Галина Миколаївна Іванів:

«Я вибрала Долю собі сама»

9 листопада – в День української писемності й мови – ми більше, аніж зазвичай, вшановували рідну мову. Хтось писав диктант, хтось читав поезію, а хтось просто слухав про мову.

Я також провела цей день особливо. Поспілкувалася з людиною, яка у нашому районі є шанованим мовознавцем, педагогом і просто Людиною культури слова і думки. Я жодного разу не проходжу повз Галину Миколаївну Іванів, щоб не обмінятися бодай кількома реченнями. Я щоразу користуюся нагодою почути оту милозвучну українську, я п’ю, як із джерела. Зазвичай кажу просто: «Як у вас справи?». Це щоб вона зупинилася і поговорила.

9 листопада ми розмовляли 2 години. Не зчулася, як пролетів час. Тільки почали цитувати поезію, а вже треба було прощатися, на жаль.

Отож, у Дубровиці на вулиці Шевченка мешкає Заслужений учитель України ІВАНІВ ГАЛИНА МИКОЛАЇВНА, яка десятиліттями прищеплює учням любов до рідного слова. Живе педагог у скромній «хрущівці», основне багатство оселі – книги та світлини різних років. Я називаю господарку цього помешкання народною професоркою з української мови. Вона почесна жителька нашого міста. Дуже заслужено ПОЧЕСНА…

9 листопада на вулиці Шевченка на мене пролилося стільки щирості і добра, що й досі душа щемить. Що нажила за десятки років роботи?  Повторюся, що найбільше багатство Галини Миколаївни – книги. А ще нажила любов учнів, кожен у серці слід залишає свій. Уявляєте, яке велике і щире серце у Вчительки?

Я, на жаль, її ученицею не була. Я мала інших гарних наставників, але мені так хотілося б побути на уроках цієї чудової вчительки і прекрасної жінки в якості школярки. Не судилося. Але дякую долі і за зустрічі, випадкові і сплановані. А вам пропоную думки вголос від Галини Миколаївни Іванів. Хіба ж я можу краще викласти її розповідь, аніж так, як говорила вчителька, говорила словами і серцем.

Люблю мову, люблю людей, які отак люблять мову, як Галина Миколаївна. Спасибі вам, Учителько, за незабутню зустріч в особливий день.

Купимо їй «Буквар».

Хай натішиться

Я народилася 29 листопада 1939 року у селі Кропивник Калуського району на Івано-Франківщині. Наша селянська родина була заможною, дідусь мав чимало землі. Їдемо з батьками, бувало кіньми, а довкола наші поля, великі, зорані і засіяні. Моя мама, Марта Ільківна, вийшла заміж за мого тата – вдівця з двома дітьми. Згодом народилася я. Тато, Микола Мартинович, був дуже спокійним і врівноваженим, людиною надзвичайно доброї душі. Як рідних я любила своїх зведених братиків, старших від мене на 10 і 12 років. У нашому домі завжди панувала дружелюбна і добра атмосфера. Тато у дитинстві дуже хотів вчитися, але його, у свій час, забрали з гімназії, бо треба було вдома господарювати. У мого батька у житті була особлива любов – коні, втіха його душі. Маму згадую як чудову господиню, енергійну і справну, вона керувала в домі, і в господарстві. Іноді могла прикрикнути на тата, який був великим добряком. Я характером вдалася в батька. Найтепліший спогад мого дитинства - оті дивовижні коні, бричка, прогулянки з рідними. Доки не було колгоспу, батьки були небідними, то й я була балуваною доцею. Пригадується моя вишивана сорочка і гарна безрукавка. Це було чудове святкове вбрання. Біля дзеркала не могла на себе надивитися.

До школи пішла рано. Пасла з сусідськими хлопцями худобу. Вони й навчили мене букв і складів. Старші друзі писали літери палицею на піску. А я запам’ятовувала. Саме маленькі сусіди були моїми першими вчителями. Почала проситися у батьків до школи. Мама була категорично проти. А тато сказав: «Купимо їй «Буквар», хай походить трохи, натішиться, а потім заберемо». Через місяць він справді прийшов до вчителя, щоб виписати мене зі школи. Але моя наставниця заперечила, бо ж куди відпускати ученицю, справнішу від інших, яка читає гарно й пише. Отож я залишилася вчитися, старанна була і дисциплінована. 9 і 10 класи навчалася у сусідньому селі. Все здавалося б чудово, але не склалася наша «щира дружба» з математикою. От і не любила її і все. Вчителька попередила батьків: «Галя не працює з математикою, вона не вступить в інститут». Я посміла заперечити, що піду вчитися до вузу, де ця наука мені не прислужиться. За свою сміливість отримала від мами палицею. Але медаль я не «заробила» саме через математику. Моєю мрією був юридичний інститут, однак тато відразу розбив ілюзії, сказавши, що на цей факультет вступають лише комуністи, діти великих начальників та хлопці після армії. Зрозуміла, що шансів у мене мало, і пішла на історичний. І тут конкурс був великий, 6 чоловік на місце, однак я пройшла, гарно склавши іспити. Вже як поїхали у колгосп, відпрацьовувати на першому курсі, то декан повідомив, що до історії нам додають українську мову та літературу. Хлопці були розчаровані, а я задоволена, бо ж обрала факультет справді до душі, любила гуманітарні предмети. Ось так в мою студентську долю увійшла українська мова. Івано-Франківський педагогічний інститут закінчила за спеціальністю: «Вчитель історії та української мови і літератури».

Коли було нестерпно важко,

то Бог послав мені чоловіка

Чоловіки у моїй долі відігравали велику роль. Вони наповнювали моє життя світлом. З першим коханням познайомилася на літературному вечорі. Богдан там читав власну поезію. Ловила кілька разів на собі зацікавлений погляд цього статного і творчого юнака, отож як попросив допомогти прибрати книги по закінченню, не здивувалася. У нас було так багато спільних тем. Богдан прекрасно знав поезію і відкривав мені лірику і світогляд багатьох поетів. Пригадую осінній парк і його розповідь про Франка. Це незабутньо. Зустрічі наші завжди були незабутніми. Чи то під першим промінцями весняного сонця, чи серед осіннього листя. Цей гарний і вихований юнак заполонив моє серце своїм тактом, толерантністю і любов’ю до літератури.

На 5 курсі я поїхала на практику на Хмельниччину. У сільській школі директором був вже досвідчений і шанований педагог Юзва Дмитро Іванович. Познайомилися. Гарний шкільний колектив радо прийняв мене, практикантку, у свою родину. Поселилася на квартирі у прекрасної людини. Директор відвідував мої уроки частіше, ніж інших вчителів. Спочатку не надавала цьому значення, бо з головою поринула у навчальний процес. А потім все частіше відчувала небайдуже ставлення Дмитра Івановича. От піду до клубу на танці, а вже наступного дня вимогливий директор знову у мене на уроці. Такий ніби й суворий, а водночас такий щирий.

Колектив теж помітив, що директор, який на 17 літ старший, ставиться до мене особливо прискіпливо. Я ж сприйняла Дмитра Івановича як старшого мудрого наставника, не розглядала як кавалера, бо ж в Івано-Франківську на мене чекав люблячий хлопець. Мудрий директор і я, тендітна, юна практикантка – це могла бути лише симпатія і нічого більше. Так я думала про стосунки з Дмитром Івановичем. За півроку я повернулася в рідний Івано-Франківськ. Доля піднесла свій сюрприз, як часто у фільмах буває. Як виявилося, у Богданове життя вихором увірвалася інша, яка зробила все, щоб юнак одружився саме з нею. Мені здалося, що небо впало на голову і світ перевернувся. Ось так раптом, ось так неочікувано і так болісно обірвалося наше трирічне кохання…

Були важкі часи переживань. Раптово доля підносить мені ще один виклик. На спортивних змаганнях з легкої атлетики я отримала травму. Пережила складну операцію. Важко було на серці. Світ проти мене. Як жити далі? В лікарню приїхав Дмитро Іванович. Це була приємна несподіванка. Раділа зустрічі з цією мудрою, доброю і щирою людиною. Директор наполіг, щоб я поїхала працювати на роботу у його школу. Тоді я зрозуміла, що цей мудрий чоловік назавжди стане моїм ангелом-охоронцем. Ця травма змінила моє життя, спорту більше не було, нога здоровою теж не стала. Але в цей час у моїй душі народилося нове кохання – зріле, вдячне, послане Богом. Життя змінилося, як і погляди на багато речей.

Так Дмитро Іванович став другим  моїм коханням – виваженим, мудрим, дорослим і спокійним. Він подарував мені інший світ почуттів, де я відчувала себе захищено і спокійно, як поряд колись із татом.

Турботливою дружиною

та мамою була лише влітку

Наша спільна сімейна дорога була насиченою, відповідальною і цікавою. Після Хмельниччини нас, як подружжя педагогів, направили у Локницю Зарічненського району. Там затрималися зовсім ненадовго, незабаром мій Дмитро Іванович став завучем у Колках, а через три роки його призначили інспектором у Дубровицьке райво. Чоловік поставив умову, щоб держава надала нам житло. От саме тоді й оселилися тут, у невеличкій квартирі у центрі міста. Я пішла вчителювати у міську школу №1. Колишній друг Богдан писав листи моїй мамі, бо дуже хотів знати про мою долю. Життя з дружиною у нього не склалося, тим паче, що воно почалося з брехні. А у мене вже було своє щастя: дорогий серцю чоловік, сонечко-синочок, улюблена робота, місто, в яке закохалася з першого погляду. Ні, Богданова підвищена увага була дуже запізнілою. Я щирим серцем розуміла іншу любов – турботливу, тиху, затишну. Хоча чоловік і був скупим на ласкаві слова, він був щедрим на турботу і повагу. Я знала, що за таким чоловіком живу, як за стіною. Будучи дружиною інспектора, я завжди хотіла відповідати його рівню, аби не осоромити, як педагог, чоловіка. Я вчилася, удосконалювалася, читала. Я хотіла бути педагогом, про якого говорили б просто як про гарного вчителя, а не передусім як дружину інспектора райво. Зізнаюся, що найбільш турботливою мамою і дружиною я була лише влітку, коли не було уроків. Тоді я мала багато часу для рідних.

Як Дмитра Івановича не стало, я сповна відчула роль чоловіка у своєму житті. Відчула, як важко без його турботи та опіки. Я ж навіть не знала, де треба оплачувати рахунки за комунальні послуги. 37 років щасливого сімейного життя пролетіли для мене, як одна мить. У чоловіка було хворе серце, відповідальна робота, а стільки болючих споминів з дитинства лишилося. Війна ввірвалася в його долю на випускному вечорі. Родина пережила Голодомор. А ще у долі мого ангела-чоловіка був німецький концтабір і важка праця в Австрії. Зранене життям серце. Як зупинилося воно, ніби сонце для мене згасло. Тільки школа і діти повернули до життя.

Спасибі школі за все

Останніми роками навчаю старшокласників. Перед собою ставлю завдання: протягом двох років любов і знання мови та літератури надійно закріпити в їх серцях. Програма з української мови зараз у школі складна, не всім під силу її досконало опановувати. Я дуже люблю літературу, змушую своїх вихованців читати, підбадьорую їх і батогом, і пряником. Мої минулорічні випускники всі гарно склали ЗНО. Я була дуже рада. Рада і за своїх дівчат бджілок-трудівничок і за хлопців, за яких в душі переймалася більше. Хвилювалася: «Як вони, мої вихованці, напишуть мову, які знання з літератури покажуть?». Я все наказую учням: «Читайте, читайте». Ми ж вчимо нині літературу не так, як за радянських часів. Хіба колись ми отак вивчали Франка, як зараз? Хіба ж в радянську епоху ми вивчали його інтимну лірику, як зараз? Зараз ми розглядаємо кожного літератора передусім як людину, а не як, наприклад, будівничого епохи. Коли зрозумієш поета і прозаїка як людину, то пізнаєш його творчість набагато глибше. Якось після уроків до мене підійшов мій учень і запитав: «Галино Миколаївно, от ви щороку розказуєте про Франка. Нічого ж не змінюється  з часом. Вам не набридає? А я відповіла, що переді мною завжди інші учні-слухачі, інші зацікавлені очі, які сприймають Франка по-своєму. Хіба це може набриднути? Зізнаюся, я дуже люблю поезію Ліни Костенко. Адже у неї кожен рядок – ціла філософія. Мені так до вподоби її рядки: «Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, – у мене жодних претензій нема до Долі – моєї обраниці». Так ємко і так влучно сказано про життя.

Я дуже прив’язуюся до дітей. Не шкодую своїм учням оцінок і завжди авансом ставлю трішки вищі, але потім за цей аванс треба відпрацювати і виправдати. Як була класним керівником, то до дітей йшла кожної перерви, вони ділилися зі мною всім, як з мамою. Я горджуся такими стосунками з учнями. Взагалі я намагаюся передусім встановити психологічний контакт з ними. Люблю психологію і люблю своїх учнів. Кожен з них особистість. Вважаю неприпустимим підвищувати голос до дітей чи принижувати їх гідність. Я вважаю треба працювати так, що кожен школяр має йти назустріч вчителю і посміхатися.

Скоро виповниться 50 років, як працюю у першій школі. Це мій другий дім. Це моя доля. Мені щастило на прекрасних директорів. Зараз також маю чудових колег. Спасибі школі за все. За велику частину життя. Ще раз скажу, коли не стало чоловіка, то лише робота повернула мене до життя. Тоді я втратила опору, але я йшла до дітей. Я була вчителькою, їх другом, їх порадницею. Я не мала права розклеїтися, не мала права бути в довгій депресії. Коли мені дали звання заслуженого вчителя, то чесно, я злякалася. Я відчула велику відповідальність, бо ще ж треба було працювати і працювати, щоб гідно нести це звання по життю. Моїй рідній школі виповнюється 140 літ. Це поважна дата, але школа завжди молода, бо в ній дитячі голоси, вона сповнена юністю. Вітаю всіх з ювілеєм – колег, учнів, випускників різних років. Всім нам гарного майбуття!

Нам подобалися уроки

і блакитні сережки

Любов до гарного одягу у мене ще від мами. У неї був особливий смак на вбрання. Досі пригадую окремі її сукні і навіть їх деталі. Як жила на квартирі у військових під час навчання, то моя молода господиня гарно шила. Вона мала замовників, а я час від часу приміряла на себе пошиті сукні. Підказувала своїй чудовій господині різні родзинки, варіанти вбрання. Молода швачка завжди казала, що я маю гарний смак. От і зараз я до елегантного вбрання небайдужа. Вчитель завжди на видноті. Приходжу до класу і відчуваю на собі зацікавлені погляди. А особливо ж дівчата–старшокласниці, вони хочуть бачити вчительку гарною. Вмію шити і перешивати. Часто комбіную, шукаю найкращі варіанти. Шукаю родзинку у своєму гардеробі. Пригадується, якось у парку рада була зустріти свого колишнього учня. Він здивував мене своїм спогадом: «Галино Миколаївно, я ніколи не забуду ваші уроки і ваші блакитні сережки. Вони нам так подобалися». Так мене ці слова приємно схвилювали. Отакі деталі бачать діти.

Я рада, що своїм стилем в одязі додаю учням гарних емоцій. До речі, свої гардеробні образи переважно придумую сама. Дуже рідко купую магазинний одяг, не хочу, щоб він повторювався. А як і купую, то додаю до нього цікавинку.

Люблю плетені речі, бузкові і фіолетові відтінки. Як осінь приходить, то трішки хочеться таких яскравіших фарб, тепла у серце, у душу затишку і краси.

Ділитися

добром серця

Як на мене, щастя – це два крила: родина і робота. Особливо важлива ця формула для жінки. Щастя – це гарні люди поряд. Мені щастило на хороших людей. І під час навчання, і під час практики на Хмельниччині. В Дубровиці маю прекрасних друзів. Люблю їх і не уявляю свого життя без їх підтримки. Я вважаю, що мені Бог допомагав руками хороших людей у житті, то нині треба теж так чинити, ділитися добром свого серця. Це – закон нашого життя. Без цього не буває щастя.

Як їхала в Дубровицю, то першими мені сподобалися куполи тутешніх храмів, я щиро полюбила місто і його мешканців. А тепер я вже часточка цього міста. Люблю його парки і вулички, люблю його затишок і тишу.

Людей найбільше

ціную

за мову вчинків

Я вважаю що однією з причин теперішньої війни була спроба прийняти надто суворий закон про мови. На мою думку, в Україні національні меншин мають право навчатися у початковій школі  рідною мовою, а вже середня школа обов’язково повинна включати поглиблене вивчення української, щоб потім діти могли вступати у вузи, володіючи державною мовою. Мови нацменшин треба поважати, однозначно. Дуже шанобливо ставлюся до діалектів, наприклад, до дубровицького, він же наше, рідне і неповторне. Діалект – особлива риса кожного регіону. Мені до душі, коли людина розмовляє літературною українською, але шаную всіх, хто має щире серце. Адже, розмовляючи на дубровицькому діалекті, людина може прекрасно говорити вчинками. Це головне.

Від автора: Я думала, що свою зустріч і розмову передам з нагоди дня народження Галини Миколаївни, а воно припадає на 29 листопада. Я думала, що приурочу цей нарис-сповідь, згадуючи День писемності та мови. У неділю перша школа святкуватиме 140-річчя. Теж хороша нагода розповісти про педагога цього навчального закладу. Гарні дати, хай буде їх ще багато у житті знаної вчительки. Але не хочу прив’язуватися до днів календаря. Я просто написала про людину, яку щиро ціную, незалежно від свят і дат. Так буває, що вчитель, який тебе не навчав у класі, стає і твоїм вчителем. Ти черпаєш від нього уроки людяності. А вони так важливі для кожного з нас. Написала про Галину Миколаївну Іванів – доньку, кохану, маму, вчительку, педагога, яскраву особстість і мою народну професорку з української мови!

Любов КЛІМЧУК.