Дякую БОГУ за все

 

З шанованою, мудрою, інтелігентною жінкою Галиною Володимирівною Момонт ми зустрічаємося напередодні свята Миколая у її затишній, скромній, двокімнатній квартирі по вулиці Воробинській. З гостинною та доброзичливою господинею ми говоримо про життя. А свого життя наша землячка ніколи не уявляла без роботи у галузі медицини, зокрема – в стоматології. Про роботу, все, що дороге серцю моєї співрозмовниці, і розказує Галина Володимирівна.

 

Спогади дитинства та юності –

щирі та щемні

Я народилася 18 січня 1946 року у Дубровиці. Мабуть, тому, що прийшла у цей світ напередодні Водохреща, понад усе люблю зиму засніжену. Навіть вдома надаю перевагу легенькій прохолоді.

Я корінна «кішкоїдка» з вулиці Березової. Мій тато, Соя Володимир Васильович, працював на сортувальній дільниці бригадиром. Мама, Надія Микитівна (у дівоцтві – Дубінець), завжди татові у всьому сприяла та допомагала.

Батьки виховали трьох дітей, я найстарша, середня –сестра Люба. Вона працювала у торгівлі, має до цього і зараз неабиякий хист. А наймолодший брат, Віктор Володимирович, – відомий на всю Дубровицю талановитий масажист.

Тато прийшов інвалідом з війни. У дитинстві я була прив’язана до тата, він називав мене «Моя Галєчка». Тато завжди брав мене і на річку, і в ліс. Дуже багато гарних і теплих спогадів з дитинства пов’язано саме з татом. Він пройшов війну,  отримав поранення, залишився інвалідом. Але так багато добра було у татовому серці. Він віддавав мені свою безмежну любов.

Дитсадок, школа… Вони були зовні і внутрішньо не такі яскраві та добротні як тепер, але ми все одно були щасливі у цих закладах. У той час були інші цінності. Я ходила на танцювальний гурток, я співала і дуже любила спорт. Залюбки я займалася у волейбольній секції. А танцювати й співати мене вчив легенда нашої Дубровиці Федір Іванович Кренько. Красивий, молодий наставник прийшов з фронту і почав навчати мистецтву дубровицьких дітей. Вся повоєнна культура міста в той час трималася на плечах Федора Кренька. Завдяки йому дубровицька дітвора знайомилися з мистецтвом хорового співу, танців, фотосправи та багато іншого. Доторкнулася до педагогічної майстерності Федора Івановича і я. Навіть моя постава – це був результат занять з цим педагогом. У спадок від тата я дістала неабиякий голос.

Дуже добре, що у Дубровиці післявоєнному поколінню дітей було цікаво.

Я закінчила найкращу школу №1. З предметів дуже любила фізику й історію. Відразу після закінчення школи, пішла працювати піонервожатою у Золоте. Заодно я навчала там дітей фізиці та хімії. Готуючись до уроків, я підтягувала свої знання з хімії, знала, що вони мені ще знадобляться. Робота у Золотинській школі – цікавий і пам’ятний період. Там був прекрасний колектив, і хороші учні. Я була практично їх одноліткою. Пригадую, буває, принесуть у клас жуків, яких я так боялася. Хотіли так урок зірвати. Але це були чудові діти. Я їх любила. Я була там у школі і комсоргом, і просто людиною серед прекрасних людей.

 

Мрія дитинства вела до мети

Приблизно з десяти років я почала мріяти стати лікарем. У той час поліклініка у місті була розташована в центрі (де тепер готель «Дружба»). Я приходила у парк, спостерігала за поліклінікою, а особливо мене манив той медичний запах. Тато мені розповідав багато про професії. Однак, він казав, що стоматологія – то нелегкий кусок хліба. Передусім треба мати сильні руки у цій справі. У руках я була сильною, недарма ж постійно займалася спортом.

Після трьох років роботи у Золотинській школі я поїхала вступати в Харків на стоматологічний факультет. Фізику й хімію склала на четвірки. А от за твір мені поставили лише три. У школі я писала прекрасні твори, а тут мене оцінили саме так. Не пройшла за конкурсом. Який це був для мене удар, я їхала в Дубровицю така розчарована, що словами не передати. Тут всі думали, що я вже студентка.

Однак, мабуть, саме так мало бути. Мама почала переконувати мене вступати в педагогічний, у Рівне. Я вимушена була подати туди документи. Склала у виші три іспити успішно, а на четвертий екзамен з історії я просто не пішла. Я марила медициною, вчительство – то було не моє. Мені соромно, але я обманула маму, що четвертий іспит у педагогічному я просто провалила.

І от віднесла документи у Рівненське медичне училище, на факультет «Зубний лікар» було 12 осіб на місце. Успішно склала екзамени, й моїм щасливим емоціям не було меж. Я – студентка Рівненського медучилища. У той час навчалася у цьому училищі й моя майбутня колега Галина Романівна Лаврович – чудова людина та спеціаліст.

Навчання давалося мені нескладно. Дуже важливими були практичні заняття. Рвати зуби ми вчилися безпосередньо на пацієнтах, манекенів не мали. Біля студента стояв викладач і контролював, як майбутній лікар робить хірургічну операцію. Мені дуже добре вдавалося виривати найскладніші зуби, завдяки силі в руках, хоч руки у мене й невеликі. Не раз на видалення складних зубів викликали саме мене викладачі.

Швидко минули роки навчання, й ось омріяний диплом у руках.

 

42 роки – у галузі стоматології

Після училища був рік роботи у Тучині, потім – два роки працювала я зубним лікарем в Бережниці. Дуже багато людей приходило лікувати зуби. На жаль, техніка стоматологічна була старенька. Наступний етап після Бережниці – робота в Дубровиці. Стоматполіклініка була на місці теперішньої дитячої консультації. Я рік пропрацювала у стоматполіклініці. А потім перейшла на посаду зубного лікаря у лікарню. Проте великою завадою у роботі для мене стала алергія. Вона прийшла неочікувано. Алергія на медикаменти – це велика перепона для будь-якого лікаря. Був такий час, що я навіть через цю недугу хотіла кидати роботу. Однак тодішній головний лікар Юрій Дмитрович Рожко, прекрасна людина і професіонал своєї справи, вмовив мене підлікуватися і продовжувати працювати. 42 роки я віддала роботі у галузі стоматології. Пригадую, як ми «вибили» у лікарню болгарську стоматологічну машину. Дуже багато людей їздили до мене на лікування, все начальство лікувалося там, де була краща техніка. Згодом мені дали сучасну стоматологічну машину по чорнобильській програмі. І чоловік сприяв, щоб я її отримала. Знаково й те, що у лікарні був поряд рентген. Це дуже зручно для зубного лікаря і важливо. Пломби були у той час прості. Але й досі до мене підходять люди, у яких стоять мої пломби, по двадцять років, наприклад. Я лікувала зуби й дітям, і дорослим. Мені приємно на душі, що до діток я завжди знаходила підхід. У той час у стоматполіклініці трудилися шановані та досвідчені лікарі – Марія Броніславівна Рабешко (Новіцька), Галина Романівна Лаврович (Нашора), Сергій Іванович Комнацький.

У моїй родині були здібні до лікарської справи предки. Баба Пелагея по маминій лінії була повитухою. Вона вміла спиняти кров. Просто Бог дав їй таку силу. Багато пологів баба прийняла у Дубровиці. Отож здібності до медицини у мене в крові. Мені не складно зупиняти зубні кровотечі. Буває викличуть до хворого, як хтось вирве зуб і дуже кровить рана. Я звичайно, стандартно, прикладу тампон і кров спиняється.

Але всьому свій час. Змінюються десятиліття, навіть епохи. Стоматологія розвивається. Тепер вона зовсім відмінна у техніці, у матеріалах. Тому молодь опановує нові можливості й потужності у цій галузі. Дорогу треба давати молодим. Сім років я вже на заслуженому відпочинку.

Стоматологія – елітна професія. Але я працювала і цього не знала. Ми просто лікували людей, не за гроші додаткові, а за зарплату. Мені приємно, що я ніколи й нікому не відмовила в допомозі.

 

Любов – це повага та довіра

З чоловіком Олександром ми прожили 30 довгих щасливих років. Вже 25 років, як чоловіка нема на цій землі. Таких як мій Олександр – один на мільйон. Ми довгий час не мали власного житла, скиталися по квартирах, але я була щаслива.

Я припала Саші до душі ще як була школяркою. Він побачив мене на занятті з волейболу і сказав другові, що я буду його дружиною. Цей хлопець дуже подобався і мені, я бачила раніше на колгоспній території (де тепер ринок) і відразу подумала: «Що тут робить цей гарний парубок?». А він, як зоотехнік проходив там практику. Коли ми почали зустрічатися, то Олександр працював у Кривицькій школі. А як я вступила в училище, то він покинув роботу у Кривиці й приїхав у Рівне, влаштувався на роботу у Шпанові.

Щоденно приходив до мене. Ще студенткою я вийшла заміж за наполегливого юнака з Дубровиці. Він був красивим, розумним і дуже за мною побивався.

Плаття перешили мені з випускної сукні. Скромне весілля відзначили у Рівному. А обід накрили у господині, в хаті, де чоловік винаймав квартиру. Про весілля батькам повідомили за тиждень. І от наші батьки, рідня так швидко його організували. Пригадую, ми прийшли у РАГС перед його закриттям. А потім нам завідувачка сказала, що ми одна з найгарніших пар, які вона розписувала за час роботи.

Я й тепер скажу, що весілля можна організувати скромно та гарно, але пам’ятно. Головне – це почуття, розуміння, підтримка, а не пишне весілля. Ми виховали двох синів.

Зараз маю дві прекрасних невістки, троє онуків, горджуся онучкою Лілею, яка вже працює. А онучка Саша вчиться у медичному виші. Маю ще й онука-школяра. Мої сини, невістки, онуки – це найбільша радість мого життя, найбільше досягнення життєве. Вони – моє продовження. Робота була і залишається моєю невід’ємною частиною буття. Вона досі живе у моєму серці. Я тепло згадую колег, своїх пацієнтів. Так багато чудових людей пройшло через мою долю.

Я дуже люблю квіти, прогулятися вечорами нашою гарною Дубровицею. Я донька цього міста, і все тут мені близьке. Маю подругу, як рідну сестру. Це Зінаїда Григорівна Мединська. З цією людиною ми йдемо по життю поряд багато років. Я взагалі люблю спілкуватися з людьми. Багато років я займалася бігом на стадіоні. Закликаю молодь займатися спортом. Люблю читати газети, бо час не стоїть на місці, і все довкола змінюється. Хочу бути в курсі подій. Я вдячна долі за все, що маю. Я дуже рада, що Бог дав мені можливість допомагати людям. Ще скажу таку думку: у місті має бути хоч один фахівець, який працював би за кошти місцевого бюджету. Є ж чимало людей, у яких мізерна пенсія. А ситуації бувають різні. Часом треба і безоплатна допомога. Тому важливо, щоб у Дубровиці був такий лікар, лікар не приватник.

Швидко минає година спілкування. Я зрозуміла, скільки мудрості, інтелігентності, добра у серці цієї красивої жінки – лікаря, дубровичанки, українки. Такими людьми пишеться історія нашого краю. З роси та води Вам, Галино Володимирівно.

Люба КЛІМЧУК.