Немає сильнішої любові за батьківську

Волонтер Світлана Правник повернулася з чергової поїздки на фронт. Знову натхнена мужністю наших захисників, збентежена несправедливістю війни та вражена долями, що трагічно переплітаються з бойовими діями. Відтак вона поспілкувалась з чоловіком, по родині котрого важко погарцювала війна, розшматувавши життя на «до» і «після». Тож про ще одну сторінку з фронтового щоденника розповідаємо нашим читачам. 

Олександр Мельник на псевдо «АльПачіно» близько 20 років жив і працював в Італії. Та коли два роки тому в Донецькому аеропорту загинув його син В’ячеслав, покинув усе і пішов воювати. Пішов не заради визнання, не заради себе, а щоб помститися тим, хто забрав життя Слави, а тоді ще й безсовісно насміявся з чужого болю.

«Я вбив твого сина, а коли прийдеш, то вб'ю і тебе»

«В’ячеслав одружився з хорошою дівчиною. Уже пара навіть чекала на дитину. Та в автокатастрофі через п'ять місяців після весілля наша невістка загинула. Для сина це була трагедія, дуже любив її. Аби заглушити біль, поїхав на війну, – розповів волонтеру АльПачіно. – Служив у третьому батальйоні 80-тої Львівської бригади. Щодень старався зв'язуватись з ним. І ось 20 січня, коли тіло Слави ще було тепле, дзвонить з його телефона незнайомець зі словами: «Я вбив твого сина, а коли прийдеш, то вб'ю і тебе». Я не допитався, хто це такий. З його слів знав, що він прибічник угрупування «Сомалі». Однак в телефоні є така річ, завдяки котрій і без сім-карти можна відслідкувати місцезнаходження. З допомогою небайдужих та впливових людей ми рік «вичислили» вбивцю. І таки його знайшли. 

Після цього дзвінка я розумів, що мій син мертвий, але надія серце не полишала. З Італії підняв півкраїни. Одні казали, що він в Одесі в госпіталі, інші – в Дніпрі, треті – В Харкові. Десять разів з ним прощався, і стільки ж радів, що він живий. Ні від комбрига, ні від командира взводу не міг добитись правди. Перший говорив, що в той час біля аеропорту нікого не залишилось. Другий – що мій син з побратимами кинули зброю і повтікали, хоча сам напередодні полишив взвод напризволяще. Лише через три дні дізнався, як все було насправді: син зоставався в цьому пеклі до останнього і помер від ворожих куль в спину. А потім побачив відео в Інтернеті. Терористи викидали з джипа мертвих кіборгів, серед котрих був і В’ячеслав. Бойовик Гіві наостанок до нього сказав: «От тобі, Слава, за твою славу». 

«Тут кожен – легенда»

«Я на фронт потрапив через вісім місяців після цього. У військкоматі відмовлялися мене мобілізовувати. Два рази писав заяву і два рази чув, мовляв, на вашу сім'ю і так вистачить. Та й без погодження мами й дружини не міг піти. Врешті, отримавши їхнє благословення, вступив до лав 5 батальйону Української добровольчої армії. Про нього чув ще від сина. 

Це не Збройні Сили. Сюди не беруть випадкових людей. Спочатку треба пройти співбесіду з комбатом. Якщо він бачить, що ти пригодишся батальйону, дає випробовуваний термін. Далі новоприбулого розприділяють відповідно до навиків. Я працював в Італії на грузовиках, тому мене відправили в автороту. Через випробувальний місяць ти або їдеш додому, або залишається. І це з урахуванням того, що добровольцям не платять ні копійки. Завдяки таким бар'єрам тут збираються свідомі й вмотивовані люди, тут кожен – легенда. І я гордий тим, що знаю і спілкуються з цим цвітом нації. 

Я нічого поганого не маю проти ЗСУ. Просто наголошую на різниці. Одна справа, якщо боєць насильно йде на фронт, бо зобов'язаний, заради пільг і зарплати. Інша – якщо він робить це за покликом серця, з любов'ю до Батьківщини і рідних, заради котрих й ризикує життям.
Добровольців не можна принижувати, як робить це наша держава. Адже саме вони вирушали на війну без шматка хліба, без спецодягу, коли ні повноцінної армії, ні Нацгвардії ще не було». 

«Якщо людям все пояснити, то допомогузібратиневажко» 

«Пробув в Авдіївці до грудня. Далі попросив в комбата безстрокову відпустку і повернувся до Італії, до сім'ї. Та й на роботі мене чекали, хоча й не був там майже півтора року. А коли видалась можливість, приїхав знову. Бо не можу без побратимів. 

В Італії займався волонтерством. Збирав допомогу і пересилав сюди. Трусив тамтешніх, щоб не забували, що таке війна. Я був п'ять років старостою Ніапольської греко-католицької церкви. Свого часу разом з товаришем, теж до речі українцем, спільно відкривали церкви на півдні Італії. Тому мене трохи знають. Кожної неділі їздив по соборах, розповідав про ситуацію в Україні. Якщо людям все пояснити, то допомогу зібрати не важко. Адже італійці дуже сердечні та щирі, схожі за темпераментом на наших західняків. Звідси на фронт й машини приганяють, й на матеріальну підтримку не скупляться. Але лише ті, хто знає реальну ситуацію. Бо з телевізора нічого не зрозумієш. В Італії новини відрізняються від наших, а тим більше дофантазованих російських. Там телевізійники подають сухі факти, не розжовуючи та не розмальовуючи. І глядач сам вирішує, хто винен, а хто ні. 

В мене часто питають, навіщо та війна, в нас все спокійно. Я завжди кажу, значить, настільки наші хлопці добре воюють, захищають живим щитом лінію фронту від ворога, що інші можуть забути, що десь йдуть бойові дії. І розповідаю історію, яку побачив в новинах. Дівчина пішла на побачення до свого хлопця на закритий об'єкт, де він працював сторожем. І прихопила з собою 4-річну донечку. А той об'єкт охороняв ще й пітбуль. За прикрих обставин тварина напала і вбила дівчинку. Тож мораль проста, поки в нашому спільному дворі є неконтрольована, агресивна собака, не можна бути спокійними за свої сім'ї, де б ви не знаходилися. В будь-яку хвилину вона може прибігти, якщо її ніхто не зупинить».

Підготувала Леся КОНДРАТИК.