Згадуймо їх очі і усмішки.

Молімося за їх упокій

У страсну п’ятницю в останню дорогу провели ми нашого шанованого сусіда Івана Васильовича Дубінця. Спокійний, мудрий, виважений – таким запам’ятаю його, так він жив поряд з нами. Залишив по собі у світі трьох дітей, 8 онуків (7 хлопців та одну дівчину), маленьку правнучку. Був ініціативним, відповідальним – таким згадуватимемо Івана Миколайовича. Вже у церкві Різдва Богородиці від отця Данила почула дуже зворушливі слова про свого сусіда як християнина:

– Він був мені як батько, помічник і порадник, – сказав священик, – я міг з ним поділитися планами і обговорити проблеми. Отож сьогодні велика втрата не лише для родини, а й для Церкви, для мене особисто. Відновлення оцього храму в Дубровиці, «друге життя» церкви розпочалося і завдяки Івану Васильовичу. Адже, все, що пов’язане з електрикою, робилося його руками. Отож я прошу на знак поваги і світлої пам’яті сьогодні засвітити надворі поряд з храмом ліхтарі. Хай освітять його останній шлях.

Так і зробили. Навіть у вітер і негоду, засвічені ліхтарі стривожили душі. Подумалося: як часто при житті, ми мешкаємо поряд з людиною і багато про неї не знаємо, як часто бракує часу, щоб просто поговорити чи запитати про здоров’я. Поспішаємо жити й тоді, коли треба призупинитися.

Коли ж втрачаємо близьких, то починаємо згадувати, що були моменти, коли просто з ними не договорили, були миті, коли просто їх не почули. І нам вже хочеться бесідувати з ними подумки, і часу вже на це не бракує. Тільки замість діалогу отримує сухий монолог.

Як часто чую: «От пішла на могилу батька чи матері, поговорила і легше стало». Проте іноді бракує часу, щоб зайти до живих батьків. А поважати безумовно треба й живих, любити і прощати живим, щоб отримати бодай слово у відповідь на свої вчинки. Але, безперечно, треба шанувати пам’ять про померлих. Передусім молитвою і споминами. Кожна родина має кого провідати на кладовищі у поминальний день, бо без цього не було б сьогодення.

 Якщо ми проводимо у Царство Боже стареньких, що прожили життя – це одне, бо відчуваємо природну плинність нашого буття. Якщо ж раптово втрачаємо молодих, то рідні частково ховають своє серце з такими усопшими. Це закономірно. Навіть, як йдемо вулицею і бачимо, як вітер зламав квітучу гілку дерева, то огортає жаль. Що ж казати про обірване квітуче життя? Коли помирають передчасно, то вже постає християнський обов’язок    – не лише поминати спочилих, а й якомога тепліше підтримати рідню у великій печалі.

 Тиждень, який нині триває, в Україні називають по-різному. Проводи, Гробки, Дарна неділя, Могилки, Опроводи, Провідна неділя, Радониця, Радовниця, Радуниця, Родичі, Томина неділя, Хомина неділя. Це традиційні громадські поминки, що припадають на першу після Великодня неділю і наступні за нею кілька днів.

 Після служби Божої в день Проводів священики й парафіяни з хоругвами, хрестами, свічками й образами, співаючи, йдуть на кладовище, де відправляють загальну панахиду. Далі кожен рід запрошує священика на могили своїх предків, щоб відслужити там короткі панахиди.

Пригадується той час, коли на кладовищах, безпосередньо біля могил, влаштовували поминальні обіди. Починалися вони тихо, а закінчувалися іноді (під впливом спиртного) гучновато. Бувало, що у Дубровиці і у селах поверталися додому з кладовища геть під вечір, бо тривала ж там поминальна трапеза. Дуже правильно, що саме церква стала ініціатором заборонити таке поминання. Хіба ж такої поведінки чекають від нас усопші душі? Думаю, що вони ждуть від нас просто тихої, заупокійної молитви. Чи ж можна тривожити їх у Царстві Божому своєю енергійною бесідою?

Як же правильно поминати родичів і близьких людей за православною традицією?

Священики кажуть: «Єдине, що можна робити на кладовищі, це тільки молитися. Молитися за померлих ми можемо (й повинні) самі, як молитвами з молитовника, так і власними словами, що йтимуть від щирого серця. Це також можна робити як удома, так і в храмі, на кладовищах, місцях смерті чи поховання. На кладовища ми приходимо тільки молитися та плакати, а не з метою розважитися. У Православній Церкві є декілька особливих богослужінь та відправ, якими ми в особливий спосіб просимо Бога блаженного успіння та вічного спокою для дорогих нам людей. В такий спосіб ми вдаємося до загальної молитви у виконанні священика і парафіяльної громади за допомогою Божественної літургії, панахиди, літії».

Протягом 2016 року відійшло у вічність багато шанованих наших земляків. Спершу хотіла назвати окремі імена, але не буду, бо всіх, на превеликий жаль, згадати не дозволять навіть повністю заповнені шпальти газети. Ви згадаєте і пом’янете самі – тих, хто для вас найдорожчим був, найближчим і рідним. Може, це син чи донька, мати чи батько, сестра чи брат, чоловік чи дружина, дідусь чи бабуся, сусід чи колега, просто знайома людина. Вони всі різні, за віком, місцем проживання, різні навіть в своїх останніх хвилинах перед вічністю. Але усіх тих, хто спочив, об’єднує спільна важлива риса – вони всі хотіли жити і бачити цвіт яблунь і вишні, як тепер бачимо ми. Як сказала мені дружина покійного Івана Васильовича: «Чоловік хворів, але хотів дожити хоч до Пасхи Божої. Не судилося».

Не знаємо, що чекає на кожного з нас і коли настане наш, отой час піти на зустріч з Богом. Отож живімо і радіймо життю, молімося за тих, хто цим весняним дням вже не радіє.

Наостанок хочу процитувати пост Оксани Слободзян із Фейсбуку про ще одну втрату:

«У третю ніч Воскресіння Христового, коли ворота раю, кажуть, відкриті, відійшла у вічність, полетіла сизою голубкою на небеса, до свого сина Віра Данилівна Кухарець – мама народного артиста України, композитора, колишнього художнього керівника та головного диригента Черкаського державного народного хору Євгена Кухарця. Їй було 91. Довге життя, ніби за себе й за сина жила, який загинув у автокатастрофі у 42-річному віці. Важка доля – він був у неї єдиним, чоловік помер, коли Жені виповнився рік.

Пам’ятаю, як вперше зайшла у її світлицю… З усіх стін на мене пильним та нескінченно добрим поглядом дивився Євген – вся кімната була увішана його портретами та концертними афішами. Мама пишалася ним і… жила ним, навіть, коли його вже не стало. Вона розповідала мені, як у п’ять рочків її Женечка, ховаючись від дядька Данила на печі, вправлявся на його гармошці. Промовляла слова, а сльози безперестанку текли із небесно-голубих очей. За три десятки років без сина вона їх ще не виплакала… Коли пішов у школу, попросився у музичну. Записала. І вдягнутися не було у що, а він не пропустив жодного заняття. Після закінчення подався до Рівненського музичного училища. Збивав ящики на кондитерській фабриці і вчився. Коли сказав, що вступатиме до Одеської консерваторії, мама за голову вхопилася: куди тобі, хлопчакові із глухого Велюня?! У хаті й грошей на дорогу не було. Як виявилося, він відклав. Поїхав… Вчився і працював, де тільки міг. Присилав їй гроші, щоб привезла дров на зиму. А косити сіно для корови приїжджав сам.

Він прославився на всю Україну, прославив наш Поліський край. Черкаський хор, за керівництва Кухарця, переживав тріумфальні часи підйому, а українська пісня звучала по всьому СРСР та за кордоном.

Позаторік у Черкасах святкували 70-річчя з Дня народження Євгена Кухарця. І вона, старенька й немічна, поїхала, щоб з співочою синовою родиною вклонитися його могилі.

Царство небесне і Вічна пам’ять Вірі Данилівні».

Вони пішли: усміхнені й щасливі. Вони жили і мріяли про майбутній день, вирішували свої щоденні турботи. У кожного за плечима був свій досвід і трудовий стаж, родини чи мрії їх створити. І все в одну мить обірвалося… Нехай назавжди в нашій пам’яті залишаться вони саме такими веселими, усміхненими, щасливими.

Любов КЛІМЧУК.

• Згадуючи в «поминальний» тиждень померлих предків, не годиться їх називати небіжчиками, бо в ці дні «вонивсе чують, яка про них мова мовиться». Краще їх називати родичами,свояками і знайомими.

• За тиждень до Проводів люди йдуть на кладовище впорядковувати могили, сіяти квіти, садити калину та інші дерева.

• У Провідний тиждень не можна копати город. Все посіяне і посаджене в цей тиждень погано буде сходити і родити.

• Бідняки, які збирають крашанки, паски і цукерки на могилах, повинні прочитати молитву за небіжчика, інакше він буде приходити до них у снах.

• Біля могили треба прочитати «Отче наш», можна тричі поцілувати хрест або пам’ятник. Коли йдете з кладовища, зверніться до небіжчикам подумки: «Нам нехай здоровиться, а вам легколежиться», «Вам Царства Божого, а нам - до вас не поспішати».

• У поминальну неділю на кладовищі зустрічається енергія живих і мертвих. У поминальну неділю небіжчики при вході на цвинтар зустрічають своїх родичів.

• Щоб уберегтися від неприємностей, треба входити на кладовище через ворота. На вході тричі перехрестилася. Виходячи зробіть те ж, повернувшись обличчям до могил. Знак хреста – це повага до мертвих і в той же час оберіг від нечист. Вдома свяченою водою тричі омийте руки і обличчя.

• У свяченій воді також споліскують рушник, який стелили на могилі під паску.

• Якщо знайдете на порозі або дворі вінок або квіти з кладовища, розсипану землю, сіль або крупу, виметіть з двору до найближчого перехрестя. Порча повернеться до людини, яка хотів її на вас навести.

• Якщо є можливість - вагітним і дітям до року на кладовищі краще не ходити: у них занадто ніжна і чутлива аура, дотого ж маленькі діти часто бачать те, що не дано бачити дорослим. При бажаннікраще сходіть до церкви.