Про яблука і глибину душі

Біля її обійстя влітку і восени порожньо не бувало. Стара розлога яблуня розкидала свої плоди по траві за огорожею, ген до асфальту. Проходиш, а те соковите яблуко у траві так посміхається до тебе, що не можеш не нагнутися. От чогось воно найсмачніше, оте, що посеред трави, що впало не на подвір’ї газдині, а поза ним. Нахиляюся, щоб підняти це яблуко за межами обійстя. Десь у душі таке відчуття, як колись скубали в дитинстві вишні у сусіда-директора школи у селі. «Ой, щоб не бачила хозяйка, що її яблука без дозволу збираю». Ще й не встигла розігнутися, як тут:

– Ну нащо ж так (мене мов окропом хтось обдає), – спершись на огорожу на мене дивиться господиня двору, – Ну що ж, одне чи два яблука. Ви зайшли б ось до мене. Тут під яблунею у траві – їх море. Я дам кулька та й назбирайте, то ж у вас синок. Хай поїсть вітамінів. Я все бачу, як ви то до мами, то від мами. А де ж на поверсі яблук взяти?

Я, не знаючи, що пояснити цій жінці з надзвичайно добрими очима, переминаю в руках два яблука і відчуваю, як обличчя наливається рум’янцем.

– Та я, та ви вибачте, я без дозволу,- щось намагаюся пояснити тьоті Каті (чула, як звати господиню від людей), – я зайду потім, візьму кульок та й зайду. Я вам дякую.

– А за що ж дякуєш, нема за що дякувати, – вона знов теплими словами розтоплює душу, – ну хоч кілька штук візьміть у сумочку, – і вже простягає мені яблука.

Ось так у моє життя ввійшла Катерина Володимирівна Лось. Просто тьотя Катя, яка через два дні мене перепинила в таку ж годину і вручила кульок з яблуками:

– Не соромся, хай дитина поїсть і мамі занесеш, – жінка так по-материнські говорила, що її яблука були для мене, як часточка душі.

А потім, зустрічаючись, приблизно в одну ж і ту пору, ми часто говорили про життя. Тьотя Катя завжди цікавилася, як мої справи.

– А що, Владіміровна, біжите туди-сюди. Себе трохи бережіть. Хоч поснідали? – моя старша мудра знайома так по-філософськи і просто зупиняла на хвильку мій звичний ритм. І добре, що зупиняла, відчувала стоячи, як літній вітер особливо торкається волосся біля її двору чи милувалася яблуневим цвітом. А то залюбки дивилася, як тьотя Катя розчищає доріжку від снігу. Я пропонувала допомогти, а вона просто радила перепочити, подихати морозним повітрям.

Бувало, що я в черговий раз починаю бубоніти: «Тьотю Катю, я ж вас просила не називати мене по-батькові, мені незручно пред вами, ну яка я там для вас Владіміровна. Це ви для мене Володимирівна». А вона нахвильку ніби й ображається, а потім, як завжди: «Владіміровна, ви краще скажіть, як там мама?». Словами торкається серця, очима зустрічаю її очі і клубок підкочується догори. Плакати хочеться від того, що в світі тобою цікавиться зовсім чужа і така вже й близька тобі людина. Ми стоїмо недовго. Бо у Володимирівни вже пахощі з кухні, щось може підгоріти. А мені теж треба бігти до мами. «Зайдіть коли, чаю вип’ємо», – гостинно запрошує жінка, і ми прощаємося. Поспішаю. Біжу. Треба. А так хотілося б поговорити про все.

Якось перед Різдвом мамі стало зле, а заправлене м’ясо треба спекти, і духова шафа, як на зло, не вмикається. Йду до тьоті Каті запитати. А вона відчитує, що прийшла без м’яса. Відразу треба було приносити. А не ходити і перепитувати. Виручає Володимирівна, ще раз розтоплює піч, бо й собі, й людям вже встигла смаколиків наготувати. Тьотя Катя як спече, то вже спече. А весільні дубровицькі короваї з її рук які виходили? Просто диво. Смачно, якось особливо, якось по-родинному.

А ще вона була швачкою, швачкою була майже до останніх днів. Вміла шити і перешивати, кроїти і моделювати, переробляти і скомбінувати. У цієї жінки не було освіти модельєра, але був талант швачки, десь у крові він там собі жив.

А восени рясно родив горіх. Як тільки вітер дмухне, він щедро обсипав асфальт довкола, бо ж горіх у тьоті Каті під самісінькою був огорожою. Йдеш, а горіхи під ногами просяться до рук, як просилася до серця доброта тьоті Каті.

Коли Володимирівни не стало, йдучи повз її дім, я ще довго чекала, що вона ось-ось вийде і зачепить мене, як завжди: «Владіміровна, ну підождіть на хвилинку, про маму спитаю…».

Не стало тьоті Каті, і через трохи не стало мами.

Ти дорослішаєш серцем, бо розумієш, що відходять від нас найрідніші і чужі, які дарували частку душі. Ти розумієш, що у світі є порожнеча, яку ніхто не заповнить. Знаємо, що ніколи і ніхто не замінить безмежного материнського тепла. А ще розуміємо, що й зовсім чужі люди бувають у нашому житті частинкою світла. Так шкода, коли свічки тухнуть. Але я переконана, вони загоряються там, ближче до Бога. Свічка Катерини Володимирівни Лось горить там яскраво і розсіює тепло довкола себе.

Любов КЛІМЧУК.