* Фронтовий щоденник

Про «Маму», яка подарувала

друге життя багатьом «синам»

Про Ларису Кирикович (позивний «Мама») чули від Світлани Правник, багато гарних слів. Сьогодні волонтерка пропонує до вашої уваги бесіду з «Мамою» – медиком з великої літери. Ця розмова була записана на диктофон під час останньої поїздки нашими волонтерами в АТО.

– Ларисо, розкажіть про себе моїм землякам. Як Ви потрапили в зону АТО?

Передусім підкреслю, що своє рішення поїхати в АТО я і моя родина геройством не вважаємо. Спочатку на Схід вирушив наш син Ярослав, який був на Майдані. Він пішов у Добровольчий український корпус. Згодом у зону АТО поїхав мій чоловік Юрій, щоб бути поряд. Я в цей час займалася волонтерством. Пригадуєш, Світланко, як ми шукали бронежилети для своїх хлопців-земляків?  Ти ж знаєш, скільки ми докладали зусиль, щоб харчі, одяг, бронежилети – все вчасно зібрати і передати.

Допомагала синочкам на війні, бо знала, що й мою дитину добрі люди підтримують. Однак вдома було нестерпно душевно важко. Дивилася новини. Сюжети про війну на Сході щоразу бентежили серце. Ще й зв’язок із моїми не завжди був. Часто плакала. Потім побачила, скільки молоді на війні. Це ж діти, яким по 19-25 років. А я ж доросла тітка, яка теж щось може. Провідати чоловіка і сина поїхала у грудні, так з ними і залишилася. Спочатку була в зоні АТО волонтером. Оскільки маю медичну освіту, то долучалася до роботи з ліками. Відома волонтерка Яна Зінкевич запропонувала допомагати «Госпітальєрам». Це було «моє», я відразу погодилася. Потім до «Госпітальєрів» приєднався мій чоловік – Юрій Кирикович (за освітою він також медик), згодом син Ярослав. Для цього він пройшов курси парамедиків, бо навчався на правознавця. Треба було вибрати псевдо, а оскільки позивний у чоловіка був «Батя», то я стала «Мамою».

Ми працювали в різних медичних екіпажах – такі правила. Адже, раптом, не дай Боже, якби підірвались, загинула б вся родина. Доки я була у Пісках, чоловік та син допомагали пораненим у Станиці Луганській, у Щасті. Загалом їздили по всій лінії оборони. З нами працювали різні медики. Переважно на ротаційній основі, адже дехто брав відпустку на роботі, а дехто – за свій рахунок. Були й лікарі, кому за 70.

– Де було найважче?

Кожен вояк у нашому підрозділі брав участь у боях в найгарячіших точках на Донбасі. Піски, Донецький аеропорт, шахта «Бутівка», Широкине, Авдіївка. Пам’ятається все. Хіба ж можливо, наприклад, забути останні дні Донецького аеропорту або Піски? Скільки смерті і біди я побачила, не передати словами. Багато поранених було. Завжди в голові була одна думка: треба довезти живим до лікарні. Це чийсь син, брат, тато.

Бачила, як танкові снаряди могли покласти відразу кількох бійців. Коли поранений кличе медика, то він покладає на нього надії, як на Бога. І ти біжиш, падаєш, встаєш, знову біжиш. Перемотуєш і якнайшвидше відправляєш бійця з цього пекла. Відправити було не завжди просто, бо й медичні машини підривали. Бій під Білокам’янкою став для мене пеклом. (Від авт: Лариса отримала тут контузію). Коли перед тобою підіймається земля, а потім вона тебе накриває, усім тілом відчуваєш біль, шум і свист у вухах. А поряд – четверо побратимів, яким уже нічим не зарадиш… Один ворожий танковий снаряд – і їх уже нема. І знову ледь чуєш притишені крики: «Медики! Медики!».

– Ти була волонтером, стала керівником медичної служби. Як оцінюєш роль волонтерства у цій неоголошеній війні?

З початку воєнних дій саме волонтери не дають нам вмерти. Держава не була готова до такої ситуації взагалі. Вже тепер Збройні Сили України забезпечені непогано, а добровольчі батальйони знову ж таки тримаються на волонтерах.

Попервах люди сприймали війну ближче до серця. А зараз багатьом у мирному житті вже звиклося.

Знаєш, Світланко, буває важко на душі. От в день волонтера мене не привітала наша районна зарічненська влада. Вітали друзі, прості люди, але не влада. Сумно і прикро. Мені хотілося б, щоб вдома, у районі запитали б хоча таке: «Чи є у вас чим опалюватися взимку?». Не чекаємо чогось особливо, ну трішки ж уваги можна? Добровольцям не оплачують їх перебування на війні, хоча у це ніхто не вірить. Щоправда, коли виникає скрутна ситуація в родині, то комбат виділяє матеріальну допомогу. Раніше хлопців з добровольчих батальйонів направляли в лікарню Мечнікова на лікування. Зараз наших бійців-добровольців виходжують і рятують вдома.

Знаєте, бувають і приємні випадки. Якось їхала маршруткою до Києва, сплатила за проїзд. Звичайно, по дорозі розмовляла по телефону зі своїми хлопцями. Приїхали в столицю, а водій віддає мені кошти за дорогу. Сказав, що такі люди не повинні платити. Це приємно.

– Ти жінка, мабуть, як кожна з нас, хочеш домашнього затишку, сонечка у дворі, саджати, прибирати, такого саме жіночого?..

Звичайно, як настає весна, то на серці робиться тремтливо і хочеться такого чисто «жіночого» господарювання. Квіти, зелень, весняний дощик – це все таке мирне і любе серцю. Дуже хотілося б бути вдома і займатися домашніми весняними клопотами, але доки в Україні неспокій, моє місце тут. Я вдячна всім, хто нас підтримує, хто телефонує, їде до нас, допомагає і ділиться. Дуже рада вас бачити, Світланко. Як удома побувала, поспілкувалася… Без вас, добрі люди, нам було б значно важче тут. Передаю вітання всім жителям Дубровицького району, це ж наші добрі сусіди. Миру нам усім!

Від автора: Родина військових медиків Кириковичів із Зарічного отримала Українську недержавну нагороду – орден «Народний Герой України», виготовлений зі срібла, нагороду запроваджено у 2015 році для тих, хто допомагає українським бійцям захищати цілісність України.

Розмову відтворила Любов КЛІМЧУК.