«Перед змаганнями завжди читаю молитву»

Здавалось нещодавно раділи за здобуту медаль Василем Рожком в Арабських Еміратах. А уже з’явився новий привід для гордості – хлопець отримав срібло на Кубку світу з пара-пауерліфтингу в Угорщині. Більше того він встановив новий рекорд України серед юніорів, підкоривши вагу у 110 кілограмів, і завоював звання майстра спорту. Василь наполегливо торує шлях до спортивної вершини, щораз перемагаючи не суперників, а життєві обставини і, передусім, себе. Про це він зізнався нам та поділився враженнями від світових змагань.

«Все розпочалось 8 років тому, – згадує хлопець. – Тато дізнався, що в Дубровиці діяла секція, де можуть займатися спортом люди з обмеженими можливостями. Через декілька днів поїхав туди з батьками. Познайомився з Петром Велінцем, який став моїм першим наставником. Звичайно, спочатку було нелегко, не все вдавалось. Але цікавість та бажання чогось нового переборювали і втому, і труднощі. А ще додавала сил підтримка рідних. Гурток «Бойового гопака» я регулярно відвідував майже п’ять років. Не полишав пауерліфтинг, коли закінчував випускні класи в Житомирській області. А вступивши до РДГ, почав займатися в рівненькому «Інваспорті».

Нині у спортивному доробку хлопця – близько два десятка нагород, майже стільки ж підкорених змагань. Втім найбільш знаковим Василь вважає Кубок світу в ОАЕ. «Це були мої перші міжнародні змагання, та ще й принесли медаль. Тому враження від них лише позитивні. Організація була на високому рівні. Вдалось познайомитись з багатьма спортсменами з різних країн, перейняти цінний досвід. Так само й на Кубку світу в Угорщині. Там я не думав ні про місце, ні про звання майстра спорту. Єдиною метою було підняти 110 кілограм, що дало б можливість отримати ліцензію на участь у Чемпіонаті світу, який проходитиме у вересні в Мексиці. І, на щастя, одержати її таки вдалось».

Але разом з позитивом Василь зрозумів, наскільки різниться ставлення до людей з обмеженими можливостями, навіть в побутових речах.

«Дубаї – надзвичайно розвинене місто. Там на інвалідному візку можна дістатися куди завгодно. Без проблем сісти в автобус, спуститися в метро, заїхати в магазин, аптеку чи в будь-який інший заклад. І Угорщина в цьому плані не відстає. В Україні ж навіть перетнути дорогу на візку – неабияке завдання. І перехожі за кордоном стриманіше реагують на інвалідів, бо звикли бачити їх щодня. Наші ж, не маючи змоги комфортно пересуватись, сидять в чотирьох стінах. Тому держава повинна звернути увагу на проблеми людей на інвалідних візках. Найперше, не вистачає нормальних пандусів. Вони або взагалі відсутні, або зроблені для годиться: слизькі, з великим кутом підйому. Величезні труднощі виникають і з громадським транспортом. Аби потрапити в тролейбус, треба, щоб кілька людей тобі допомогли. Хочеться, щоб влада зрозуміла, що інваліди потребують не співчуття, а можливостей».

Цікавлюсь у Василя, як же він налаштовує себе на перемогу. «Зазвичай я дуже сконцентрований, намагаюсь думати лише про результат і не відволікатись на щось інше. Якихось щасливих речей, прикмет чи забобонів у мене немає, як це часто буває у спортсменів. Хіба що перед змаганнями завжди читаю молитву».

Хлопець на досягнутому зупинятися не збирається. Попереду Чемпіонат світу, а у мріях – параолімпійське золото. Хоча й окрім титулів та медалей, каже Василь, спорт багато чого йому дав. «Пауерліфтинг навчив не полишати мету на півшляху. Виховав силу волі, наполегливість, завдяки яким щоразу переборюєш себе, свою невпевненість. Часто люди з обмеженими можливостями замикаються. Спорт же дозволяє розкритися. Ти бачиш, що не один такий, з’являються нові друзі та знайомі, нові інтереси та цілі. І розумієш, що все не так погано, як здавалося».

Наостанок він дякує батькам за те, що привели в спорт, першому наставнику Петру Велінцю – що зацікавив та надихнув, нинішнім тренерам Андрію Демчуку та Вадиму Полюховичу – за підтримку та настанови. А нашим читачам бажає «ніколи не опускати руки і йти з високо піднятою головою на зустріч всім проблемам».

Леся КОНДРАТИК.