пʼятницю, 29 грудня 2017 р.

Василь Воробей: «Патріотизм – вболівати за Україну і доводити це вчинками»
Народний обранець, який відслужив в АТО, погодьтесь, – явище не часте. Та це далеко не єдине, чим цікавий Василь Воробей з Вільного. Окрім депутатства в районній раді, він активно досліджує історію сіл Трипутнянської сільради, навіть книжку про це видав, а ще колекціонує різну старовину. Отож про краєзнавство, захоплення, війну і не тільки ми розпитали у пана Василя.

Без минулого немає майбутнього
Ви написали «маленьку історію своєї «маленької»  батьківщини» (як самі зазначили на титулці). Звідки такий інтерес до краєзнавства?
Цим захоплююсь відколи себе пам’ятаю. Завжди хотілось дізнатися більше про свій рід, своє коріння. У школі почав нотувати цікаві факти про Дубровиччину. Була така книжка в бібліотеці «Історія міст і сіл Рівненської області». Її не давали додому, тому на перервах переписував собі у зошит. Не зник краєзнавчий інтерес і після армії. Коли у 89-році повернувся зі служби, завів чистий конспект для своїх розвідок. Біля нашої хати сходилися старші люди і починали розповідати про минувшину. От я їхні історії й записував. Часто і сам збирав «побаяти за Польщу», німців, УПА. На жаль, зараз є багато моментів, про які розпитав би когось, та свідків вже не залишилось. В архів до Рівного їздив. Багато інформації знаходив в літературі, тому маю нині чималу бібліотеку.  Статистичні дані збирав з господарчих книжок сільської ради. Виявилось, що є й такі. Найстаріша в нашій сільраді датувалася 1944 роком. Ось так по крихтах дізнавався все, що мене цікавило. Коли людина весь час цим займається, то воно якось саме «йде» до рук.
А як виникла ідея все узагальнити в книжку? І чому саме «Горшколіпи»?
Вільне, Літвиця, Кривиця, Залішани колись жили завдяки гончарству, а їх мешканців нарекли горшколіпами, тому так і назвав.
Було багато матеріалу. До мене часто приходили школярі, студентки й просили інформацію. І якось товариш сказав: «На твоїх знаннях вже люди університети позакінчували. А ти взагалі без вищої світи. Тому пора збирати все докупи і видавати книжку». Тоді й задумався. Матеріал занотовував  для себе з 90-х, а для книжки почав шукати років три до АТО. І вже на передовій фактично все від руки написав. Хлопці думали, що я вчусь на заочному, бо тільки видавалась вільна хвилина, всідався за паперову роботу. А коли приїхав на фронт з відпустки з першими 20 примірниками, були, м’яко кажучи, здивовані.
Що виявилось найскладнішим у дослідницькій роботі?
Є моменти, коли старожили розповідають цікаві речі, а деталей не можуть згадати – хто сказав, хто зробив. Тому багато фактів залишається «в шухляді». Є історії, які суперечать одна одній. А є курйозні. Наприклад, один чоловік прочитав у звіті партизанського загону, що між Трипутнями і Озером було знищено комунікацію.  Він півжиття витратив, щоб дізнатися, якою ж вона була. Познаходив свідків, документи, а виявилось, що радянські партизани просто перекинули дошку у воду, через яку люди переходили болото. Ось і вся комунікація.
Уже зібрав немало доповнень. Сподіваюсь, що колись вдасться перевидати книжку. Але на це треба мати час і бажання.
Переконані, що кожен має знати своє коріння?
Безперечно. Без минулого немає майбутнього. Я служив в армії разом з казахами і узбеками. В них, якщо хтось не може назвати предків до сьомого покоління, вважається невігласом, людиною, яка не поважає свою сім’ю. Українцям треба цьому повчитись. Не треба до сьомого покоління, а хоча б розуміти, звідки пішло коріння. Бо інколи троюрідні одне одного не знають.
Я досліджував родовід і по татовій, і по маминій лінії. Моє прізвище, наприклад, «прийшло» з Берестя. Історія Вороб’їв у Вільному розпочалась з мого прадіда. Це тепер їх багато.
А дід мій, до речі, воював у Першу світову, був поранений в ногу і пішки прийшов додому з Австрії.
Ви ще й колекціонер. З чого розпочалось ваше збиральництво?
Колекціонери зазвичай починають з усього підряд, а потім приходять до чогось одного. А в мене було навпаки. Уже в четвертому класі «загорівся» нумізматикою. Трапилась мені ½ копійки 1896 року, далі дві копійки, здається, 1813-го, потім прадід подарував 5 польських злотих. З цього й розпочалась моя перша колекція монет. Згодом почав збирати паперові гроші, медалі, документи, все, що стосується України, краєзнавства, різні цікаві речі. Ось, приміром, є в мене ложка чайна зі свастикою. Привіз такий раритет зі строкової служби. Я жартома кажу, що Адольф Гітлер нею чай пив.
А були знахідки, що вас здивували?
Недалеко від Трипутень знайшов металеву бойову козацьку сокиру. А біля Кривиці натрапив на бронзову кістень (кругла гиря з шипами). Вона вішалась на ціп і була найкращою зброєю у бою з лицарями. Бо проти обладунків виявлялися неефективними списи та мечі. І монети були різних народів. Мене здивували такі знахідки саме на нашій території. Значить і тут  було славне минуле. Просто це ніхто не досліджував. У центрі уваги завжди були Острог, Дубно. А експедиції на Поліссі – величезна рідкість.
Зброї трапляється мало. За все життя знайшов лиш частину від зірваного снаряду, яку віддав у шкільний музей. Мені розповідали, що у наше село німці тільки кілька разів заходили. Збирали їжу і їхали. І старалися зробити це вдень, бо коли вночі вийшли б хлопці з лісу, було б їм несолодко. Польських знахідок доволі багато, недарма ж жили за їхніми порядками майже два десятиліття.

Треба було захищати своє
Знаю, що були на Майдані. Не змогли залишитися осторонь тих буремних подій?
Як і всі свідомі люди. Їздив три рази по п’ять днів. Там був зовсім інший менталітет, витав неймовірний дух патріотизму, який змушував по-іншому думати та вчиняти. На кілька місяців у центрі Києва виросла ідеальна країна з ідеальними людьми та вірою в ідеальних лідерів. Ми мали величезні сподівання і надії на краще майбутнє, але нас в чергове підставили. Там зустрів Новий 2014 рік на балконі поштампу. Досі, коли їду через Київ, дивлюся і згадую про це.
Мабуть, це найпам’ятніша новорічна ніч?
Найпам’ятніша була в АТО. Нас підняли за годину до Нового року, і ми в полі стояли у повній бойовій готовності. А ось про неї згадувати не хочеться.
Чому пішли в АТО? Була ж можливість уникнути служби.
Я людина мирна. Був би пацифістом, якби не склалася таким чином  ситуація в Україні. А так треба було захищати своє. Бо якби всі тікали, то бойовики дісталися б уже сюди. Не дочекавшись повістки, пішов у третій хвилі мобілізації. Якраз тоді через 3 дні мені мало виповнитись 45 років, і за законом я був би не придатний до служби. Це тепер забирають до 60-ти. Хоча був у нас і значно старший солдат – дід Федорович. Вже ледь пересувався, але все одно рушив на війну. Завідував кухнею. А ситний обід у бойових умовах – то велика справа.
Служив у реактивному артилерійському дивізіоні командиром БМ-21 (по-народному «Град»). Були під Докучаєвськом, Новотроїцьким,  Старогнатівкою, Гранітним. Але більшість часу знаходились в полі, посадках, лісі.
Напевно, було морально непросто розуміти, що постійно чатує смерть.
Звичайно,  але ще тяжче було боротися з п’янками. Від стресу багато заглядало у чарку. А роботу треба було комусь виконувати. Мені допомагало відволікатись від негативу написання книжки. Завжди легше жити, якщо маєш якусь мету. Я постійно обдумував, робив замітки, писав. Було чим зайнятись, і це не давало впасти духом.
Що досі згадується і болить?
Це війна, тому ситуацій неприємних було багато. Часто добряче обстрілювали, наш побратим і до цих пір святкує два дні народження. Але чомусь хочеться згадувати тільки хороше. Якось на Різдво з товаришем вирішили підняти моральний дух і пішли вітати всіх колядою. Я одягнув вишиванку, зробив зірку. А ми жили на закинутій фермі, кожен обладнав собі приміщення, поставив вікна, двері, буржуйку. І так заходили з кімнати в кімнату. Ніхто й подумати не міг, що на війні можна заколядувати. З жодного «кубрика» нас не хотіли відпускати.  Виходячи всім бажали: «Дай, Боже, наступний рік діждати, а на це Водохреще дома колядувати». І за те, що ми підняли настрій бійцям, нам пропонували якраз на Водохреще відпуску. Але ми відмовились.
Ще згадується міцна солдатська дружба, загартована  війною, яка й досі зберігається. Там всі були один за одного, допомагали, підтримували. Доводилось не тільки за себе думати, але й за того, хто збоку. Тому й до нині зідзвонюємось, цікавимось, хто чим живе, зустрічаємось.
Складно було повертатися до мирного життя?
За рік зібралось багато домашніх справ, в які й поринув з головою, тому не дуже. Значно складніше було, коли прийшов у відпустку. Приїхав в Сарни пізнім вечором. І побачив картину, як молодики під музику розважаються, байдикують від нічого робити. Одразу такий разючий контраст з передовою, де інші настрої і цінності. Де не до веселощів. Хлопці по троє діб на морозі сиділи (тоді був грудень), вже не кажучи про обстріли. І зараз так само. Живемо в одній державі, але чомусь одні її захищають, а інші цим користуються. Ще й насміхаються, мовляв, нащо тобі та війна, якщо значно краще  копати бурштин і ні за що не перейматись?
Зараз багато говорять про патріотизм. Що для вас це поняття?
Вболівати за Україну і доводити це вчинками. А не просто бити себе в груди. В «учебці» познайомився з афроамериканцем Сашою. Його відпускали з військкомату, а він визвався  добровольцем, не злякався війни і не заховався. Ось таких я називаю справжніми патріотами.
Політика – справа відповідальна і часом невдячна. Чому пішли в депутати?
До останнього вагався з цим рішенням. І як виявилось недарма.  Бо потім розчарувався у роботі районної ради. Якщо її розпустити, то й не багато змінилося б. Фактично вона мало що вирішує. Та й як депутат зрозумів своє безсилля. В Літвиці на медпункті грибок підлогу «з’їв». Треба було 10 тисяч на ремонт. Просив, писав, стукав. Та ніхто не звернув уваги. А зараз й 50 тисяч не вистачить на це.
Треба загалом міняти систему. Скорочувати роздуті штати адміністрації і ради. Всі відповідають за одне й те саме, а крайнього знайти не можна.
Нещодавно у вас було професійне свято, що побажали б колегам?
Хочеться, щоб в нас був мир і порядок. І депутати цьому сприяли, а не ставили палки в колеса. Щоб захищали інтереси людей, а не власні амбіції.


Спілкувалась Леся КОНДРАТИК.

Немає коментарів:

Дописати коментар