На Пасху бажаю Україні миру

Дубровичанка Ольга Володимирівна Годунко якраз сьогодні зустріла 93 весну в своєму житті. Як на такі поважні літа бабуся досі брава та енергійна. А в щирому погляді її світлих очей й досі стільки любові до людей, життєвої мудрості й заповзяття. Каже, може, й тому, що Господь дарував їй життя в такий знаковий день, як Благовіщення.

Як ревна християнка, а пані Ольга змалку навернулася до церкви, землячка може повідати багато цікавих народних традицій, що вже, можливо, й забулися в деякому домі, а не виключено, й ніколи не побутували там. Набутими на довгому життєвому шляху знаннями бабуся радо ділиться, щоправда, ми, молоді, не завжди прислухаємося до таких ось простих й доступних порад.

Коли запитала нашу старшу подругу, котра пережила становлення різних суспільних формацій, період войовничого атеїзму та відновлення церков, чи завжди вона святила паску, Ольга Володимирівна відповіла однозначне «так». Каже бабуся, що більше сімдесяти років сама розчиняла пасхальний хліб й пекла. «Не печу паски сама я тільки два останні роки, тепер таку почесну місію в родині виконує невістка. Бо яке ж то свято без духмяного пасхального аромату в домі?». Після війни, пригадує землячка, мешкали вони з чоловіком в будинку поблизу залізниці, то нерідко пекла паски й для сусідів – позаяк мали гарну велику піч. Це тепер люди розрізнено живуть, колись більш гуртувалися й в біді, й в радості, по можливості підсобляли, виручали один одного.

Тринадцятилітнім дівчам Ольга вже прислуговувала в домі місцевого священика отця Андрія. Цей духовний пастор й прищепив їй  перші пагони віри та непорушні моральні цінності, якими керувалася впродовж всього подальшого життя. Пригадує свого наставника пані Ольга як великого патріота України, який засівав в душі мирян зерна любові до Батьківщині, почуття власної гідності й високої громадянської свідомісті. Каже, що загинув настоятель храму через людську підлість та підступність. Були тоді непевні часи, й хитриші приховували свою справжню позицію. Але отець Андрій був людиною прямолінійною. Якось служив він відправу після бою під Сохами, й в проповіді агітував за Україну та освятив зброю лісовим хлопцям. Знайшлися лихі люди, що донесли про цей випадок в комендатуру. Згодом викликали туди священика й більше ніхто його не бачив.

«Якось у страсну п’ятницю замешкалася я з прибиранням, а так хотілося піти подивитися, як виносять плащаницю, прикластися й собі до Христового савану. Але отець Андрій перепинив вже в дверях, запитав, чи їла я сьогодні? Відповідаю – «їла». Тоді, говорить батюшка, не треба тобі до плащаниці прикладатися, не гоже це», – пригадує бабуся Ольга. Каже, відтоді у п’ятницю перед Великоднем ніколи не їсть, поки не винесуть плащаницю, настільки запам’ятався той, вважай, ще з її дитинства, випадок.

Вважає Ольга Володимирівна, що нині церква стала більш лояльною, стає в ній все менше «табу». А в її молодості до року молода мама не сміла ступати до Божого храму. Та якось трапилося в її житті так, що не було кому святити паску, а року після народження дитини ще не спливло. Не знала, як вчинити правильно. Пішла на раду до сусідки, й вона підказала: «Не бійся нічого. Йди до церкви й чекай, поки не заходитиме до неї якийсь літній чоловік. Непомітно бери його за одяг й спокійненько заходь за ним. Так й зробила. Дочекалася на вулиці знайомого дідуся й за його піджаком собі зайшла до церкви. Досі не знаю, чи правильно вчинила, але тоді переважила віра до слів та порад старших», – каже бабуся.

Пригадує Ольга Володимирівна з життєвого досвіду й ще один пасхальний «курйоз». Тоді паска була пізня, травнева. У страсну суботу, саме на Першотравень, зібравши вже пасхального кошика, кинулася останні порядки в домі наводити. Аж тут чоловікове начальство з залізниці. Як-то так, в таке велике радянське свято, вона порядкує, обурюється? Добре чоловік знайшовся, що відповісти, каже: «То ми Май празникували, то трохи натоптали, вона й прибирає». «Аж тут ті начальники всілися до столу та й засиділися, а вже до церкви пора йти. То знову мій покійний Максимович мене виручив. Говорить, бери вже, Олю, свого кошика, та неси й пастухові «майське», бо ще візьме, піде паску святити. Отак й викрутилися», – сміється бабуся Оля.

Каже, що гарні зараз настали часи, коли можна беззаборонно говорити українською, не боятися, що за свою любов до Батьківщини можеш здобути кулю, й вільно ходити до церкви. Єдине, чого досі бракує, зітхає жінка, то це миру. Саме за це просить й вона щодня в своїх молитвах.

Людмила РОДІНА