* 21 травня – День пам’яті жертв політичних репресій

РЕПРЕСІЯМ БУЛО ПІДДАНО

МІЛЬЙОНИ УКРАЇНЦІВ

Вшановуючи пам’ять мільйонів співвітчизників, які стали жертвами політичних репресій, усвідомлюючи моральний обов’язок перед минулим та наступним поколіннями українців і визначаючи необхідність відновлення історичної справедливості, утвердження в суспільстві нетерпимості будь-яких проявів насильства, у кожну третю неділю травня указом Президента встановлено День пам’яті жертв політичних репресій в Україні, коли вся велика українська громада віддає данину шани та пам’яті тим, чиє життя трагічно обірвалося під дією комуністичної каральної машини. У Дубровиці мітинг-реквієм з цієї нагоди відбувся напередодні «чорної» дати – у п’ятницю біля пам’ятника жертвам Голодоморів та політичних репресій.

Трагічні сторінки української історії нагадав заступник голови районної ради Олександр Задорожний. Репресії в Україні, зазначив він, супроводжували все становлення Незалежності. Їх жертви не обчислиш мільйонами – від послідовників УНР, закінчуючи учасниками Руху опору «Україна – без Кучми!».

Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації та моральне розтління тих, кого терор не торкнувся. Значна частина репресій пов’язана зі «сталінською епохою».

Доба сталінізму включала у себе придушення ідейно-політичної опозиції, опору селянства примусовій колективізації, Великий терор 1936-1938 рр., масові репресії в Західній Україні 1939-1941 та 1944-1953 рр. (упродовж 1944-1953 рр. за участь у русі ОУН та УПА, або за його підтримку засуджено близька 87 тис. та понад 200 тис. громадян депортовано) та інші репресивні кампанії.

Крім того, з території України здійснювалися масові примусові депортації народів – поляків, німців, кримських татар (191 тис. осіб), а також вірмен, греків, інших народів Криму.

Геноцидом українського народу стали зумисне організовані тодішньою керівною верхівкою три Голодомори.

За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився у пам’яті людства під назвою «Великого терору».

Упродовж 1930-1937 рр. Кримінальний кодекс УСРР був доповнений майже 60 новими статтями з тлумаченням понад 80 нових складів «контрреволюційних злочинів».

Сталінські репресії стали справжньою трагедією для мільйонів людей. Це була справжня війна з народом, війна на зміцнення диктатури.

В історичній пам’яті та суспільній свідомості в цілому репресій в Україні асоціюються, передовсім, з апогеєм державного насильства 1936-1938 рр., а термін «1937 рік» став найбільш виразною метафорою масового беззаконня й страждань народу від тоталітарного режиму.

В Україні від сталінських репресій постраждали представники всіх соціальних верств населення: інтелігенція, військові, духівництво,селянство. У жорнах репресій вже до середини листопада 1938 року без суду було винесено 681692 смертних вироків, які виконувалися негайно. Більше 1,7 млн. людей було відправлено в табори.

Через особливі трійки НКВС–УНКВС УРСР пройшло 75670 засуджених (із них до вищої міри покарання – 29268 чоловік, далі ця цифра подається в дужках), засуджено рішенням наркома внутрішніх справ СРСР та Прокурора СРСР – 38266 (32191), засуджено Особливою нарадою НКВС СРСР – 5891 (1826).

Відтак майже 120 тис.засуджених стали жертвами саме позасудових органів (понад половина з них отримали вищу міру покарання).

Як правило, репресивні кампанії доби Великого терору 1936-1938 рр. носили централізований характер. За політичним рішенням вищого  керівництва ВКП (б) НКВС СРСР видавав накази про проведення «операцій» в масштабах СРСР, визначав республіканським НКВС квоти («ліміти») на засудження до страти або таборів.

«Ліміти» неодноразово збільшувалися: так, при проведенні «операції» за наказом НКВС СРСР від 4 липня 1937 р. № 00447 проти «куркулів та інших антирадянських елементів» квота на страту у 8 тисяч осіб, через прохання чекістів України, зросла до 26150 осіб.

Лише на виконання наказу НКВС СРСР № 00447 щодо проведення т.зв. «куркульської операції» у 1937–1938 рр. в Україні заарештували 111634 особи, здебільшого у сільській місцевості, з яких за рішеннями позасудових органів розстріляли 64419 осіб.

Виразною була соціально-політична спрямованість репресій на ті категорії громадян, котрі розглядалися перешкодою для реалізації політики «мобілізаційного соціалізму».

Так, із 1 жовтня 1936 р. до 1 липня 1938 р. в Україні  піддали арештам 253051 громадянина. Серед них: «колишніх куркулів» – 93395; колишніх поміщиків, дворян, торговців («колишніх людей») – 109380; священнослужителів – 6556.

Лише за півріччя 1938 р. в УРСР арештували 1395 армійських воєначальників і командирів, за 1938 р. – майже 1 тис. співробітників НКВС.

Звертає на себе увагу співвідношення серед репресованих кримінальних та «політичних злочинців»: так, на виконання наказу НКВС СРСР № 00447 – 1937 р. в УРСР репресували 111675 осіб, з яких кримінальних елементів – лише 12780 чоловік.

Практика незаконних репресій трималася на принципі фабрикації звинувачень з політичними елементами – вигаданими категоріями членів «контрреволюційних», «націоналістичних» організацій, троцькістських блоків, антирадянських партій (есери, меншовики, кадети, монархісти тощо), «фашистських», «церковно-монархічних», «сектантських», неіснуючих «повстанських організацій» тощо.

Поширеними були фальшиві звинувачення у «шпигунстві» на користь іноземних держав: у 1937-1938 рр. в Україні було звинувачено у «шпигунстві» на користь Польщі понад 54 тис. осіб, Німеччини – понад 23 тис. громадян тощо.

За національним складом постраждалі від беззаконня в УРСР доби Великого терору розподілялися таким чином: українців було – 53%; поляків – 19%; німців – 10,2%; росіян – 8 %; євреїв – 2,5 %; греків – 2,3% (решта етнічних груп – менш 1%). Репресії поширювалися і на рідних репресованих, включаючи дітей.

Загалом у 1937–1938 рр. в Союзі РСР до страти засуджено до 682 тис. громадян й позбавлено волі 3,8 млн.  В таборах ГУЛАГу та у спецпоселеннях до 1941 р. перебувало 1,92 млн. чоловік (при тодішньому  населенні СРСР – 195 млн.), 28,7% в’язнів таборів вважалися засудженими за «контрреволюційні злочини». Станом на 1939 р. в таборах ГУЛАГу перебувало понад 181 тис. українців (із 1,31 млн. в’язнів). У 1934-1947 рр. в системі таборів в СРСР померло (загинуло) 938 тис. в’язнів.

Тож хвилиною мовчання учасники мітингу вшанували всіх цих безневинних жертв. До підніжжя пам’ятника було покладено живі квіти.

(У матеріалі використано оприлюднені архіви СБУ).

Людмила РОДІНА.

Із виступу Олександра Задорожного: «В 1921 році, українці, після розподілу територій Української Народної Республіки, між Польщею, Радянським Союзом, Чехословаччиною та Румунією, опинилися окупованими різними державами, де в різній мірі зазнавали утисків та репресій з боку владних режимів. Найбільше на собі «братню любов» відчули українці в СРСР (розкуркулення, розстріл духовенства та інтелігенції) та Польській демократичній державі (полонізація, пацифікація).З приходом радянської влади на наші землі в 1944 році, продовжились депортації родин вояків УПА та підпільників ОУН, вбивства борців за незалежність України, в 1960-70 роках відбувались утиски дисидентів, «шістидесятників». У відновленій українській державі, теж не обійшлося без політичних утисків, за акцію «Україна – без Кучми» 2001 року були ув’язнені наші земляки, при режимі втеклого екс-президента Януковича активісти були засуджені за портрети з червоною цяткою на лобі, особи схожої на Президента. Утискаючи демократичні свободи громадян, кожен режим думав, що буде правити вічно, хоча необхідно опиратись на народ, а не боротись із власним народом! Репресовані під час радянської окупації українці були для влади СРСР – бандитами (засуджені за статтями зрада Батьківщини, хоча СРСР для наших земляків не являлась такою), адже боролись за Українську державність, проте вже в незалежній Україні, борці за волю України й досі є не реабілітовані, нам необхідно відновити історичну справедливість! Наведу приклад Холодноярських отаманів, які в 1923 році дали свій останній бій в Лук’янівській в’язниці в Києві, в якій утримувався нинішній генпрокурор Юрій Луценко. Йому активісти передали книжки «Холодний Яр» (бо Юрій Віталійович через журналістів просив передати йому «Архіпелаг-Гулаг» російського дисидента Солженіцина), і лише в 2017 році, за сприяння генпрокурора, цих отаманів було реабілітовано!

Слава тим, хто не побоявся і виступив проти тиранії! Слава Україні!».