Про любов не на словах…

Весна у розквіті, хоч трішечки пригнічує наш настрій холодом, а все ж дарує красу земного буття. Зараз, коли довкола буяють сади і так солодко розноситься їх аромат, як ніколи цінуєш тишу і спокій довкола. Звісно, дякуємо тим, завдяки кому маємо можливість спокійно милуватися весняним мирними краєвидами – нашим захисникам. Як вони зстріли весну 2017-го, як служиться нашим землякам на Сході? Про це розповідає наш земляк Олексій Якубович з Миляч. З гречним і комунікабельним юнаком, справжнім патріотом України було приємно поспілкуватися у святкові травневі дні по телефону. Приязно Олексій погодився розповісти про себе:

– Я виріс у нашому чудовому поліському селі Миляч у дружній родині. Мій  тато Олег Тарасович працює робітником у школі, мама Євгенія Іванівна господарює вдома, виховує моїх братиків та сестричок. Нас у сім’ї п’ятеро, я найстарший. Знаю, що вся родина за мене дуже хвилюється, постійно відчуваю, навіть на відстані, мамину і татову любов і переживання, підтримку рідних і друзів. Що сказати про себе? Як і всі, закінчив школу. Був активістом, завжди брав участь у всіх шкільних заходах: і співав, і танцював, і декламував. Дякую своїм батькам за турботу і любов, вчителям – за науку. Саме вони спільно виховали мене таким, як я є. Після школи  закінчив з червоним дипломом Здолбунівьке вище професійне училище залізничного транспорту. Деякий час працював на залізниці у Сарнах. Отож спокійнісінько міг уникнути служби, бо мав право на відстрочку від призову. Однак зараз я тут. Це моя воля і моє особисте рішення. Переконаний, що ніколи не пошкодую про нього. До речі, у 20 років встиг одружитися, але, на жаль, спільне життя не склалося. Однак, дякую дружині за чудову донечку, яку підтримую і дуже люблю.

Добровольцем в лави Збройних Сил України  пішов у липні 2016 року. Оскільки в армії до цього не служив, то попередньо три місяці проходив вишкіл у навчальному центрі у Львівській області, згодом  моя дорога пролягла на Схід. Зараз несу військову службу у Щасті Луганської області. Ні хвилини не жалкую про своє рішення піти в АТО. Розумієте, саме тут проявляються найкращі людські якості, тут біле є білим, а чорне – чорним. Чітко розрізняєш фальш і щирість, добро і зло. Це велика життєва школа для кожного чоловіка-патріота. Відчувати, що ти потрібен Україні – це особливий стан душі, який западає в серце і не відпускає. Наскільки любиш країну, свою родину, можна продемонструвати саме там, де потребує цього наша держава. Я теж переживав за події на Сході, дивлячись новини по телевізору, слухаючи радіо, читаючи про них в інтернеті. Багато залишається незрозумілим, коли на відстані ти судиш про ті чи інші моменти. Якщо відчуваєш бажання щось змінити, є поклик серця, то треба не сидіти, склавши руки. У нас в родині патріотичні почуття спочатку переповнили серце тата. Він хотів іти добровольцем, але я вирішив, що тут моє місце. Зрозумів, що як представник нашої родини зможу гідно прислужитися своїй Батьківщині.

Я завжди цінував в людях чесність, щирість, доброту. Ці риси дуже особливо проявляються  тут, на Сході, і особливо тут цінуються.

Зараз Збройні Сили України мають достойне забезпечення. Наприклад, нам раз в три місяці видають нову форму, добре харчують, постійно оновлюється техніка. Підтримують нас  і волонтери. Тепер, як правило, балують добрі люди з тилу нас різними смаколиками чи постачають дефіцитні окремі запчастини до техніки. Потреби везти сюди харчування на щодень нема. Насправді армія стала зовсім іншою, аніж такою, як була на початку цієї неоголошеної війни. Я кажу про Збройні Сили України.

До речі, Олексій – дуже творча особистість. Наприклад, на Сході він свій хист проявляє у мистецтві татуювання. На службу у військо взяв з собою тату-машину. Його роботи користуються великою популярністю серед побратимів. Як каже солдат, бійцям часто «малює» на тілі патріотичну символіку, наносить емблеми роду військ, крилаті вислови латинською мовою. Саме так зберігають солдати назавжди пам’ять про нелегку службу на Сході.

У той час, як у нас досить прохолодні ранки, на Сході вже панує майже спекотна погода. Олексій каже, що дуже любить весну, бо вона також символізує перемогу, коли природа оживає, і світ стає добрим і більш яскравим. Попереду у юнака, згідно із контрактом, ще більше двох років служби у війську. Дуже хочеться, щоб наші поліські сини навіть далеко від дому зустрічали такі ж мирні весни, як і ми вдома. Нехай якнайшвидше назавжди закінчиться ця неоголошена війна. Таким хорошим юнакам, як мій співрозмовник, треба повертатися додому і розбудовувати наш ріднокрай.

Прочитала на сторінці у нашого солдата мудру цитату: «Ми не знаємо, що буде взавтра. Хай це «взавтра» просто буде і у ньому будуть люди, які нам дорогі». Справді, це найважливіше для кожної людини. Олексій передає вітання всім нашим землякам і щиро бажає нам мирного блакитного неба, здоров’я та любові, на якій тримається світ – любові до рідних, коханих, друзів просто любові до ближнього.

Наостанок хочеться від імені громади подякувати батькам за виховання такого чудового сина, який серцем відчув, що Україна, як мати – одна і назавжди. Саме Україна сьогодні потребує отакої непідкупної щирої синівської любові. Любові не на словах…

Днями Олексій поросив додати до нашої розповіді такі слова:

– Користуючись нагодою, хочу привітати свою маму з Днем матері! Вона найдорожча для мене людина. Навіть на відстані тисячі кілометрів я відчуваю її підтримку, хвилювання за мене і любов. Дорога матусю! Нехай Бог посилає тобі добре здоров’я, тільки гарні, теплі, сонячні ранки, радість і добро. Ніжно обіймаю і дякую за все, дякую за життя!

Любов Клімчук.