Церква – наш корабель у житейському морі

Є на карті Дубровиччини невеличке село Ясинець. Тут лише дві вулиці і кілька сотень дворів. Давно осиротіла школа. Вже з десяток років не лунає у її стінах дитячий сміх. Через аварійний стан закрився клуб. Не знайти жодної книжки в приміщенні, що раніше слугувало за бібліотеку. Розквітає лиш місцевий храм завдяки ентузіазму настоятеля Миколи Іваничка та підтримці ясинчан.

Історія ясинецької святині бере свій початок в 1995-му. Саме тоді люди на зборах села вирішили зводити свою капличку. Бо ж найближча церква була за кілька кілометрів в Сельці. Всім людом дружно доєднались до гарної справи. Чималу допомогу надав місцевий колгосп. І зрештою завдяки спільним зусиллям на початку Ясинця з’явилась невелика каплиця святих апостолів Петра й Павла.

Довгий час святиня відкривала свої двері для парафіян лиш для ритуальних потреб та на великі свята. Було тут завжди людно й на храмовий празник, який ясинчани святкували по-родинному, з особливою хлібосольністю та душевністю. Запрошували гостей, виставляли столи на подвір’ї біля храму і пригощали смачними стравами, над якими клопотались місцеві жінки у маленькій храмовій прибудові. А на щонедільні служби люди добирались до сусіднього Сельця. І от нарешті минулого року на втіху вірянам ясинецьку каплицю висвятили у церкву святих апостолів Петра й Павла. Тож тепер її стіни чують щотижня молитви та бачать багато щастя – як йдуть під вінець молодята і малюки пізнають Таїнство Хрещення. Бо раніше ці радісні дійства тут не проводили.

Храм Божий – це дім кожного вірянина, в якому можна знайти розраду для душі та пораду для розуму. Тут завжди огортає безмежний спокій та сповнює піднесений настрій. А щоб у цьому духовному домі було ще приємніше славити Господа, священик  зі своїми парафіянами натхненно взявся за оновлення ясинецької святині. Що вдалось зробити, попросили показати та розказати отця Миколу.

«Церква – наш корабель. Людина не може без судна спастись посеред води. Так само і в житейському морі. Гріхи та душевні бурі нас топлять. А коли ми в храмі, на нашому духовному кораблі, то ним можемо доплисти до пристані спасіння. Головне, щоб цей корабель не був «дирявий». А для цього його треба тримати в святості та порядку. Ясинецька церква  потребувала ремонту. Спочатку ми зробили тут опалення. Побудували компактну котельню і встановили добротний димар. А потім виникла ідея по-новому розписати храм. Бо сирість та пліснява геть понищили попереднє оздоблення. Зрозуміло, це вимагало чимало сил, матеріалів та коштів. Але, дякувати Богу, ми наважились на цей крок. Обшили стіни гіпсокартоном, зробили риштовку і почалась кропітка робота художників. Розписувала храм наша землячка з Сельця разом з чоловіком. Ікони вирішили писати на листках жерсті, щоб гарно виглядали і ще довго радували око. Потім їх прикручували до стіни. Розпис тривав майже чотири місяці. Та прекрасний результат вартий був всіх зусиль та затраченого часу».

Заходимо до храму. В повітрі досі відчувається легкий запах фарби, який переплівся з ароматом ладану та свічок. Негода, що вирувала за вікном, ще більше підкреслювала затишок невеличкого приміщення церкви. В притворі одразу привернула увагу ікона, на якій зображено, як Ісус благословляє дітей. І таке тепло линулого від того образу. Художниця Валентина зізналась: малювали її з надією, що більше діток приводитимуть до храму. Всередині церкви ікони не менш майстерно написані. Проникливі погляди святих, ніби заглядають в саму душу. Стіни густо помережані красивим орнаментом. Творчий тандем художників справді постарався на славу. Кожен образ, кожен елемент – плід їхньої зосередженої праці та любові до своєї справи.

Ці новостворені ікони ще багато почують щирих зізнань та покаянь. Недаремно кажуть, що ікона – це своєрідне вікно, через яке ми спілкуємось з Богом. Бо кому ж, як не Всевишньому довірити свої печалі, жалі та тривоги? У хвилини найбільшого розпачу та смутку на Нього вся надія. Хтось просить для себе сили та витримки, інші сподіваються на зцілення від недуги. Одні сповідуються у своїх гріхах, а дехто просить пробачення за чужу провину. Отак, залишившись віч-на-віч зі святими образами, мимоволі задумуєшся про сокровенне, заглиблюєшся в особливу атмосферу духовного простору, сповненого миру, спокою і благодаті.

Та не лише зсередини храм змінився. Перефарбували й зовні фасад, а на даху тепер височіє новенький купол. Отець Микола з приємністю зазначає, що такий гарний подарунок їм передали із Києва.

«Навколо багато добрих людей. Їх просто треба віднайти і спонукати проявитись з хорошої сторони. Ось, наприклад, знайшовся благодійник, який допоміг замінити вікна й двері. Ще один за власний кошт купив нам Почаївську ікону Божої Матері. А інший взагалі придбав для потреб церкви бус. І тепер маємо можливість возити вірян безкоштовно. Дякую Богу, що трапляються такі люди на моєму шляху. Я вдячний своїм прихожанам та благодійникам. Хай Господь вертає добро сторицею і посилає всім здоров’я і щастя».

Про оновлення церкви апостолів Петра й Павла села Ясинець попросили розповісти місцеві парафіяни. Вони дуже втішені змінами, тому дякують отцю Миколі за старання і зичать йому всіляких гараздів.

Леся Кузьмич.

 

 

«Ми тільки пензлики в руках Божих»

Валентина та Олег Шатурські – творча сім’я художників. Вони мандрують селами і оздоблюють місцеві церкви. Чоловік пише ікони, а дружина малює орнаменти. Завдяки їм розквітли новими барвами та біблійними сюжетами й кілька святинь на Дубровиччині. Нещодавно, наприклад, працювали в храмі апостолів  Петра й Павла в селі Ясинець. Божа іскра, що так яскраво палає в цих людях, допомагає їм творити духовну красу. Розпис храмів – не просто робота, це їхня молитва пензлем.

Про те, як подружжя знайшло себе у такій богоугодній справі, випала нагода розпитати у пані Валентини (в дівоцтві Міндер), родове коріння котрої проросло на Дубровиччині.

 

Село Селець – Ваша мала батьківщина. Тут народились й  виросли. А якою стежкою повело життя, коли випурхнули з батьківського гнізда?

Після закінчення школи вступити до РДГУ не вдалось. Тому доля привела до Вищого Художнього Професійного Училища в смт. Гриців, що на Хмельниччині. Колись тут жив заможний польський пан. Саме на території його колишніх володінь ми навчалися й мешкали. Головний корпус училища розміщувався в красивому маєтку. Везли з мамою туди документи на швачку, а потрапила я на вишивальницю. Місць на кравецькій спеціальності вже не було, тож аби не втрачати рік, залишилась вчитись мережити голкою на полотні. І це заняття  таки припало мені до душі. Та й з дитинства в мене привито почуття відповідальності – якщо взялась за якусь справу, значить мушу її належно довести до кінця. Закінчила заклад з червоним дипломом та отримала 4 розряд майстра декоративно-прикладного мистецтва. А крім фаху, училище подарувало мені знайомство з майбутнім чоловіком. З ним донині разом йдемо однією життєвою стежкою. Олег навчався на художника. Творчі задатки мав ще змалку. Мама віддала його до художньої школи, де відточував вміння вісім років. А звідти поза конкурсом вступив до училища. Якось в наш навчальний заклад приїхав з Почаєва чоловік, що шукав художників. Олег познайомився з ним, спробував написати пробну ікону. І його запросили до Почаєва працювати й вчитися іконопису. Йому  спершу пояснювали, показували, возили по храмах. Бо ікони – то не пейзажі і не портрети, це зовсім інше. Таке духовне мистецтво треба відчувати й сприймати по-особливому. Не кожен художник береться за це. Свій іконописний шлях Олег розпочав з ікон Святого Георгія Побідоносця та Святого Миколая Чудотворця.

Я ж після навчання повернулася додому. Але невдовзі теж поїхала до Почаєва вишивати митри для священників та плащаниці. Там ми жили й працювали. Мені дуже подобалось в буденні дні бігати до Лаври. У вихідні була сила-силенна туристів, просто вражала кількість автобусів, які безперестанку курсували. А в будень могла спокійно помолитись, поставити свічку і назад вертатись до роботи. Хоча я й мала певні знання, червоний диплом, та в Почаєві зрозуміла, що нічого не розумію. Доводилось вчитись по-новому. Це була особлива техніка вишивки двома руками. Лівою викладала срібну чи золоту нитку, а правою рукою робила стібки шовковою. Щось було віддалено схоже на гладь. А перш ніж братись за вишивку візерунку, потрібно було з тонесенького картону вирізати його елементи. Наприклад, якщо це був виноград, то кожну ягідку. А потім все це клеїти на тканину і обрамлювати тоненькими нитками. Це був дуже цінний та цікавий досвід.

Як же сталось, що з чоловіком почали оздоблювати храми?

Тринадцять років Олег писав суто ікони для Почаєва. А потім і для Межиріцького чоловічого монастиря. А розписувати храми пробував ще за студентства. Якось поступово до цього все йшло. В Бога свої плани на кожну людину. Він маленькими кроками підводить до нашого призначення. Просто не завжди ми помічаємо цей Божий промисел. В 2014 році нас залучили до масштабного розпису великого храму. Майже рік ми там провели. А з 2016-го почали самі працювати своєю маленькою сімейною бригадою. Чоловік пише ікони, а орнамент та позолота – за мною. Багато розписували храмів на Волині. Вже навіть прикипіли до цього краю серцем. Робили іконостас в Сельці та вівтар в Кривиці, оздоблювали ясинецьку церкву. Зазвичай над розписом одного храму працюємо півроку. Тільки місяць йде на вівтар, тому що жінкам туди не можна. Все робить сам художник. А якщо треба оздобити ще й іконостас, то робота кипить і всі дев’ять місяців. Справа ця непроста. Потребує і нервів, і фізичних сил. Коли приїжджаємо в якусь церкву, то працюємо практично без вихідних. Стараємось швидше закінчити, тому перерву робимо тільки в неділю та на великі свята. Олег пише ікони суто вночі. Так якось заведено в іконописців. Багато знайомих художників мають такий самий режим. Нічний період доби – їхня пора. Тоді легше йде робота, натхнення більше. Немає сторонніх звуків та шорохів, що відволікають. В тишині і спокої з’являється відчуття, ніби ти наодинці з Богом. Я теж перелаштовуюсь разом з чоловіком і стаю совою. Буває, сиджу тихенько і спостерігаю, наскільки умиротворено та спокійно він пише. Тоді й ікона несе людям цей спокій та тепло.

В Ясинці, наприклад, побачила вже готовий результат Вашої кропіткої праці. А що цьому передує?

Ми ніколи не приїжджаємо із заготовками. Я беру з собою лиш стоси чистих ватманів для майбутніх трафаретів. Все народжується по відчуттям. Олег заходить в храм і в нього одразу вимальовується картинка, що тут буде і в яких кольорах. Кожній церкві старається надати якусь родзинку. Підкреслити архітектуру особливим орнаментом та фоном. Тому ще в жодному храмі, які ми розписували, не повторювався ідентичний візерунок. Церква для нього, як та дитина, до кожного куточка ставиться з трепетом та уважністю. Він цією роботою живе. Уже не уявляє себе десь інакше. А разом з ним горю цим і я.

А розпочинається все з молитви. Не приступаємо до розпису без благословення священника. Спочатку зображення на стіну переноситься олівцем, далі робиться чорнова прописка фарбами. А потім починається кропітка робота художника над найменшими деталями. Перед цим дуже багато передивляємось зразків ікон, щоб знайти саме той, який зачепить струни душі. Відповідальність іконописця за точність зображення дуже велика. Необхідно знати, ким був святий, яке життя він прожив, щоб правильно змалювати його образ, емоції, одяг. В іконописі насправді більше обмежень, ніж свободи для творчості. Тут не можна нічого придумувати та додавати від себе. Є чіткі правила та канони. Єдине, що дозволяється, це вільне оформлення деталей природи на фоні та орнаментів. Готовий розпис покриваємо шаром лаку, що захищає від вологи та кіптяви свічок. Коли закінчуємо оздоблювати черговий храм, так легко і добре стає на душі. Мені завжди не віриться, що це ми зробили.  Та зрештою ми лиш пензлики у руках Божих.

Розписувати храми – це особлива місія та відповідальність. Адже прикрашена вами церква  слугуватиме і радуватиме парафіян ще десятки років. Що для Вас означає щоразу братись за таке духовне заняття, що відчуваєте при цьому?

Не хочеться говорити занадто пафосних та голосних слів. Бо я в цьому ділі ще геть маленька людина. Та все ж є відчуття, що ми після себе лишаємо щось хороше. Значить недарма на цій землі топчемо ряст. Завжди дякую Богу, що він дає здоров’я і терпіння. Бо його треба чимало. Я взагалі людина дуже емоційна по натурі. І, мабуть, ця робота мені послана для того, щоб я навчилась смиренню, терпінню, вмінню стримувати свої емоції. Бо ж коли занурюєшся в процес малювання, це приносить неймовірний спокій та задоволення. Хоча і тут є свої нюанси, як і в будь-якій справі. Ця робота нас з чоловіком гуртує і робить одним цілим. Втім саме на Олегові лежить основний пласт роботи та колосальна відповідальність. А тому вся заслуга його.

Напевно, така робота зобов’язує триматися в житті на певному духовному рівні?

Звісно треба бути гідним, молитись, дотримуватись заповідей Божих. Принаймні старатись. Кожна людина недосконала, так само й іконописці. Буває на рівній дорозі спотикаєшся. А тим паче якщо мова йде про духовний шлях. Коли маємо великий об’єм роботи, то фактично живемо в храмі. Додому приходимо лиш поспати й поїсти. Отак малюєш днями і молишся тихенько. Сам з собою проводиш певну роботу. Шукаєш свої недоліки. А їх завжди вистачає. Навіть того не усвідомлюючи, вже виправляєшся. Церква спонукає до цього. Я через те  і хочу побажати людям, щоб частіше відвідували храм. Там ми стаємо кращими.

Знаю, що Ваша мама багато років славила  Господа у церковному хорі. Це вона посіяла оте перше духовне зерно у Вашу дитячу душу?

Мама справді 24 роки співала в церкві. Вона для мене й досі є взірцем. Хоч і має інвалідність, хоч їй і тяжко, але старається не пропускати жодної служби. Я, коли лінуюсь, одразу згадую маму і все-таки збираюсь і йду до храму. А посіяла духовне зерно у моїй душі покійна бабуся Женя. Її без Біблії не можна було побачити. Ніби й досі перед очима картина, як сидить на кухні біля вікна і в окулярах читає святе письмо. Робила вона це своєрідно: з рівною поставою, щоб книжка не лежала на колінах, а стояла прямо. Церкви в Сельці тоді ще не було. Тож в бабусиному домі зимовими вечорами завжди збирались жінки. Читали Євангеліє, як кажуть в нас в селі, на передній хаті. А я сиділа в куточку біля груби і тихенько спостерігала. І такий благодатний дух там витав, що словами не передати. Це наскрізно відчувалось і відкликалось в душі. Ще пам’ятаю, як зводився селецький храм, то в будинку мами й тата в залі стояли ікони апостолів. Їх привезли після реставрації і на певний час лишили в нас. І щоб, боронь Боже, не припали вони пилом, мама дістала новісінькі білоруські простирадла і дбайливо закутала образи. А в п’ятому класі віддала мене бабуся співати в церковний хор. Літератури як такої не було. Тож взяла я бабусин молитовник і позначила простим олівцем, де наголоси правильно робити. Ох і отримала на горіхи я за це. Баба Женя вміла привити нам отой трепетний страх перед Богом та бережну любов до святинь. І я вдячна їй за це духовне виховання.

На Вашому рахунку вже з десяток розписаних храмів. Та в рідній стороні, мабуть, була особлива приємність долучитись до оновлення ясинецької церкви.

Ми совісно та з любов’ю розписуємо кожну церкву. Це святі місця, а тому халтурити не маємо морального права. Адже відповідатимемо не тільки перед людьми, а в першу чергу перед Богом. Та в Ясинці справді нас зустріли, наче рідних. Огорнули увагою і турботою. Підтримували, долучались до розпису храму словом і ділом. Навіть зготувати їсти і принести художникам – це вже великий труд. Тому щиро дякуємо ясинчанам за тепло їхніх сердець. Бажаємо всім міцного здоров’я та миру в родинах. Ніколи не полишайте свою церквочку. Хай там завжди горить свічка та лунає гаряча молитва.

 

Спілкувалась Леся Кузьмич.