пʼятницю, 1 грудня 2017 р.

Історія мініатюрної дівчини,
яка мріє лікувати людські душі
Минулої п’ятниці студентство відзначало своє «професійне» свято. Саме тоді ми поспілкувались з особливою першокурсницею. Яна Якимова з Бережок – тендітна ззовні, адже важить 30 кілограм і має зріст близько метра, але разом з тим терпляча і сильна духом. А ще дуже розумна. Бо ж каже і розуміє те, що здорові люди часто забувають.

Маленька Яна з’явилася на світ на перший погляд здоровою дитиною. Так тривало до 4 місяців. Раптово у дівчинки опухла ніжка, її завезли у лікарню і з цього моменту, згадує дідусь Іван Іванович Краська, життя родини розділилось на до і після. В один день вони раділи своєму клубочку щастя, а вже в наступний мусили вступати у нерівний бій за її здоров’я з важкою недугою. І почалась виснажлива круговерть з медзакладів, інститутів, професорів. Рідні по крихтах збирали надію, що все буде добре. Втім висновок медиків був невтішний. У Яни знайшли рідкісне генетичне захворювання.
«Для нас це було шоком. Здорова дитина враз стала важкохворою. Тим більше в сім’ї ніхто не мав подібних недуг. Виявилось, що по лінії батька Яни у третьому поколінні були якісь відхилення. Свою лепту додала й аварія в Чорнобилі. Лікарі поставили діагноз – вроджений недосконалий остеогенез. Були ми і в колишнього нашого народного депутата Олександра Костюка, знаного травматолога з Дубровиччини, який зараз працює в Міністерстві охорони здоров’я. Він подивився дитину і сказав, що за всю лікарську практику з таким захворюванням стикався тільки двічі. І порадив набратися терпіння, мовляв, до десяти років будуть постійні переломи. Адже ця хвороба робить кістки слабенькими, схожими за структурою на хрящі, які від найменшого пошкодження можуть зламатися. Так і сталося. Яна з 4 місяців до 11 років пробула в гіпсі. Ми довго лікувалися в інституті радіаційної медицини в Києві. За ці роки зрозумів весь негатив бюрократії. Треба щоб хворим йшли на зустріч, а в чиновницьких кабінетах навпаки вставляли палки в колеса. Наприклад, була можливість відправити Яну на Кубу. Але через документальні проблеми не вдалося. Я безрезультатно оббивав пороги, так і опустив крила. Можливо, там їй більше допомогли б», – розповідає Іван Іванович.
Незважаючи на Янині проблеми зі здоров’ям, її ангели-охоронці – бабуся й дідусь – намагаються зробити все, аби вона не відчувала себе іншою. У їхньому затишному будинку немає сходів та порогів. Дівчина на маленькому велосипеді без допомоги може вільно виїжджати на вулицю чи до магазину. Вона радо спілкується, а ще багато читає.
У 7 років Яна, як і всі однолітки, стала першокласницею. І хоча навчатися у класі не могла, займалася індивідуально дома. З теплом та вдячністю згадує свою першу вчительку Марію Максимівну та класного керівника Наталію Іванівну. З останньою й досі часто зідзвонюється. 
Уроків ніколи не пропускала і старалася, як каже сама, завжди вчитись на гідному рівні. Навіть попри те, що її недооцінювали в чиновницьких кабінетах. «Був один прикрий випадок, – згадує Іван Іванович. – Для Яни виділили лише 8 годин для індивідуальних занять. Тоді як діти в школі займалися 32-ві. Вона може й має фізичні особливості, але ж не в розумовому плані. Я не довго думаючи, написав листи в Міністерство освіти та у відповідні департаменти. І нам таки дали 16 годин. Тож Яна вивчала всі предмети з шкільної програми».
Після одинадцятого класу в дівчини не виникло сумнівів, чи вступати далі у виш. Хоча її знову ж недооцінили. Лікарі на медичній комісії написали у індивідуальній картці, що вона не може навчатись, бо, мовляв, не ходить. Але дівчина вперто продовжувала боротися зі стереотипами. Дистанційного навчання не виявилось ні в РДГУ, ні в МЕГУ. Тож вона вступила до університету «Україна», який спеціалізується на освіті людей з інвалідністю.
«Дідусь хотів, щоб я стала діловодом, бухгалтером чи юристом. Втім я обрала психологію. Хочу допомагати тим, хто цього потребує, лікувати людські душі. Тим більше дуже люблю спілкуватися. Та й сучасні технології дозволяють робити це через мережу». Свої навики психолога Яна вже навіть застосовує на практиці, підтримуючи меншу сестричку в непростий підлітковий період.
«Спочатку думала, що будуть лекції через Скайп. Але в університеті проблеми з ним, не можуть вийти на зв’язок.  Тому викладачі надсилають мені завдання через електронну пошту. А літературу шукаю і добираю сама. Дідусь привіз книг з рівненської бібліотеки. Та й Інтернет завжди під рукою. Правда, деколи складно самій розбиратися в тій чи іншій темі, особливо це стосується інформатики. Але стараюсь поглиблено вивчати, аби все розуміти. Нарікань від педагогів поки не було, навпаки куратор каже, що вони мене хвалять, бо багато працюю», ділиться враженнями першокурсниця.
Яна закликає рідних дітей, які мають обмежені можливості, вірити завжди в них. Бо ж підтримка окриляє. «Якщо вони відчуватимуть, що є поряд міцна опора, то зможуть багато чого подолати і досягти». А Іван Іванович додає, що «в першу чергу не треба впадати в паніку. Інвалідність – не вирок. Слід згуртуватися, а не тікати від труднощів. А ще не замикатись в собі і не робити це зі своєю дитиною. Навпаки всебічно розвивати її».
Недарма по всьому їхньому будинку розвішані картини з бісеру, майстерно вишиті Яною власноруч. Тут і пейзажі, і ікони. Правда, частина нині у Києві на мистецькому конкурсі серед молоді з інвалідністю «Сяйво надій». Дідусь з гордістю розповідає, що творчість онучки була неодноразово оцінена й на районному рівні.
А ще дівчина обожнює квіти, з бабусею Тетяною Федорівною мають таке спільне захоплення. «Найбільше люблю хризантеми. Вони яскраві та різнокольорові. І цвітуть не лише коли тепло, світить сонечко і навкруги все добре. А й залишаються квітучими у морози, продовжуючи радувати око. Також маю невелику колекцію фіалок та кактусів».
Своїми авторитетами Яна називає найрідніших. «Мене завжди вражала внутрішня сила моїх бабусі та дідуся, яка допомагала долати все. Бо їм довелось поїздити по лікарнях зі мною не один рік. І при цьому не падати духом. Також мені подобається, як людина, Нік Вуйчич. В нього нема ніг і рук, але він веде цілком нормальне життя. Одружений, має двох дітей. Нік довго вчився бути щасливим, не зважаючи ні на що. І у нього вийшло. Сьогодні його мужність дарує надію іншим – не тільки таким, як він, а й цілком здоровим людям».
Найбільше дівчина мріє отримати вищу освіту і колись працювати психологом. А також хоче подорожувати. «Світ навколо такий великий і захоплюючий, що цим треба користуватись. Жаль, що люди, які мають таку можливість, не роблять цього. А гоняться за матеріальним. Є дуже хороша цитата: «Яка різниця, скільки твоїм кросівкам, якщо ти гуляєш у них Парижем».  Мрію побачити інші країни – Францію, Англію. А в Україні найбільше хотілося б потрапити у мальовничий Львів, у його атмосферу кави, шоколаду, старих вулиць та історичних будівель. Поки я була лише у Рівному та Києві».
Разом з тим Яна зауважує, що, на жаль, Україна не пристосована для візочників. Бо нема навіть елементарних пандусів. А Іван Іванович каже, що не вистачає людяності. «Рідко знайдеш когось, хто по-справжньому поспівчуває людям з особливими потребами. Вже не кажучи про якусь допомогу. Насправді доля непередбачувана. Завжди можна опинитися на місці інваліда».
Наостанок питаємо, як дівчині вдається завжди залишатися такою позитивною. «Від поганого настрою мене рятує спілкування. Життя занадто коротке, щоб сумувати. Ставитися треба до всього простіше. На дрібниці не зважати, бо є значно серйозніші проблеми. Треба цінувати те, що маєш».
Наше суспільство застрягло в стереотипах, вважаючи особливих людей не рівними собі. Втім історія знає стільки геніїв на візках, які випереджували в інтелектуальному плані не одного здорового. Здобували успіхи у науці, спорті та мистецтві. Бажаємо і Яні досягти всього бажаного. Бо впевнені, її світло зможе зробити ясний день в душах багатьох.

Бліц-інтерв’ю з Яною Якимовою:
Улюблена цитата: «Щоб побачити веселку, потрібно пережити дощ».

Найбільше ціную в людях: щирість, відданість та чесність.

Краса – це внутрішній, душевний зміст, коли людина живе в любові й гармонії з навколишнім світом і з самою собою.

Студентам я бажаю насамперед терпіння. А ще більше дослухатися до слів викладачів. І звісно цінувати ту золоту пору, яку вони проживають зараз.

 Леся КОНДРАТИК.

1 коментар:

  1. Мене звати Ізабелла Ітан Після 12 років шлюбу ми з чоловіком так чи інакше сварилися, поки він нарешті не покинув мене і не переїхав до Каліфорнії, щоб бути з іншою жінкою. Я відчував, що моє життя закінчилося, і мої діти думали, що ніколи більше не побачать свого батька. Я намагалася бути сильною лише перед дітьми, але не могла стримати біль, що мучив моє серце, моє серце було сповнене смутку і болю, тому що я дійсно була закохана в свого чоловіка. Я думаю про нього щодня і вночі, і завжди хотів би, щоб він повернувся до мене, я був дуже засмучений і потребував допомоги, тому звернувся за допомогою в Інтернет і натрапив на веб-сайт, який припускає, що доктор Алаба міг би допомогти своєму колишньому повернутися. Тому я відчув, що повинен спробувати. Я зв'язався з ним, і він сказав мені, що робити. Я зробив це, а потім він зробив мені приворот. Через 48 годин мій чоловік дійсно подзвонив мені і сказав, що він дуже сумує за дітьми, так дивно!! Отже, він повернувся того дня, з великою любов’ю та радістю, і вибачився за свою помилку та біль, який він завдав мені та дітям. Наш шлюб був міцнішим, ніж раніше, завдяки доктору Алабі. Він такий могутній, і я вирішив поділитися своєю історією в Інтернеті, що доктор Алаба був справжнім і могутнім чарівником. Я завжди буду молитися, щоб вона прожила довгий час, допомагаючи своїм дітям у скрутний час, якщо ви тут і потребуєте повернення колишнього або ваш чоловік перейшов до іншої жінки, перестаньте плакати, негайно зверніться до цього потужного орфографічного колеса. Ось його контактна електронна адреса за адресою: {dralaba3000@gmail.com} або WhatsApp/viber через його контактну адресу +1(425) 477-2744 Дякую, доктор АЛАБА.

    ВідповістиВидалити