо до Ясинця з Віктором Павловичем Кузіним, помічником Віктора М’ялика. Саме за порадою і пропозицією  Віктора Павловича і відбулося ця дужа приємна зустріч.

У чистому затишному дворі Григорія Велінця, як у весняному вулику, радісно і гамірно, граються діти, веселі і щасливі. Заходжу на обійстя і з усіма ними знайомлюся: гарні і привітні онуки у Галини Павлівни. А бабуся чекає на нас у затишному домі. Галина Павлівна живе біля сина Григорія та невістки Лесі. бабуся трошки ніяковіє, але дуже приязно приєднується до нашої розмови з господарями дому. Говорить Галина Павлівна так спокійно і особливо тепло, що слухав би її і слухав би. А розказати про її життя можна було б на цілий телесеріал. Одразу  помічаєш той її теплий погляд, що ладен обійняти добром весь світ. Сідаю поряд і розмова світлим струмочком відразу проливається у мою душу.

Прийшла у світ, щоб жити з Богом

– Народилася у 1939 році, на 9 неділю після Пасхи, то було 15 червня, – каже про себе моя співрозмовниця, – з’явилася на світ у сім’ї простих трударів Христини Іванівни і Павла Калістратовича. Тато пройшов війну. Був у полоні, отримав поранення. Саме там, на фронті, батькові часто почали снитися сни про Бога.

А мама ще до війни хотіла прийняти водне хрещення. Коли ж забрали господаря на війну, то молитов у житті Христини Іванівни стало ще більше, просила у Бога його вберегти. Тоді й стала ходити в Селецьку церкву ХВЄ. Тато, на щастя, повернувся у рідне село. Війна закарбувалася назавжди у його споминах.

Юна Галя закінчила 7 класів шкільної програми. Потім пішла вчитися шити до приватного кравця. У 1957 році вступила до колгоспу. Загалом її трудовий стаж у ланці складає 35 років. Особливий теплий спогад юності – водне хрещення, яке прийняла у Цепцевичах Володимирецького району. У Дубровицькому ж бо це зробити не могла, дуже переслідувалося тут євангелістське віровчення. Отож дівчина і ще восьмеро наших земляків прийняли Бога в своє серце у сусідньому Володимирці.

Галина Павлівна згадує: той святковий день на Трійцю. 6 червня було на календарі, як Бог назавжди через хрещення ввійшов в моє серце. Влада забороняла це робити відкрито, на свій страх і ризик наверталися до Бога прості смертні. Нас було в той день 44, з Дубровицького та Володимрецького районів.

Біблія на столі не нова, відчувається, що гортають натруджені руки Галини Павлівни її дуже часто. Біблія – найголовніший Закон її долі і життя.

Сім’ю будували на любові

Галина Павлівна з особливим блиском в очах розповідає про дітей та онуків. Раділи з чоловіком народженню діточок і мріяли бачити їх здоровими та добрими людьми. Навчали християнським чеснотам і мудрості:

– Чого вибрала свого Йосипа за чоловіка питаєте? – усміхається Галина Павлівна, – бо простий був, гарний і добрий, припав до душі. Він, на відміну від мене, мав значно важче дитинство. Все бачив: і голод, і горе. У мене ж батьки господарювали, ми мали і хліб, і до хліба. Знала, що бідовий буде добрим чоловіком і батьком.

Вийшла заміж я і два роки прожила у свекрухи. Вона мені була за рідну матір, показувала все і всьому навчала. Моя мама за мене все намагалася сама зробити, опікала і оберігала мене. А в заміжжі треба самій ставати господинею. Всі уроки свекрухи дуже стали мені в нагоді, вчила ж вона мене, як стати доброю хазяйкою. Свекруха слова лихого ніколи на мене не сказала, прийняла в хату як дочку. Згодом я так до невісток ставилася і ставлюся, бо Бог мені дав приклад у свекрусі, як треба невісток шанувати і любити. Складалося так, що кожна невістка жила біля мене по 2 роки, думаю, що вони, мої дорогенькі, в душі образ не мають, любила їх як своїх доньок. Я вважаю, що у мене є 18 дітей, бо зятів і невісток сприймаю за своїх рідних.

Знаєте, як родила першого синочка, то тоді не було взагалі декретної відпустки. Полола у Сельці льон, а наступного дня народила дитинку. Акушерка Оля прийняла синочка на медпункті у Сельці.

Дві кімнатки там було. Ще, окрім мене, були на той час породіллі. Небагаті люди, але чоловіки жінок забирали додому, хто чим міг. Думаю собі, а як мій господар мене з дитинкою додому доставить? Відчиняються двері, заходить мій чоловік та й каже: ну йдемо, будемо до хати їхати. Беру дитинку, виходжу на вулицю, а чоловік з свекрухою взяли візок дерев’яний невеличкий в руки та й приїхали. Отак нас додому доставили. А свекруха вже мені підказує і показує, як дитині раду давати. Як багато любові вклала вона у моїх діток. Згодом ми збудували свою хату, перейшли жити туди, але свекруха нам завжди сприяла і допомагала.

Першу невелику декретну відпустку мені дали у 1961-му, як Аня моя народилася. Росли дітки, віддавали своїм синам і донечкам з чоловіком ми всю любов. Пригадую, як у Петра кашлюк був, довго пролежала з синочком у лікарні, а надривний кашель той все душить і душить мого хлопчика. Радили до шептухи йти, мовляв, вона допоможе недугу здолати. Скажіть, а хто ж може краще матері помолитися Богу за здоров’я її дитини? Я молилася і вірила, що хвороба відпустить. Вже як легше стало, забрали маленького додому. Попорали з чоловіком, спати лягли. Посеред ночі зірвався кашель і задихатися почав синок. Світла не було ще у селі, свічку запалили. Чоловік до дитини, а двомісячне немовля задихається вже. Кисневої подушки нема, як у лікарні. Думали, що Бог забере душу безневинної дитини. Бачу, впав мій чоловік на коліна і щиро молиться та плаче. Я також опустилася навколішки і прошу Бога подарувати здоров’я. Відпустило нашого хлопчика.

Лише у 60-х роках світло з’явилося у домі. Набагато легше жити стало. Але й клопоти додалися. Пригадую, як Петя маленьким пальчика в розетку впихнув. І така була пригода. Хлопці всі у мене толкові, техніку люблять і на ній знаються. Недарма ж зараз такі трударі і все можуть самі. У кожного з дітей був свій характер. От, наприклад, Аня і Люда дуже спокійними були, а Павлик такий шустрий, всюди йому треба проявити інтерес.

А скільки мої діти душевних переживань перенесли через те, що виховувалися в родині глибоко віруючих людей? В директора і в учительській не раз за це стояли і вислуховували, мов якісь порушники. Хіба ж робили  мої діти щось зле чи ображали когось?

В Західній Україні віруючим таким, як ми, було дуже важко. Діти мої були не такі, як казала партія, не були комсомольцями. Вступати, вчитися через це всюди було дуже нелегко. Але, дякувать Богу, кожен знайшов свою стежку у житті, всі мають гарні родини, роботу, трудяться і живуть за Божими заповідями. Це головне. Петро, Микола та Людмила з сім’ями живуть у США. Моє материнське серце болить за кожного однаково. І у ту далеку Америку їздила подивитися, як діти живуть, як вони у далекому краї?

За океаном добре, а вдома – краще

Отож у Америці була наша героїня 4 рази. Перший раз летіла у 66 літ. Їхала передусім допомогти глядіти діток, бо ж важко на чужині без помочі материнської. Галина Павлівна роздумує:

– Заїду туди, добре й цікаво там, але згодом вже хочеться додому. Вийдеш на вулицю, а вони всі їдуть машинами, спішать, всі ділові. Слова нема до кого по-сусідськи промовити. У нас можна з людьми поговорити, з сусідами добрим словом обмінятися. Там –  у кожного своє життя. Але як моїм дітям там добре, то й у мене душа радіє. Вони у мене трударі. Стараються для родини, для дітей. Хай собі живуть у любові й злагоді.

В Україні митницю пройшла сама. Кругом у нас люди. Не знаєш, то підкажуть. Сіла в літак і все молилася Богу. Просила, щоб її шлях своєю милістю оберігав.

Бабуся розповідає:

– В літаку сидиш, як отут з вами на дивані, добре і зручно. Але неспокій на душі був, то все Бога благала, щоб добрим був переліт. Швидко час у небі промайнув. Думка про зустріч з дітьми та онуками гріла душу. А в Нью-Йорку –  пересадка. Отут клопіт і проблема. Як же мені, простій людині, що не знає англійської, не загубитися у чужому світі? Сподівалася на допомогу, бо діти домовилися зі знайомим, що той мені посприяє з літака на літак потрапить. А не все склалося, як гадалося. Сама я в аеропорту шукаю вхід і вихід. Ще й табличку з надписом про те, що англійською не розмовляю згубила. Вся надія на Бога. Вийшла з літака, думаю, а де мої ж сумки? Де мої дві великі в клітинку, як ото по базарах носять, сумки? Я в них везла в Америку дві свої подушки, з свого домашнього пір’я. Бачу крутиться колесо, сумок море, а моїх нема. Переживання мені та й годі. А їх раніше зняли. Є мої сумки, слава Богу. Беру сумки, треба ж їх знову здати й на білетах поставити печатки. Всюди –  море чужих людей. Куди мені йти, де шукати касу, де ті сумки здати? До кого не обізвуся, української не розуміють. Ціла історія з тим аеропортом. Бачу люди з бейжиками, зрозуміла, що працівники аеропорту – то я вже до них, та й на пальцях показую, що мені треба. Два чоловіки візочки видають, до них направилася. Вже вони мені посприяли, як далі бути, куди свої сумки знов віддати. Знаю, що світ не без добрих людей. Незалежно, де б ти був, у якій частині світу. Бог руками інших покаже істинний і правильний шлях. Знову ж треба знайти свій термінал, щоб пересісти на наступний літак. Трапилися двоє чоловіків. Вони заговорили російською. Аж полегшало на серці. Забрали мій квиток, а я – за ними. Ледь встигаю. Думаю, от як загублюся. Довели мене до 4 терміналу. Дякувала їм, білет я закомпостувала, паспортний контроль пройшла, а до літака ще 3 години чекати. Годинника у мене нема, думаю, присяду зручно, переживання вже ж закінчилися більш-менш. Сіла та й заснула. Так гарно спала, спокійно і добре. Просинаюся: Боже, де ж це я, що за люди довкола? Ох, це ж я в аеропорту, аж у Нью-Йорку, зараз до дітей летітиму далі. Вже зараз літаки й аеропорти сприймаю я не так боязко, нічого страшного в тих перельотах нема. Завжди молитва зі мною. Беріть і ви молитву з собою у кожну дорогу.

Жити з Богом. Це головне

Нещодавно в Галини Павлівни народилася шістдесята онучка. Бережно тримає крихітне дівчатко на руках моя співрозмовниця. Так тепло звертається до малесенької, що аж серце радіє. Ще одне маленьке сонечко зігріває оселю Велінців, ще одна кровиночка тішить бабусине серце. Дивлюся на найстаршу і наймолодшу представницю цієї привітної оселі і розумію, що діти, онуки і правнуки – це найкращий слід на землі. Як багато у душі Галини Павлівни любові, як багата її доля на особливі статки, на прояви любові і плоди цієї любові.

Бабуся не задумуючись перелічує імена усіх 60-х онуків. Не задумуючись, бо щоденно згадує їх у своїх молитвах.

– Я щаслива, що живу з Богом, що саме так живуть мої рідні: мої дорогі діти, онуки, правнуки. Ми маємо в родині пресвітерів, місіонерів, дияконів, регентів. На всі життєві дороги просимо Господнього благословіння. Так має жити кожна людина на землі, бо нема вищих у світі законів.

Цікавлюся у співрозмовниці секретом гарного, міцного шлюбу.

– Треба жити за Божими заповідями, – каже Галина Павлівна, – Бог дає нам їжу, все довкола. В основі гарних стосунків між чоловіком та дружиною лежить любов до Бога і один до одного, любіть Бога та один одного, слідуйте Його заповідям і ваш шлюб буде міцним і щасливим!

Така привітна і щира, така мудра і любляча, така скромна і невибаглива. Вона Мати, як яблуня. Хай цвіте родовід Велінців новими квіточками.

Любов КЛІМЧУК.