Надія Касперчик: «Я надзвичайно щаслива, бо я дружина і мама»

Життя в іншій  країні на перших порах – зазвичай неабиякий вихід із зони комфорту. Інакша культура, традиції, звички, мова… Зрештою інші люди та менталітет. Вдалині від дорогих серцю країв та рідних доводиться шукати щастя на новому місці,  долати бар’єри та звикати до нових умов. Особливо, якщо це зовсім чужий і  територіально неблизький для нас, українців, континент. Як, наприклад, США. Трішки інша історія знайомства з цією заокеанською країною у дубровичанки Надії Касперчик.  Вже майже чотири роки вона мешкає в Штатах. Там з чоловіком звила своє затишне сімейне гніздечко, там двічі пізнала радість материнства. І нині вдячна Богові за життя, яким живе.

Клопотів у мами двох маленьких діток завжди вдосталь. Дякую Наді, що все ж змогла викроїти час і трішки розповіла про себе та особливості США.

Про переїзд

«Народилась і виросла я у Дубровиці. Після закінчення школи вступила до Острозької академії, проте так і не отримала диплом. На 3 курсі залишила навчання, адже треба було летіти в Штати. Переїхали ми майже чотири роки тому і безмежно вдячні Богові, що привів нас на це місце. Живемо у неймовірно красивому і вічнозеленому штаті Вашингтон, де можна знайти і гори, і океан, і озера, а найбільше – лісів та парків. В нас не було якогось періоду адаптації. Я приїхала вже на 8 місяці вагітності, тож довго вливатись просто не було часу. Ми самі й не помітили, як стали частинкою великого механізму, і вивчили, як тут все працює. І нам надзвичайно це сподобалось».

Про материнство

«Бути мамою – це навчитись жертвувати своїм часом, здоров’ям, інтересами, улюбленими заняттями заради блага маленького (і перші три місяці безперестанку кричащого) щастячка. Бути мамою – це постійно перемагати себе, любити, не зважаючи ні на що і спати тоді, коли тобі дозволяє твій особистий «БЕБІ БОСС». Бути мамою – місія не з простих і кожен місяць, наче новий левел. Але це таке щастя, коли маленьке сонечко посміхається тобі, тримає тебе міцно-міцно за руку і дивиться на тебе своїми величезними синіми, немов сапфіри, оченятами. Напевне, в цьому і парадокс материнства – тобі неймовірно важко фізично, але ти нічого не хотіла б змінювати і безмежно щаслива.

Якщо говорити про народження дітей у США, то я з впевненістю можу сказати, що тут набагато кращі умови у пологових будинках. Та й взагалі ставлення медперсоналу як до матері і жінки зовсім інше. Набагато більше поваги і розуміння. У звичайному пологовому у кожній палаті своя ванна кімната, телевізор, всякі м’ячики для полегшення больових переймів. Під час яких від тебе не відходить медсестра і шукає постійно, чим тобі допомогти (масажі, ванни і т.д.). Тут три дні ніхто у пологовому  не тримає. Якщо все добре з тобою і дитинкою, то на наступний день ви вже щасливим сімейством вирушаєте додому. Якихось пільг американські  мами не мають, та й народжувати дорого за українськими мірками, але якщо є медичне страхування, то воно все покриває».

До того ж, якщо українки можуть сповна поринути у материнство у трирічній декретній відпустці, то американки не мають такої можливості. Їм доводиться розраховувати лише на  12 тижнів декрету. При чому майже у всіх штатах (окрім чотирьох)  він неоплачуваний. Якісь виплати жінки можуть отримати тільки за домовленістю безпосередньо з роботодавцем. Часто  американки змушені працювати практично до дня пологів, і через кілька місяців виходити на роботу.  Через це в США діють  ясла-садочки, куди приймають дітей з шести тижнів.

Про особливих діток

Надія поділилась в «Інстаграмі», що обоє їхніх малюків народились з втратою слуху. Ні у її сім’ї, ні у родині чоловіка не було схожих випадків. І вона не хворіла під час вагітностей нічим таким, що могло б це спровокувати: «Так сталось. Просто Бог довірив нашій сім‘ї виховувати таких прекрасних діток, за яких ми Йому дуже вдячні. Я не хочу нікого переконувати, що мої діти звичайні. Вони особливі, але не через втрату слуху, а через їхні великі і люблячі серця, через їхнє особливе сприйняття світу і неймовірну харизму. Тому «втрата слуху» – це лише назва діагнозу. Насправді, це величезне надбання, і я впевнена, що ці дітки ще не раз зламають стереотипи, які виникають в голові, коли чуєте слово «глухий». Ми обожнюємо своїх діток, і ми такі горді, що маємо таку велику честь бути їхніми батьками».

У нашій розмові дівчина  зауважила, що в США «втрату слуху не вважають втратою. Якщо дитинці вчасно зробити операцію і встановити імпланти, то вона росте і розвивається разом із однолітками. Ходить у звичайний садочок чи школу, займається спортом чи музикою. Тут не акцентують на недоліках, а підкреслюють особливості і розвивають їх».

 

Про менталітет американців

«Щодо менталітету, то нещодавно відвідавши Україну, ми вперше відчули ось цю гостру відмінність. Скрізь є різні люди, але американці справді більш відкриті і привітні навіть із незнайомцями. Всі при зустрічі посміхаються, можуть зробити комплімент за гарну зачіску чи одяг, і побажати гарного дня зовсім незнайомій людині».

 

Про їжу

«Деякі з українців кажуть, що їм і картопля тут не така, і хліб несмачний. Як на мене, то мені все подобається і все підходить. Я не бачу якоїсь глобальної різниці у смаках. Тим більше, так як тут чимало українців, то є і багато магазинів з нашими продуктами. Тому можна і сало купити, і борщик червоний зварити із українською заправкою від «Торчин».

 

Про українців в США

«Українців справді в США дуже багато. Є такі, що 30-40 років вже живуть у Штатах. Є багато дітей українців, яким зараз вже по 20-30 років, але вони народились і виросли вже тут, тому «ні сном, ні духом» не знають нічого про Україну. Це особливий підвид людей. Діаспори як такої немає. Немає й особливих українських кварталів. Всі живуть розсіяно. Для прикладу, в нас одні сусіди китайці, а інші мексиканці. Тут українці  більш об’єднуються у церквах. Є чимало українських церков різних конфесій».

 

Про мрії

«Я надзвичайно щаслива, бо я дружина і мама. Моя мрія може і дитяча, але я так щиро хочу, щоб всі дітки на Землі були здоровими, а мами з татами були сильними і ніколи не здавались».

 

Про життєві уроки

«Пройшовши у свої 23 немало, зокрема маючи двох особливих діток, я зрозуміла, що найцінніше у житті – це надія. Надія на Бога. Тому що у моменти, коли ти відчуваєш себе абсолютно безпорадним, тільки надія на Господа  змушує не опускати руки, довіряти, боротись, йти до цілі. Найстрашніше, що може статись із людиною – це втрата надії. Поки людина надіється і вірить – вона живе!

А що я зрозуміла за 4 роки у Штатах? Незважаючи в якій країні ти живеш, головне не забувати, що ти – людина і цінувати інших людей, як неповторних особистостей. Приймати відмінності різних людей і не вважати їх божевільними тільки за те, що їх світогляд не збігається із моїм».

Спілкувалась Леся КУЗЬМИЧ.