пʼятниця, 29 грудня 2017 р.

* 3 грудня – Міжнародний День людей з  інвалідністю

Про сильних духом...

У нашому житті трапляються  непередбачувані ситуації, зустрічаються різні люди, доводиться вирішувати безліч проблем. Людина схильна забувати болі та образи, вчиться прощати кимось заподіяні кривду і зло.
Але бувають неочікувані зустрічі, що їх не в змозі забути чи стерти з пам’яті. Хочеться комусь розповісти, бодай скинути з себе тягар заборгованості перед людьми, які обділені долею і прийшли у цей світ не такими, як інші, їхні ровесники.
Багато років тому була студенткою одного із столичних вузів і чекала на залізничній станції потяга, щоб доїхати додому. У цей час до мене підійшла молода дівчина, дала мені кулькову ручку і папірець, на якому було написано: «Купіть, будь ласка, у мене ручку. Це мій заробіток. Ви щасливі, що  можете вслухатися у шум весняного дощу, спів соловейка, плескіт хвиль, а я цього всього ніколи не почую». Я, звичайно, купила ручку, а так хотілося купити все, що продавала мовчазна юнка.
Ще багато було зустрічей з людьми, котрі не чують, не бачать, не ходять. І щоразу стискається серце від болю, завжди хочеться допомогти.
Пригадую одну зі своїх учениць – симпатичну дівчинку, якій невимовно важко було підніматись з паличкою по сходах на черговий поверх. Вона любила уроки української мови і літератури. Нелегкий фізичний стан не перешкоджав їй добре вчитися. Написала найкращий твір на лінгвістичну тему «Суперечка Крапки з Комою» у жанрі казки. Одного разу ученицю розбудили голоси: сперечалися дві маленькі дівчинки з бантиками. Розмовляли дуже тихо, але вона зрозуміла, що сперечалися Крапка з Комою про те, хто з них у реченні найважливіший…
Вже давно ця учениця закінчила школу, здобула вищу освіту, навчається в аспірантурі і навчає діток рідній мові і літературі. Її поважають і люблять колеги і учні, захоплюються працьовитістю і оптимізмом, жагою пізнання світу і любові до життя, надзвичайною силою волі…Про її життєві дороги знято документальний  фільм. А  коли бачиш, як здорові фізично і розумово молоді люди падають на соціальне дно, скільки життів загублених через те, що не адаптувалися, не знайшли себе, не змогли реалізувати свої мрії, задуми і здібності, стає боляче і страшно за нас, як націю.
А скільки людей з обмеженими можливостями живуть повноцінним, цікавим життям. Це наші параолімпійці, чи люди, які відчувають кольори на дотик, ніколи не бачивши сонця, або пишуть чи малюють зубами або ногами. А хто не чув про відомого на весь світ Ніка Вуйчича, який народився без рук і ніг, але є прикладом людини, що долає будь-які перешкоди.
Тепер все частіше можна зустріти на вулиці людину з обмеженими можливостями: на візку, на милицях, з білою тростиною, людей, що спілкуються мовою жестів… Події останіх років в Україні, на превеликий жаль, додали тисячі долей в сумну статистику людей з інвалідністю. І це наші рідні, знайомі і найулюбленіші – воїни, захисники, герої. І я з впевненістю можу сказати, що більшість з них є для всіх нас прикладом незламної сили волі і витримки, бажання жити і працювати над собою. Вони творять справжні дива: вишивають, в’яжуть, займаються техніками оригамі чи ікебани, створюють вироби із соломи, лози, дерева, пишуть вірші та пісні, малюють картини…
Народна мудрість говорить: скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. А я нині запрошую всіх нас навідати друзів, знайомих, односельців і всіх тих, хто не може вийти з дому і прийти до нас. Вірю, що ці слова прочитають багато моїх однодумців і нових друзів, які відчують себе потрібними людям, а світ навколо нас стане світлішим і теплішим.
Надія Свищевська, член Національної спілки журналістів.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар