Віталій Білоус: «Починайте нове життя не з понеділка, а зі спорту»

Поки навколо так багато шкідливих забавок та занять, у невеликому підвалі дубровицького ліцею панує потужний дух козацтва та спортивного гарту. Тут продовжує справу Петра Велінця його вихованець Віталій Білоус, навчаючи дітлахів козацьким єдиноборствам. Свого часу бойове мистецтво відіграло ключову роль у житті хлопця. Тож нині він старається сіяти розумне, добре, вічне, а головне спортивне й серед своїх учнів. Відтак про козака сучасності читайте далі.

«Спортсмени раз народжуються від тата й мами, другий – від тренера»

«Все розпочалося з бойового гопака, – згадує Віталій. – Якось у шостому класі зайшов до нас чубатий, кремезний дядько і запропонував займатися цим мистецтвом. Ми виростали на фільмах з Джекі Чаном і Брюсом Лі. Тому й собі захотілось так само вправно битись. Цікавість привела перший раз до залу. А далі спорт захопив. Тоді й подумати не міг, що Петро Васильович стане для мене не просто тренером, а вчителем життя, ще одним батьком. Бо ж спортсмени раз народжуються від тата й мами, другий – від наставника».

Хлопець розповідає, що спочатку було несолодко, адже з дитинства має проблеми зі здоров’ям. Тож йому доводилось завдяки терпінню та завзяттю долати невтішні прогнози лікарів і підкорювати спортивні вершини. «Під час невдалих пологів мені повивертали ключові суглоби. Зробили три операції. Казали, що взагалі ходити не зможу. Але з допомогою Бога, медиків та тренера нині все добре. Звісно, коли вперше прийшов на гопак, то вдавалось далеко не все. Відставав від здорових дітей. Це побачив вчитель і почав працювати зі мною індивідуально. Він міг би проводити заняття для всіх і йти додому. Натомість вечорами ми разом тренувались. І це дало результат. Якось Петро Васильович повіз мене на змагання з пауерліфтингу. Там я зайняв перше місце в області у своїй категорії. Після цього було ще багато чемпіонатів і досягнень.

«Бути тренером – велика відповідальність»

Але найбільшим своїм здобутком Віталій вважає те, що вже два роки теж відкриває світ бойового мистецтва для своїх вихованців. А декому допомагає навіть повірити в себе. Адже хлопець здобув спеціальність реабілітолога у рівненському вузі і зараз займається й з людьми з вадами здоров’я.

«Відвідують заняття 15 чоловік. Це переважно дорослі, лише двоє школярів. В кожного своя проблема, тому й програма тренувань у всіх окрема. Недавно їздили на змагання з настільного тенісу серед інвалідів. І там золото здобула дівчина Таня Романушко з порушеннями опорно-рухового апарату, а срібло – Коля Мисько з ДЦП. Хто плідно займається, той і результати відповідні отримує. Я не можу нікого змусити, лиш показую власним прикладом, що все можливо».

А ще під опікою хлопця 20 дітей, які опановують козацькі єдиноборства. Зараз всі займаються в одній групі. Хоча ще того року, каже вчитель, було аж три за віком. Тренувалися раніше навіть чотирирічні малюки. Є серед учнів наставника і дівчата, котрі, за його словами, нічим не поступаються юним козакам.

Спілкування та заняття з вихованцями Віталій нині називає своєю відрадою. Хоча зізнається, що спочатку переживав, адже «бути тренером – велика відповідальність».

«Зрозумів це, коли Петро Васильович вперше залишив на мене групу дітлахів. Тоді я вже мав сертифікат на право бути інструктором. І ось посеред заняття один хлопчик починає задихатись і в нього йде піна з рота. Я перелякався, викликав медсестру з ліцею. Вже потім його мама розповіла, що у нього астма. Таке в мене було своєрідне бойове хрещення. Тож коли запропонували посаду тренера, я добре все обдумував. Але бажання допомогти дітям дарма не вештатись вулицею і не сидіти в гаджетах, а розвивати їх фізично, було більшим за сумніви».

Козацькі єдиноборства – це не лише бойові прийоми

Хоча хлопець зауважує, що козацьке бойове мистецтво – це не лише фізичне навантаження і спеціальні прийоми, а передусім долучення до своєї культури і історії.

«Кожне наше заняття розпочинається з вітання «Слава Україні! Героям Слава!» і молитви. Пригадуєте, відомий народний вислів: «Без Бога – ні до порога». Потім для підняття духу співаємо козацьку пісню і приступаємо до тренування. Проблема в тому, що нас не вчать плекати своє, рідне, дорожити власними традиціями. Це стосується і спорту.

Взяти, наприклад, японську систему карате – вона на 100% патріотична. Там поважають і кімоно, і пояси, і шлях самурая. Чи взяти китайське кунг-фу – це взагалі ціла філософія і їхня релігія. У нас же є наше. І ми маємо відроджувати його. Франція має сават, Англія – бокс, США – кікбоксинг, в Росіє є рукопашний бій. А ми чим гірше?».

«Найголовніше вкласти щось у голову дітям, – продовжує Віталій. – Бо показати бойові прийоми – справа недовга. А от навчити з розумом використовувати отримані навики – це зовсім інше. Діти, як пластилін, що з них виліпиш, те й і буде. Головне – правильно ліпити».

Відтак для учасників школи козацьких єдиноборств діють особливі закони дисципліни, поваги до старших, дружби і побратимства. У них: один – за всіх і всі – за одного. Це стосується і перемог, і поразок. Навіть коли хтось проштрафиться, відповідають гуртом. «І це спрацьовує, – говорить тренер, – перш ніж зробити якийсь негідний вчинок наступного разу, винуватець сто разів подумає. Надзвичайно приємно бачити, як твої вихованці змінюються на очах. З бешкетників стають старанними учнями, а із замкнутих – веселими дітьми. Тоді розумієш, що ти на своєму місці».

Питаю у хлопця, чи працює ще десь, адже займається він з дітьми на благодійних засадах за покликом серця.

«Звісно паралельно потрібно ще десь підробляти, бо нині фінансово всім непросто. Але хтось має і це робити. Я не служив в армії за станом здоров’я, тому хочу хоча б трохи служити своїй державі, виховуючи підростаюче покоління у дусі патріотизму. Вірю, що мої учні стануть достойними людьми».

І наостанок побажання молодому поколінню від Віталія: «Не падати духом. Ні за яких обставин не здаватися. Йти до своєї мети правильним шляхом, навіть якщо це буде довше. Адже цілі можна добиватись по-різному. А ще починати нове життя не з понеділка, як часто кажемо собі, а зі спорту».

Леся КОНДРАТИК.