* Невигадані історії

ЩОБ УКРАЇНА БУЛА ЄДИНОЮ

У черзі на консультацію до лікаря познайомилася з 63-річною Галиною Іванівною, уродженкою нашої області, яка нині мешкає на Волині. Наша коротка розмова запам’ятається мені на все життя, з неї ще раз переконалася, що доля людини дуже непередбачувана. Недарма ж є вислів: «Хочеш насмішити Бога – розкажи йому про свої плани». Жінка розповіла свою історію:

– Я народилася у дуже мальовничому селі, у родині трударів, які своїми мозолями завжди заробляли на шматок хліба. Нас було троє у батьків, родиною часто ходили до храму, шанували українські і християнські традиції. Як закінчила Дубенське медучилище, то познайомилася зі своїм чоловіком. Він родом з Рівненщини. Побралися, жили деякий час у Рівному, у гуртожитку, але роботи я знайти не могла, у чоловіка також не було постійних добрих заробітків. Згодом родич чоловіка запропонував нам поїхати на роботу в Луганськ, там можна було добре заробити в шахті та й для мене обіцяли роботу хорошу знайти. Вагалися, бо знали, що на Сході трішки інший уклад життя, свої традиції. Але були молоді і хотіли щось своє планувати і будувати. Отож поїхали. Чоловік влаштувався на шахту, нам відразу дали дуже гарний гуртожиток, я почала працювати в обласній лікарні. У плані побуту все складалося якнайкраще. Чоловік почав гарно заробляти, у нас все було: і хліб, і до хліба. Однак, щоб дихнути на повні груди там, мені знадобилося багато часу. Уявіть: я приїхала в українське місто, де не чула жодного українського слова. Повірте, люди там непогані, все залежить від характеру, а все ж вони трішки інші. У них свій уклад життя, свої погляди на роботу і відпочинок, на сімейний устрій. На мешканців Західної України більше вплинули традиції європейських держав – Польщі, Чехії, Словаччини. А на жителів Східної України – здебільшого традиції Росії.

У мене з часом з’явилися друзі, але спілкувалася з ними я російською, моєї мови ніхто не розумів. Як телефонували з дому або приїздили в гості, то я плакала від щастя, бо чула свою мову. Це як води з чистого джерела напитися. Згодом у нас народилися діти, і до життя я почала ставитися по-іншому. Знаєте, мати щаслива там, де щасливі її діти. Вони ходили в садочок, до школи, вони змалечку спілкувалися російською, і вже Луганщина стала їх батьківщиною. Все складалося дуже добре. З часом  ми купили простору квартиру, автомобіль, діти закінчили престижні вузи. Доньці придбали квартиру в Луганську ще до заміжжя. Одружили дітей, справили гарні весілля, дочекалися онуків. У нас була одна родина, яка раділа життю. Ми були щасливі своєю родиною. Чоловік вийшов на пенсію і завжди казав: «От тепер ми трохи відпочинемо, поїздимо по світу».

Все змінилося в одну мить, все змінила війна. Вона ввірвалася в наше життя, як смерч, зруйнувавши на своєму шляху людське щастя.

Ми виїхали з Луганська у 2014-му. Я пригадую, як бомбили Луганськ, щоправда, центр міста не зачіпали, завдавали удари по околицях. Уявляєте: вночі лежиш і чуєш, як розриваються бомби. Це не передати словами. За мить – можеш померти. Скільки постраждало від війни мирного населення. Скільки житлових будинків було розтрощено, все, що наживали люди роками, в одну мить зникло. Я пригадую, як містом рухалися російські танки. Їх було дуже багато. Цю війну на повну розвернули росіяни. Якби воювали лише тамтешні «сміливці», без допомоги Росії, то все скінчилося б дуже швидко. А так скільки наших синочків там полягло, їх чекають матері, а сини проростуть маками у Луганській землі.

Коли загинула сім’я наших друзів, ми з чоловіком вирішили їхати в рідний край. Це рішення теж було непростим. Як залишити свою милу серцю квартиру, друзів, а найголовніше рідних?

Ми приїхали сюди додому, а діти залишилися в ЛНР. Я не змогла їх переконати, все кинути і почати життя з нуля. Моя донька сказала: «Якщо Божа воля пережити нам тут війну, то переживемо, я не згодна кинути роботу, дім, вирвати все з коренем і поїхати жити туди, де для мене все інше». Так, для неї Західна Україна така, як для мене у свій час була Східна – не рідна земля. Скільки я проплакала через це рішення доньки. Один Бог знає. Зараз зідзвонюємося щоденно. У Луганську діє комендантська година. Після 23.00 все зачинено, вулицями ніхто не ходить. Донька працює в райфінвідділі, отримує близько 5 тисяч (на наші гривні) зарплату, але ціни там значно вищі.

На Рівненщині нам далекі родичі віддали стареньку хату в селі, там і живемо з чоловіком. Зізнаюся, душа болить за дітьми і онуками. Говорити по телефону одне, а бачити, як вони ростуть – зовсім інше.

Коли приїхала на батьківщину, то зовсім випадково знайшла в грудях ущільнення. В обласному онкодиспансері пройшла обстеження. Лікар каже: «У вас пухлина, вона вже десь років 5 як росте, ви що не обстежувалися?». Я обстежувалася там, в Луганську, регулярно, все було добре. Думаю, що цей стрес, війна такі зміни в організмі викликали. Мені зробили операцію. Я дуже вдячна лікарям, медсестрам, які мене тут дуже підтримали. Фактично не платила за лікування. Навіть, коли були святкові дні і хворих з відділення виселяли на Новий рік і Різдво, мені дозволили залишитися у лікарні. Ніде було тоді мені, хворій, подітися. Не знаю, може в Луганську вже досі померла б. Там активісти ЛНР у 2014 році розігнали хворих з онкодиспансеру і зробили собі штаб.

 Така доля. Не знаємо, що і де нас чекає. Дай Боже, доцю, щоб ти ніколи не відчула страхіття війни. А моє серце прагне, щоб Україна була єдиною, бо мої найдорожчі люди, мої кровинки  опинилися зараз по той бік барикад.

Любов КЛІМЧУК.