* 18 травня – День вишиванки

У ВИШИВЦІ – СВОЄРІДНИЙ

ГЕНЕТИЧНИЙ КОД НАЦІЇ

Представляти загалу крупівчанку Любов Василівну Стельмашук, напевно, не треба. Цю гарну й талановиту жінку знають й далеко за межами району. Бо завдяки своїй творчості вона здобула не лише високе звання заслужений майстер народної творчості України, а й цілу плеяду поціновувачів в багатьох куточках земної кулі. Нині вона досконало володіє найрізноманітнішою технікою вишивки. Але цікаво, звідки ж все починалося?

«Вишивкою захопилася ще в шкільні роки. По суті вперше голку в руки взяла на уроках праці. Вдома в нас не було надто багато вишиванок, всі вони були вишиті модною на той час гладдю. А в моєї подруги я побачила вишиті хрестиком рушники. Бачила, як гарно кладе на полотно такі візерунки вчителька, мама тієї дівчинки, й просто була в захваті. Будь що хотілося перейняти таку майстерність собі. Звісно, спочатку не все вдавалося, як треба. Першою моєю роботою був вишитий хрестиком півень. З яскравим рівнобарвним хвостом, побачений в домі тієї ж моєї подруги, цей півень мені навіть снився. Тож випросила перезняти таку вишивку й собі. Зараз дуже жалкую, що та перша моя робота десь загубилася».

Жінка розповідає, що змалку буквально «підсіла» на вишивання. «Подруги поспішають в кіно, на танці, а я до нитки-голки». Та хтозна, як склалася б творча доля, якби не потрапила в таке мистецьке село, як Крупове. Сюди направили на роботу кіномеханіком. Жила на квартирі в знаної Уляни Шеремет, мами також заслуженого майстра народної творчості України Ніни Рабчевської. «Баба Уляна нерідко давала гарні поради, як поєднати кольори, підібрати тканину. А інколи, було, й сварила. Бо прийде теперішній мій чоловік  до нареченої, а вона ніяк від вишивки відірватися не може. То баба Уляна вже мені потім виказує: «Що ж ти за дівка така, хлопцю уваги не можеш вділити?!». Та коли йшла заміж все дівоче придане – рушники, наволочки, серветки – були  вигаптувані моїми руками. І все любим моєму серцю хрестиком. Гладдю, звичною для тодішнього оздоблення, вишила лишень простирадло – в яскраві маки, братики, незабудки, щось подібне до тюльпанів».

У заміжжі поміж хатніми, городніми клопотами, вихованням дітей та роботою також завжди було місце вишивці. «Стала свого роду залежною від свого захоплення. Як пияка тягне до чарки, так мене до голки з ниткою. Щодня відчуваю в собі потребу вишити бодай одну невеличку квіточку в якомусь орнаменті». Щоправда, чоловік, сам майстер різьби по дереву, завжди розумів таке хобі дружини. А бувало навіть допомагав, коли не могла вкластися у відведені часові рамки.

«Як би мене не піджимав час, ніколи не брала до рук голки у неділю чи релігійне свято. Тільки одного разу відступилася від цього правила – замовниця дуже наполягала на терміновості. А як згодом прикро було, коли вчасно виріб  цей не забрали, й можна було зовсім так нагально «не налягати» на нього».

Пані Люба розказує, що у кожного часу, кожної місцевості є своя мода на вишивку, той чи інший самобутній візерунок. Особисто їй зараз до вподоби делікатна й вишукана вишивка «білим по білому». Завжди в тренді – «червоне – то любов, а чорне – то журба».

А взагалі у вишивальниць в особливій пошані – рослинні орнаменти, де кожна квітка наділена певною символікою. Здавна українці увірювали у виняткову силу маку. Недаремно ж його освячують в церкві, щоб обсівати людей та худобу, аби вберегти від вроків та всього злого. А ще вірили, що поле битви з часом вкривається маками. Ця квітка несе в собі незнищеність пам’яті роду. Незламність уособлює мальва – квітка, що раніше прикрашала кожне селянське обійстя. Квіткою пам’яті ще вважають гвоздику. Помітили, це «улюблена» ритуальна квітка. А от жоржини уособлюють знак любові, краси, тепла. Навіть своєю формою вони нагадують променисте сонечко.

Птахи – символ людських душ, їх єднання. Недаремно це улюблена атрибутика весільного обряду. Якщо ж птахи сидять голівками один до одного і в дзьобику тримають насінину – це уособлення матері, батька й їхнього дитятка. Лілії символізують цноту, духовну чистоту.

Каже вишивальниця, що для кожної нагоди підбирається не тільки орнамент, а відповідно й колір тканини та нитки. «Якось на виставці представляла рушники у «пастельних» тонах – два відтінки гірчичного, світло кавового. Чую, перемоляються дві літні пані: «От би такі рушники до церкви».

Візерунки  Люба Василівна черпає зі спеціальної літератури, яку передплачує  регулярно, зі старовинних робіт. Часом, зізнається, копіює орнамент «прозапас». Не завжди буває натхнення. Не завжди можна викроїти час, щоб вишити ту чи іншу річ, яку вподобав. Інколи в глибині єства вона може «дозрівати» й надто довго. А вже коли «проросте», то хочеться жити і творити від усієї душі. Коли ж охоплює відчай, туга, просто копіюєш виріб, який хочеться мати в декількох  екземплярах.

У колекції мисткині є чоловічі та жіночі сорочки, костюми, рушники різного призначення, скатертини, ікони, подушки, наволочки. Але особливим попитом користуються нині сорочки та рушники. Здебільшого їх замовляють на подарунки. А от географію поширення своїх творінь, пані Люба відслідкувати не може. Однозначно є її вишиванки в Росії, де й досі мешкає депортована колись частина родини, в Італії, Іспанії, США, Польщі, Білорусі. Куди ще потрапляли вишиті нею вироби, коли працювала в художній майстерні при Спілці художників України, звичайно, відстежити не можна. Адже найчастіше закордонні гості везуть на батьківщину наш національний хендмейд.

Але найперші та найдорожчі «замовники» – доньки Віта й Валентина, улюблені онучечки. Для них – вся творча фантазія мами та бабусі. Обидві доньки також перейняли від мами вміння вишивати, хоча не можуть вділити цьому заняттю достатньо часу.

«У кожному вкраїнському домі має бути вишивка. Бо в ній – своєрідний генетичний код нації, – вважає Любов Стельмашук. – А ще краще, коли ця вишивка, зроблена своїми руками. Тоді вона має особливу енергетику, адже всі ті добри посили, що наповнюють душу, виливаються на полотно».

Людмила РОДІНА.