* «Барви» дитинства

МЕНІ ТАК ХОЧЕТЬСЯ ПИШАТИСЯ СВОЇМИ БАТЬКАМИ

З «великою міграцією народів» з одних соцмереж в інші, в друзі вихідними додалося маса людей. З деякими вдалося «задружитися по-справжньому», розмовляючи про життя-буття. Діалог з дев’ятнадцятилітньою студенткою ліг в основу цього матеріалу:

«У моїй групі є дві дівчинки-напівсироти. Мама Олени померла під час пологів, коли народжувала молодшу сестричку. Матір Анастасії раптово підкосило онко. Коли вони розповідають про своїх матусь, мені хочеться плакати. Адже я ніколи не відчувала до своєї неньки того тепла й вдячності, якою сповнені мої подруги. Інколи я думаю, що Бог надто жорстокий, якщо забирає в дитини улюблену матусю, або посилає в родину таку біду, як наркоманія чи алкоголізм.

Коли інші наші одногрупниці вихідними поспішають додому, ми намагаємося знайти причину, щоб залишитися в гуртожитку. В Олени вдома вже давно порядкує інша жінка, й їхні стосунки з подругою важко назвати дружніми. Друга батькова дружина – живе уособлення образу злої мачухи з дитячих казок. У неї завжди знаходиться причина, щоб «почмирити» Олену – за не там поставлену чашку, не до тої температури підігріту воду для поливання розсади, не в той бік зубцями покладений гребінець. Дівчина каже, що інколи їй здається: мачуха фіксує кожен з’їдений нею шматок хліба. Бо не раз скаже з притиском: «Нехай би коли з Рівного зайвий буханець хліба додому привезла, грошей же маєш незлічено». (Це так мачуха натякає на стипендію й Оленчині півпенсії по втраті годувальниці). 

Анастасію ж в Рівному «тримає» світле почуття, що український класик назвав – «така любов буває раз в ніколи». Тато моєї другої подруги в постійний пошуках підробітку. Дороговартісне лікування дружини, згодом її похорон й доньчине навчання геть вичерпали їхній сімейний бюджет. Тож батько облишив насиджену роботу й влаштувався далекобійником в Литві. За три роки «життя на колесах» вони з Настею почали віддалятися одне від одного. Дівчина каже, що відчуває: її місце в серці тата зайняв хтось інший. Вона не виключає, що незабаром в неї з’явиться сестричка чи братик, адже навіть закордонні дзвінки все рідше звучать в Настиному вайбері. Тепер батька не цікавить, яким чином донька оплачує навчання та проживання в гуртожитку (напевно, також вважає, що пенсії по втраті годувальниці дівчині для цього цілком достатньо). В останній батьків візит додому подруга підгледіла в його телефоні фото повногубої моложавої шатенки. Саме її Настя називає «татусевою Дульцінеєю». З цією жінкою дівчина пов’язує й батькове відчуження – недаремно ж кажуть: «Чоловік любить дитину, доки любить її матір». Тепер у батька Настуні – нова любов й нові батьківські почуття. Тож в порожній будинок, де з смертю матері померло й їхнє родинне щастя, моя подруга також не поспішає.

А я вважаю себе сиротою при живих батьках. У мене повна й, на перший погляд, цілком пристойна сім’я. Мама – бухгалтер й тато – автомеханік. Але робота, дім, я давно стали вторинним в їхньому житті. Основне ж місце, вся суть життя й щоденна його ціль втопилися в чарці. Пригадую, коли я ще була маленькою, мені навіть подобалося, що в домі частенько збиралася весела компанія й ми дотемна з однолітками бігали по вулиці. Не зважала тоді, що в нашому будинку безлад, й батьки зволікають з купівлею холодильника, позаяк ненька ніколи не заморочувалася кухарством, тож не було потреби продовжувати віку продуктам. Мені в дитинстві було байдуже, що мій одяг ніхто не поспішає прати, якщо він забрудниться, як й пришивати вирваний «з м’ясом» гудзик. Я гарно вчилася в школі, але не мала там товаришів.  В молодших класах дівчатка «кучкувалися», щоб обговорити косички-бантики. Мені ж їх ніколи ніхто не зав’язував: мамина «співбутильщиця», щоб не було мороки з волоссям, завжди стригла мене «під хлопчика». Щоправда, зачіскою таке скубання назвати було важко. По суті я взагалі тоді була бруднулею. Навіть елементарним правилам гігієни мене ніхто не навчив. Про зубну щітку я вперше прочитала в підручнику. Соромно зізнаться, але навіть про те, що дівчинка має купатися щовечора мені ніхто не говорив. А в період підліткового дозрівання мені взагалі здалося, що я помираю. У мами так й не знайшлося часу, щоб розповісти мені про природні зміни в моєму організмі.

Я люблю своїх батьків, але ловлю себе на думці, що ладна йти світ поза очі, щоб рідше з ними стикатися. Так прикро, що рано зістарилася моя мама серед вічних алкогольних посиденьок. Я на пальцях можу перерахувати дні, коли вона поверталася з додому тверезою. Про тата взагалі годі говорити. Спиртне вже давно стало еквівалентом оплати його послуг. Зрештою з кожним тижнем все менше клієнтів взагалі їх потребують, бо якої обов’язковості можна чекати від постійно захмелілої людини? Я ненавиджу будь-які свята, бо кожне бучне застілля обертається в моїй родині кошмаром. Я ніколи не ходжу з батьками на весілля до родичів чи ювілеї, знаю: серед пізньої ночі мені доведеться шукати їх десь на узбіччі – настільки безвідмовно підсолоджують майбутнє нового подружжя мої батьки.

Коли я вступала вчитися, на колінах просила маму пролікуватися. Та вона тільки дивиться повз мене порожніми очима й каже, що я все перебільшую.

Черговий раз мама заставила мене червоніти, коли заявилася напідпитку на прохідну гуртожитку – вони з подружками приїхали скуплятися, а після переобідання в моєї неньки раптом проснулися батьківські почуття.

Якщо колись у мене будуть діти, ніколи не заставлю їх страждати від сорому за свою матір. Мені так хочеться пишатися своїми батьками».

Записала Людмила РОДІНА.