пʼятниця, 1 грудня 2017 р.

Моя сім’я – моє багатство

Пам’яті моїх батьків –
Миколи Павловича та Ганни Арсентіївни Томіловичів.
Жоден із нас не має навичок любові. Всі ми вчимося любити, беручи за приклад стосунки в сім’ї, в якій народилися, й в тому, як наші батьки щодня виражають своє кохання, піклуються про дітей. Сьогоднішня моя розповідь піде саме про таку звичайну селянську родину Томіловичів, яка взяла свій початок у мальовничій «Поліській Швейцарії» – хуторі Хилін, який, до слова, і не на кожній мапі позначений.
У 50-х роках минулого століття тут з’явилася молода сім’я Миколи Павловича та Ганни Арсентіївни Томіловичів. Розпочинали з нуля: побудували будинок, завели чимале господарство, працювали у місцевих колгоспах. З часом народилися і шестеро дітей: Григорій, Наталія, Лідія, Михайло, Федір і Петро.

У 50-х роках минулого століття тут з’явилася молода сім’я Миколи Павловича та Ганни Арсентіївни Томіловичів. Розпочинали з нуля: побудували будинок, завели чимале господарство, працювали у місцевих колгоспах. З часом народилися і шестеро дітей: Григорій, Наталія, Лідія, Михайло, Федір і Петро.
Батько був знаною і шанованою людиною в районі, працював бригадиром тракторної бригади в колгоспі ім. Чапаєва в с. Милячі (зараз – ПСП «Хлібороб»). Його поважали за людяність, працьовитість, самовіддану працю. Робота в колгоспі не була легкою. Траплялося, що запчастини до тракторів носив у мішку за плечима, бо простою техніки і зриву посівної чи збирання врожаю допустити не можна було. Часто їздив у відрядження, бувало і на 5-6 днів.
Його повернення чекали з нетерпінням, бо ніколи не приїздив з порожніми руками. Досі пам’ятаю той мішок, повний всіляких смаколиків: ковбаси, варення, солодощі… Все це дуже швидко зникало зі столу. А ввечері, коли всі влягалися спати, розпочиналося найцікавіше: батько брав молодших синів – Федора і Петра на руки і розповідав казки. Я, брати Григорій, Михайло і сестра Наташа вдавали, що нам це не цікаво, але самі лежали тихенько, боячись пропустити бодай слово. Все почуте надовго закарбувалося у нашій пам’яті. а згодом це ми розповідали і своїм дітям. Потрібно сказати, що ніяк не могли зрозуміти звідки батько знає стільки цікавого, поки не знайшли вдома книжку «Казки народів світу». Знав він і багато різних бувальщин і гуморесок, тому коли і на тракторній бригаді чувся веселий регіт працівників, збоку можна було почути: «Знов Томілович свої байки розказує».
Батько вмів і нас мотивувати до роботи. Його словами: «Ну діти, взялися» починалася кожна заготівля сіна на зиму, копання картоплі та інші сільгоспроботи. Про втому тоді ніхто не думав. Адже наприкінці всіх чекав по-справжньому королівський обід, ним же і приготований. А це тушкована баранина, печена картопля з огірками, капустою.
Про те, наскільки велике серце чоловіка, можна визначити за тим, на що він ладен піти заради сім’ї. Наш тато зробив для нас все можливе: ми всі отримали вищу освіту, влаштувалися на роботу, де намагалися працювати, як і він – добросовісно, на результат. І хоч його немає вже більше 26 років, його настанови, якими нас виховував, сьогодні нерідко повторюємо своїм дітям і онукам.
Був батько і вмілим господарником. Але коли був на роботі, всі клопоти по господарству лягали на плечі матері – Ганни Арсентіївни. Вона працювала у рільничній бригаді висоцького колгоспу. Красуня, справжня трудівниця, вміла господиня, також мала і гарний голос. Для свого чоловіка вона була тією підтримкою, допомогла побудувати будинок та створити сім’ю, де народжується життя і ніколи не згасає любов. Про таких людей тепер говорять – трудоголік. Вона не знала цього слова, просто працювала до втоми, піднімала на ноги дітей.
Як не старалися батьки, але заробітків в колгоспі було замало. Тож тримали по декілька корів, бичків, свиней, до 20 овець, домашню птицю. Хлопці ловили рибу, ходили на полювання. Ми з сестрою допомагали по господарству. Влітку всі разом заготовляли та продавали лікарські трави, гриби, ягоди, обробляли чималий город. Біля хати ріс великий сад (близько 70-ти плодових дерев), тому на зиму батьки заквашували 200-літрові бочки яблук, груш, консервували їх. До речі, батько дістав книжку «Домашня консервація» та першим на хуторі почав займатися цією роботою, а всі інші вчилися в нього.
Проте так тривало недовго. Одного дня до хати прийшли керівники місцевого колгоспу та заявили, що наказом «згори» заборонено мати більше 0,15 га землі, а наш садок  «впирається» в колгоспне поле. Тому його і вирубали. Ми не розуміли, чому рубають наш сад, адже він був нашим годувальником. Де тепер ті колгоспні лани? Цей епізод ми і досі згадуємо із великим сумом.
В хаті стояв ткацький верстат, на якому вечорами мама ткала рушники. А ще була «потесь» – для прядіння вовни. Веретено так і літало в її руках, а нитка виходила дуже тоненька. Вона були основою всього нашого одягу. Влітку, коли випадало трохи вільного часу,  мати завжди бігла до лісу. Тоді жоден гриб чи ягода від неї не могли сховатися.
Такими простими і працьовитими були наші батьки. Своїх дітей вони намагалися виховувати порядними і розумними людьми. Спочатку для цього потрібно було здолати шкільну науку, що було не так вже і просто. До школи було добиратися далеко – у с. Удрицьк, що за 7 км від дому. Потрібно було долати цю дорогу і в осінні проливні дощі, і в зимову заметіль. Та й ходили до школи по черзі, адже комусь треба було і корів пасти. Перешкодами були і ліс, де взятий з дому обід перетворювався на маленький пікнік, і колгоспний сад, тікаючи з якого губили і черевики, і штани. За це і отримували «на горіхи», але азарту це не було перешкодою.
Ми ніколи не бачили нашого батька з цигаркою чи склянкою в руці, тому і синам своїм він того не дозволяв. А «щоб дурного в голові не було» відправив всіх вчитися грі на музичних інструментах. Але існувала проблема: музичної школи поблизу ніде не було. Тому найстаршого Григорія на два тижні віддали в циганську родину в м. Дубровиця, де і навчили гри на музичному інструменті. І вже незабаром хилінська молодь виспівувала та витанцьовувала під тополями біля батьківської хати вальси під Гришину гармошку. Менші брати вчилися вже у Дубровицькій музичні школі.
 У роки Другої світової війни батько, будучи ще юнаком, попав до німецького полону, працював у бауера на полі, тож розумів – для того, щоб влаштувати своє життя, потрібно отримати гідну освіту. Маючи авторитет у тодішнього голови місцевого колгоспу Кошина О.М., випросив направлення на навчання у ВНЗ для всіх своїх дітей, за що ми і досі йому вдячні.
Старші Григорій, Михайло і я навчалися у Кам’янець-Подільському сільськогосподарському інституті. Хлопці здобули кваліфікацію інженера-механіка, а я – зооінженера, сестра Наталія отримала професію бухгалтера, навчаючись у Республіці Білорусь, Федір здобув фах агронома у Житомирському сільськогосподарському інституті, Петро навчався у Львівській сільськогосподарській академії на ветеринара.
Вчитися було важко, далися взнаки прогуляні уроки в школі. 45 рублів стипендії та 25 рублів кожному від батькової зарплати – ось і весь бюджет на місяць. Тому від додаткового заробітку не відмовлялися – хлопці розвантажували вагони, я працювала на консервному заводі. Згодом отримували підвищену стипендію. Старші допомагали вчитися меншим.
Минали роки за роками. Всі ми роз’їхалися із сімейного гнізда будувати власні сім’ї. Проте взяли від наших батьків кожен щось собі, але це не були матеріальні цінності, ні. Це – риси характеру, їх самовідданість обраній справі, навички та вміння, наші таланти. Ніхто з нас не став олігархом, але і ніхто не зрадив батьківську науку, не осоромив прізвища.
Найстарший Григорій працював головним інженером спочатку у колгоспі с. Миляч, а згодом у с. Крупове. Ще навчаючись в інституті, зустрів свою дружину Тетяну. Вона – надійна опора для свого чоловіка, помічниця. Без неї, як головного кухаря, важко уявити жодне велике сімейне свято. Разом виховали двох чудових доньок, мають і трьох онуків. Старший Андрійко, прив’язаний рушником до сидіння дідусевого УАЗика, об’їздив всі господарства району. Зараз Григорій працює начальником агропромислового відділу Дубровицької РДА. Він – вмілий господарник, порадник. Колеги знають як прекрасного спеціаліста, надійного товариша з чудовим почуттям гумору, оповідача анекдотів та різних бувальщин. З ним завжди цікаво спілкуватись, тож і тягнуться до нього люди. Для всіх нас він незаперечний авторитет, вмілий господар, чудовий, найкращий тато для своїх дочок, найдобріший дідусь для онуків.
Моя сестра Наталія – наша підтримка і опора, як і наша мати – дбайлива господиня, до якої звертаємося за порадою, допомогою. Вона завжди розрадить у скрутну хвилину. Разом з чоловіком, якого, на жаль, вже немає серед нас, виховали двох дітей, має вже і чотирьох онуків. Працює бухгалтером Дубровицького районного відділу культури. На роботі її поважають за працелюбність, привітність, відкритість, гумор. Та й рідко хто з нас, будучи у справах в райцентрі, не зайде в гості.
Михайло ось вже більше 27 років очолює ПСП «Хлібороб» у с. Миляч. Мабуть, від батька йому передалося те творче завзяття, з яким від підходить до роботи, адже його господарство завжди серед лідерів району. За самовіддану працю нагороджений почесним званням «Заслужений працівник сільського господарства України», має державну нагороду – орден «Знак пошани». А нещодавно був нагороджений орденом «Гордість Православ’я», який йому вручив митрополит  Сарненський і Поліський Анатолій.
Всі його знають як одвічного життєлюба, оповідача гуморесок. А ще має неабиякий музичний талант – виграє милозвучні наспіви на своєму баяні, яких, до речі, має декілька, а дружина Ганна довершує їх своїм виконанням пісень. Разом вони написали мелодію власного сімейного щастя, виховали двох люблячих доньок та мають онучку Іринку, яка, вочевидь, буде для тієї пісні диригентом.
Федір працює інспектором Держпродспоживслужби у м. Дубровиця. Це наші «золоті руки», котрі здатні творити справжні шедеври з будь-якого матеріалу. Навіть батьківську хату переобладнав в українському стилі, продумав найменші деталі. А коли приїжджаємо туди відпочити, поспілкуватися, згадати наше дитинство, та й просто прогулятись полями лісових конвалій, він влаштовує справжнє застілля із стравами не лише української кухні. Його знамениті «хачкала», «тройна уха», печена риба на мангалі стали візитною карткою для всіх гостей, які приїжджають на відпочинок «До Федора».
Його дружина Ніна – вірна підтримка для свого чоловіка. Разом вони утримують чимале господарство, а ще виховали двох синів, які є їхніми головними помічниками.
Петро працює інспектором прикордонної ветмедицини Регіональної держінспекції на кордоні і транспорті. Саме йому, як головному батьковому слухачу, передався талант оповідача – не даремно пройшли вечори татових казок. Він автор різноманітних бувальщин, гуморесок, які і розповість із неменшим талантом. Дружина Лариса працює вчителем у Миляцькій ЗОШ І-ІІІ ступенів, є учасником художньої самодіяльності школи, адже її голос – окраса будь-якого свята. Виховують двох дітей. Син Микола – військовий. На даний час служить в зоні проведення АТО.
Я працювала у ПСП «Промінь» головою профспілки і зоотехніком. А ще, як і мати, маю улюблене заняття – в’язання спицями. Разом з чоловіком виховали двох доньок. «Птиця-говорун», – каже про мене брат Петро, бо я ведуча всіх свят у сім’ї.
Не так часто, як хотілося б, збираємося разом, особливо влітку, в батьківській хаті. Брати беруть в руки баян чи гармошку і тоді мелодії пісень звучать якось по-особливому то весело, а то журливо. І все ніби, як колись, тільки в кожного вже сивина на голові, життєвий досвід, свої радості і печалі. Все ніби, як колись, але ж ні – батьків в хаті вже нема. І немає тої радості в душі, безтурботності, залишились тільки хороші спогади. Тільки тепер, коли не стало батьків, ми зрозуміли, наскільки були неправі, коли віддавали перевагу своїм сім’ям, своїм клопотам, роботі, забували про батьків, рідко відвідували. Нема вже перед ким покаятись, нема до кого приїхати в гості, та й допомоги вже не треба. А їм так мало треба було – лише вияв нашої вдячності, поваги, моральної підтримки. Що тепер наші відвідини на «провідну неділю» – покладання живих чи штучних квітів на могили, наші запізнілі сльози та каяття? Навіть великим і дорогим букетом не очистиш свою совість, не вернеш час назад, коли знову зайдеш в хату, де тебе завжди чекають, і скажеш: «Добрий день, мамо, тату, приїхав(ла)». Тепер ми розуміємо, і дітей своїх вчимо, що не треба відкладати на «потім» спілкування з рідними людьми, цінувати кожну хвилину, проведену в колі родини, берегти і допомагати один одному, як колись, коли менші діти тягнулися за старшими, допомагаючи один одному.
Отака вона – сім’я Томіловичів. Разом ми, як коло сили та любові, яке з кожним народженням чи одруженням лише росте. Наші батьки – Микола Павлович та Ганна Арсентіївна – піклувалися про нас усе життя, віддаючи свою турботу і ласку. Згодом ми зрозуміли: щоб усвідомити любов наших батьків до нас, потрібно самим виростити і виховати власну дитину. Можливо, належної віддачі батьки від нас і не побачили. Але це стало для нас уроком на все життя. Ніщо не може бути важливішим, ніж усвідомлення того, що у вас є сім’я. І не важливо, куди занесе життя, саме вона буде джерелом радості, комфорту і піклування. Так і ми всі разом піклуємося та підтримуємо одне одного. Шкода лише, що зустрічаємося дуже рідко, бо якщо кожен озирнеться на своє життя, то зрозуміє, що найщасливіші моменти в ньому – це моменти сімейного щастя. Живемо сьогоднішнім днем, бо «завтра» – поняття відносне. Так заповідали нам наші батьки, так ми бережемо пам’ять про них своїми вчинками і життєвими пріоритетами.
Лідія СКИБАН (ТОМІЛОВИЧ), с. Орв’яниця.



Немає коментарів:

Опублікувати коментар