Леся Яцута: «Найголовніше –

завжди вірити в себе»

У топі покупок за «ковідну тисячу» – книги. Що ж це справді хороша нагода відкрити для себе нові захопливі історії. А коли їх пише та видає наша землячка – це вдвічі приємніше. Відтак знайомтесь – Леся Яцута. Дубровичанка, письменниця у жанрі фентезі та засновниця молодого книжкового видавництва. Про власну творчість,  пошуки себе та мрії дівчина розповіла «Дубровицькому віснику».

 

«Я дубровичанка до кінчиків волосся»

Безмежно люблю своє рідне містечко, й відверто зізнаюсь, витягнули мене звідси силою і довгими вмовляннями. Буваю в Дубровиці рідше, ніж хотілося б, але нині у мене з’явився маленький похресник, тому приїзд додому став дечим більшим, ніж просто побачитись з друзями та рідними. В цілому, я приїжджаю додому «подихати», пройтись звичними вуличками й насолодитись повітрям без смогу та пилу.

 

«Життя в Києві не вийшло

з першого разу»

Спершу було заочне навчання, котре нелегко далось, певно тому й повернулась додому. Далі так виробилась звичка жити в рідному затишному містечку, що натяки рідних на переїзд до столиці навіть не розглядались. Втім, я таки опинилась в Києві. Пішла на роботу, чомусь одразу тягнуло на щось творче. Я дуже люблю рукоділля, hand-made, тож свідомо пішла працювати у великий магазин для творчості.

Далі були ще проби себе в інших сферах, навіть за кордоном. Але карантин таки зробив свою справу. Я засіла вдома, як і решта України, і згадала про те, що колись писала, мріяла реалізуватись в цій сфері. Залізла в «загашники» своїх нарисів і здмухнула пил з чернеток.

 

«Писати почала в дитинстві»

Складала вірші, мабуть, як і багато дітей. Пам’ятається мені сірий блокнотик в клітинку, котрий був у мене років в десять. І перший повноцінний віршик про дощ і весну. Щодо прози, то я на ніч часто молодшому брату розповідала вигадані історії про чарівних істот та пригоди відважних героїв. Вигадувала на ходу, а коли він засинав, продовжувала розповідати ці історії сама собі.

Бажання написати щось свідоме й велике з’явилось у мене за часів студентства, коли я прочитала трилогію Лорен Кейт «Падшие» (українського перекладу на той час не було). Я скачувала книги на кнопковий телефон, і зачитувалась настільки уважно, що забувала про все на світі. Відтоді й почалась моя любов до пригодницького фентезі. Я шукала щось дотичне до жанру й відкрила для себе світ мережевої літератури (тобто віртуальної, Інтернет-літератури – авт.). З думкою «А хіба я б не могла краще?», сіла писати свій роман «Третя сторона». Пройшло десять років, а я досі його пишу. Редагувала роман безліч разів, він зазнав таких метаморфоз, що крім імен героїв та ідеї, про першу версію нічого й не нагадує.

Під час карантину я пішла на свої перші курси письменницької майстерності в онлайн-школі «Літосвіта», там же вирішила дописати роман «Зар та останнє бажання» – історію про туса Зара, з чарівної країни Тусмерії.

 

«На питання, чому саме фентезі,

відповісти  чітко не можу»

Просто подобається фантазувати ширше, ніж умови нашого світу. Мені легше уявити якийсь інший світ, вигадати його закони, ніж вплести свій сюжет в рамки існуючого. Мабуть, єдине, що в моїх історіях все ж перегукується з реальним світом – це відношення героїв до побуту. Чомусь мені принципово показати, що який би не був герой всесильний, але у нього завжди є мирські потреби, як у звичайної людини (а як же попоїсти та сходити до вітру?).

Не знаю, наскільки це позитивна чи все ж шкідлива звичка, але я не можу сісти писати повноцінний твір, поки не пропишу достеменно кожну деталь світу, в якому будуть жити герої. Коли створюється нова історія – це завжди блокнот (принципово симпатичний зошит формату А4, в клітинку). Купа  паперових клейких закладок, кольоровий маркер та ручка, з якою у мене гарний почерк. Далі пару тижнів я розписую все, що тільки мені видається важливим. В романі «Зар та останнє бажання» я з калькулятором прораховувала дні та тижні в місяці за календарем Тусмерії. Також рахувала відповідність років тусів до людського віку. Створювала словник предметів та явищ, властивих тому світові (як тобі таке, Толкін?).

З оповіданнями справа значно простіша. Я просто вигадую ідею, й вона легко лягає в текст. Але якщо я маю чіткі обмеження по знаках, бо є ризик знову полізти в розміри роману. Втім, два моїх оповідання вже вийшли друком, тому можу прокласти певний логічний ланцюг, що не варто так прискіпливо ставитися до власної творчості.

Хотілося б, звісно, відводити більше часу на письмо. Але бути письменником – це як мати повноцінну роботу. Дуже кропітка праця, котра вимагає багато людиноресурсу. Я не з тих авторів, котрі друкують по роману в місяць,  й не з тих людей, котрі крім як писати – нічого іншого не роблять. Вірю, що краще видати повноцінний якісний продукт, ніж нашпигувати  твір, як каже моя колега, «красівостями заради красівостей», без змісту і з картонними персонажами. Сподіваюсь, що скоро світ побачить повноцінний доробок з іменем «Яцута Леся» на обкладинці.

 

«Певно, найцікавішою частиною мого життя став 2021 рік»

Адже я знайшла свою майбутню команду, з котрою ми створили спершу літоб’єднання, а потім видавництво. Об’єднались спочатку для взаємодопомоги: вичитки текстів, порад щодо покращення власних стилів. Та буквально за тиждень активних листувань наші амбіції виросли до того, що ми хочемо зробити щось більше. Незчулись, як за місяць зібрали охочих авторів, і ще через місяць випустили у світ тестову паперову збірку оповідань «Місто Спогадів». Щобільше, вона була ілюстрована, чого не робить більшість видавництв.

Та ми хотіли запропонувати більше читачам, і зайнялись озвучкою. При тому, що ні я, ні мій колега по звуку Ян Браз, не мали досвіду й техніки для цього нелегкого заняття. Але ми навчились користувались аудіоредакторами та записувати тексти в напівпрофесійні мікрофони. Додам, що знаходимось ми в різних містах, що ускладнює озвучку, бо доводиться склеювати репліки, підганяти звук. Втім, результат нас тішить: ми видаємо оригінальні тексти, створюючи мініаудіотеатр (Ян говорить різними чоловічими тембрами, а на мені жіночі та дитячі репліки). Насправді я дуже кайфую від процесу, хоча це займає досить багато часу (близько десяти годин на оповідання в 20 тис. знаків).

Коли зрозуміли, що справа йде не на жарт активно, я офіційно оформилась як підприємець, з можливістю легально розповсюджувати друковані видання, а також з дозволом на видання. А осінню, щасливого сьомого жовтня наша спільнота стала видавництвом «БукБанда» (в реєстрі ФОП Яцута Леся).

 

«Чим ми можемо гордитись?»

За рік ми видали три книги: фантастична збірка оповідань «HyperJump» (космічна одіссея від дванадцяти авторів, котра розповідає про пригоди екіпажів експериментальних космічних кораблів); містична збірка оповідань «Місто Спогадів» (розповідає про місто, котре карає тих, на чиїх душах є важкі гріхи. В збірку увійшло тринадцять оповідань) та роман «Норд. Велика Зима» авторки Айї Неї (пригодницьке фентезі, що перенесе читача у світ скандинавської міфології, розповість про відважну Сіф, котра зіткнулася зі світом магії та чарів).

Мета БукБанди – дарувати Україні (й ми сподіваємось, світові) не просто якісну літературу, а естетичну насолоду від книги, тому наші видання завжди ілюстровані й мають цікавий дизайн. Запросивши декількох ілюстраторів, ми дали змогу кожному з них на власний манер та стиль зобразити бачення сюжету оповідань та роману, тому в наших книгах не можна побачити однотипних малюнків. Це як артгалерея просто посеред тексту.

За короткий час ми вже з’явились на таких великих платформах, як Yakaboo та Rozetka, а також в декількох регіональних магазинах, в тому числі й в магазині «Школярик», в рідному містечку.

Наразі все моє життя, весь мій вільний час до пізньої години займає видавництво. Внутрішня кухня видавничої справи (як виявилось) зовсім не така романтична, як здавалась на перший погляд. Тому наша невеличка команда фактично переселилась у світ БукБанди й нині живе цим бандитським хаосом. Раніше, звісно, були й інші захоплення, я малювала й досі маю мрію проілюструвати власний твір. Щодо рукоділля, то під час пакувань посилок для наших покупців вправне використання скотчу та декоративної стрічки дуже стало в пригоді.

 

* Бліц-питання:

яке маєте письменницьке бажання?

72 години в добі й вміти писати так, щоб одразу без помилок і редагувань купу разів.

Що  хотілося б написати і в якому ще жанрі себе спробувати?

Хочу написати детектив в стилі Агати Крісті. Обожнюю англійський шарм, гумор та інтелектуальні історії. Хотілося б створити якусь таку пригоду, де загадка на загадці й щоб загадкою наздоганяла. Без кривавостей й жорстокості.

Якщо могли б змінити щось зі свого минулого, що це було б?

Абсолютно нічого. Все, що було «до» сформувало те, що є зараз. І хай там було багато неприємних речей, але це те, що збудувало нинішню Лесю, чому я безмежно вдячна. Хіба, привчила б себе зарядку вранці робити, бо зараз ніяк цю звичку собі не пришию.

Що робить Вас щасливою?

Можливість розповісти про задуми й бажання близькій людині й почути: «Ого, це дуже круто, ти молодчинка, я тобою пишаюся».

Які якості цінуєте в людях, і сама від себе, що вимагаєте?

Віднедавна принциповим для мене стало казати людям прямо те, що думаю, і вимагаю від людей чесності до себе. Особливо в роботі це дуже допомагає впорядковувати якісь питання й економить час. Я дуже лояльна до будь-якої думки, якщо вона щира, без «прикрашання», аби задобрити чи навпаки – нашкодити.

Електронна чи паперова література?

Будь-яка, в тому числі й аудіокниги. Електронна книга, бо це зручно, компактно й доступніше, ніж друк, оскільки електронна версія може вийти раніше. Паперова, бо як і решта книгоманів обожнюю шелест сторінок, запах паперу й візуалізацію. Та і полички з книгами – це завжди приємно й затишно. Віднедавна – аудіокниги, бо це найшвидший метод «почитати» багато, не відволікаючись від буденних справ. За жовтень я прослухала приблизно п’ять аудіокниг, з урахуванням дуже обмеженого часу. Шкода, що поки в Україні таких книг дуже мало.

З якими мріями і сподіваннями зустріли  новий рік? Тобто, про що мріє Леся Яцута?

Звичайно, мрію про розвиток видавництва й успіх всіх запланованих проєктів, власне, наразі – це основне моє бажання.

А як щодо  далекоглядних  прагнень? Де та вершина, на котру здіймаєтесь?

Прагну набути більше знань у видавничій справі й довести Україні, що «наше – найкраще». Не можу сказати, що ставлю для себе планку, бо не хочу досягати якогось фінального рівня. Мрію рости-рости-рости без меж, накопичувати знання, досвід та враження.

Що б побажали чи сказали землякам, нашим читачам?

Світ дуже різноманітний і цікавий. Звичайно, в маленькому місті інколи важко прослідкувати за всім, що коїться в більших містах, але я бажаю дізнаватись, розвиватись та самовдосконалюватись. Не ховатись в кокон й комфорт, по собі знаю, що це шлях в нікуди. А найголовніше – завжди вірити в себе, в свою ідею й свої мрії. Ніколи не знецінюйте те, до чого горить душа, попри думку оточення. Якщо ваше прагнення сильне, то воно завжди знайде свою реалізацію, головне – не опускати руки. Будь-яка ідея – це розвиток особистості. Віра в себе – ваша основна підтримка. Ну і читайте українське, бо ми найкращі! З Новим Роком та Різдвом Христовим!

Спілкувалась Леся КУЗЬМИЧ.