Отче Вадиме,

ми вдячні Богові за вас

Як йдемо стежкою свого життя, то завжди прагнемо зустріти людину, яка б була нашим духовним провідником. Бувають дні, години й хвилини, коли душа потребує поради саме такого наставника, його думки, бо самотужки важко знайти відповіді на запитання, які ставить життя. Саме такою людиною найчастіше стає для православних християн священик. Іноді навіть невеличка особиста зустріч з ним чи коротка розмова дозволяє, образно кажучи, дихнути більш повно, знайти втіху в словах.

Пригадую, як минулорічної весни, на третій день Божої Пасхи, прогулювалися з мамою (вона в інвалідному візочку) неподалік церкви Серафима Саровського, біля майбутнього храму Святої Іулянії. Це було пополудні. Помітила, що двері церкви відчинені. Отож зайшла і попросила батюшку вділити кілька хвилин хворій мамі, яка не має сили бути на святковому богослужінні. Отець Вадим (на той час він служив у цьому храмі) відразу щиро запросив нас до церкви, запалив свічки, поспілкувався і прочитав молитву.

Бесіда була недовготривалою, бо до храму приїхали земляки  хрестити немовля, та й довше постояти мама не мала сил. Однак саме ця зустріч зробила наш минулорічний Великдень найбільш святковим і пам’ятним, запала глибоко у душу. Святковий день і ця атмосфера, коли у церкві лише священик і ми, була надзвичайно щирою, світлою і незабутньою.

– Розкажи про цього молодого, гарного й дуже приємного батюшку, – попросила мама.

– Це отець Вадим, – відповіла я. На жаль, багато розповісти, на той момент, про священника не могла, мало знала про нього, хоч не раз чула його чудовий голос на службі Божій.

Сьогодні ж ближче познайомимо читачів з шанованим, толерантним і скромним отцем Вадимом. Робимо це на прохання всіх, хто знає і поважає його як священика і як просто хорошу людину. Тим паче, що є для цього чудова нагода, бо 14 квітня, в день Страстної п’ятниці, нашому священику Вадиму Панчуку виповнилося 35 років. А 22 квітня він зустрічає День Ангела.  Молодий вік, а за плечима – роки служіння  людям, християнське спілкування з прихожанами, виняткова скромність і добро.

Всім, кому доводилося спілкуватися з отцем Вадимом, припадає до серця позитивна енергія священика, добрий погляд глибоких очей підкреслює його щирий і світлий душевний стан.

Народився отець Вадим у селі Курозвани Гощанського району. Тато обіймав посаду заступника голови колгоспу. Мама – вчителька. Окрім сина, виховували батьки й дочку Наталю. Батько був старостою у місцевому храмі, отож вже з ранніх років спогади отця Вадима пов’язані з атмосферою духовності. У сім’ї виховували дітей у дусі добра і любові. А найсвітлішими споминами дитинства для отця Вадима залишається час, проведений у дідуся і бабусі у селі Весняне Корецького району. Дідусь був настоятелем церкви у цьому селі. Отця Іоанна у Весняному шанували і любили, місцеві жителі знаходили у храмі розраду і прихисток душі. Ця сільська церква була й для маленького Вадима духовним домом, де проводив з насолодою так багато часу.

Тут з любов’ю спостерігав хлопчик за дідусем, образ якого у храмі ставав світлішим і таким поважним, тут прислуговував йому, з радістю долучаючись до богослужінь. На канікулах, як на крилах, летів у Весняне: читав, співав, допомагав дідусю у кожній церковній справі. Так у ці миті світло і добре було на серці. Дідусева мудрість священика, його приклад вірному служінню Богу став найбільшим дороговказом у житті вже для юнака Вадима.

Яку життєву стежку обрати? Куди піти вчитися? Відповідь на це питання була однозначною і дуже зрозумілою: стати тим, ким хотів бачити його дідусь, стати тим, ким хотів бачити його Бог.

У 1999 році юнак вступає до Волинської Духовної семінарії. Навчається дуже добре і користується авторитетом серед своїх однокурсників, досі з ними підтримує контакти. Під час навчання обіймає посаду економа семінарії та викладає у недільній школі,  читає лекції для військовослужбовців: прикордонників, у внутрішніх військах та у школі кухарів. Під час навчання у 2003 році сталася у житті  Вадима Панчука доленосна зустріч з майбутньою дружиною. Семінаристом жив у одній келії з нашим земляком – Сергієм Деркачем. Багато спільних споминів є про час навчання. Якось до сусіда-друга приїхала у гості його сестричка Світлана.

 Матушка пригадує:

– Була рада відвідати брата. Сергій попередив хлопців, що до нього приїде сестричка і поросив їх приділити увагу мені, доки він буде зайнятий. Хтось з хлопців скромно «втік», хтось був зайнятий, а отець Вадим щиро і привітно зустрів мене і показав келію, де семінаристи мешкали.

Потім семінарист провів екскурсію чарівній дівчині з Дубровиці по навчальному закладу, і відчув, що вона йому дуже близька по духу. Згодом цікаво і змістовно спілкувалися по телефону, листувалися, обмінювалися думками. Очевидно, що Бог ще в момент першої зустрічі вирішив об’єднати долі цих двох гарних і розумних людей.

10 серпня 2003 року пара обвінчалася у Свято-Миколаївському храмі. Покійний отець Федір прийняв зятя, як рідного сина, відчував, що ця людина подарує його доньці щастя. Він і ставився до Вадима як до другого рідного сина, ділився досвідом, бачив у зятеві однодумця у духовних справах. Багато почерпнув отець Вадим Панчук і від духовної мудрості покійного благочинного нашого району.

30 серпня 2003-го отець Вадим стає дияконом.  21 вересня 2003 року був рукопокладений в сан священика. 22 вересня 2003 він був призначений настоятелем Свято-Петро-Павловської парафії с. Удрицьк. З 2012 по 2016 рік служить у Свято-Серафимського храмі Свято-Іуляніївської парафії у Дубровиці. Зараз виконуює обов’язки настоятеля Свято-Різдва-Богородичного храму в Смородську.

Загалом, за плечима вже 14 років служіння Церкві і громаді на дубровицькій землі. За цей час знайомився з прихожанами, ділив з ними радісні моменти і тривожні хвилини, скромно, але так чуттєво молився разом з людьми на церковних службах. Кожна з них, – чи то святкова, чи то буденна – це не просто мить його життя, це прагнення подарувати частину душі прихожанам і Церкві.

Вдома отець Вадим – люблячий чоловік і тато. Трьох діток подарував подружжю Господь: Миколку, Любочку і Тимофійчика. Три пари радісних оченят щоразу чекають на тата вдома, бо відчувають, що нема у світі більшого тепла, ніж того, що йде від татового і маминого серця.

– Отець Вадим, – каже матушка Світлана, – дуже любить господарювати на обійсті. Що коли посіяти чи посадити, що коли прорідити чи підживити на грядці – то його приємний клопіт, вірніше його досвід. Він виріс у селі й добре знається в окремих питаннях садівництва й городництва. Й мене цьому підучає. Я ж, за мамою й татом у Дубровиці, менш до цього була дотична. Дуже подобається йому з вудочкою на Горині посидіти, буває по дорозі з Смородська призупиниться, щоб хоч трішки порибалити. Це теж віддушина. А взагалі знаходжу в чоловікові мудрість і втіху, бо хто ж як не він найбільше відчуває стан моєї душі?

Наш край став для отця Вадима милим серцю, рідним, бо ж тут його дружина і дітки, тут справа його життя – служіння Богу і людям.

У своїх 35 літ, в дату, яка випала на Страстну п’ятницю, отець Вадим строго постив та ревно молився. Серед передвеликодніх молитов, зрозуміло, що й дякував Богові за дар життя на землі, за те, що може щиро молитися за церкву, за прихожан, ріднокрай. Дякував за життєву дорогу, яка так потрібна людям.

Отче Вадиме, кожен рік Вашого священства живиться терпіннями і непохитною витривалістю у Святій Вірі. Кожен рік був і є увінчаним безцінним скарбом – Вашими рясними і незліченними духовними плодами, які служать для примноження Божої Слави. Многая вам літ, наш дорогий Отче – літ життя і служіння громаді, щастя і добра вашій родині! Хай у ваших дітках бачать сонце паростки Вашої великої любові до Бога і квітнуть, як першоцвіти навесні

А ми щиро вдячні Господу Богу за те, що дав нам змогу, зустріти на нашому життєвому шляху цю добру, щиру і надзвичайно скромну людину, спілкуватися з нею, слухати мудрі проповіді, радитися з приводу різних життєвих і духовних проблем, вболівати й молитися за долю рідної Церкви і рідного народу.

Щирі слова, думки і побажання передала

від парафіян та хористів Свято-Миколаївського храму

Любов КЛІМЧУК.