пʼятниця, 29 грудня 2017 р.

Є така професія –
Батьківщину захищати

Нелегка, небезпечна, але така потрібна і така почесна у всі віки – військовий.
Наш земляк Сергій Петровець із Переброд ніколи свою долю не пов’язував з армією, навіть строкової служби не проходив. «На той час потрапити до війська було непросто. Його лави скорочувалися й до фізичного стану призовників ставилися дуже високі вимоги. Тож свого часу з армією в мене не склалося. Але нині, коли частина України опинилася під окупацією, спокійно спостерігати за цим з телеекрану не міг. Було, подивлюся телевізор, аж закипає все всередині… Дав собі слово, що буду серед тих, хто на передовій.  До військкомату пішов добровольцем. Так в липні 2015 року був мобілізований до Збройних Сил України. Дуже хотів бути снайпером».
Та Сергія, позаяк попередньої військової підготовки не мав, відрядили до господарчого підрозділу, щоб опановував професію кухаря. З таким розподілом чоловік змиритися не міг – він же рвався на передову, аби ворога бити, а тут казанками доводиться орудувати. Й доля посміхнулася йому. У цей період під юрисдикцію ЗСУ переходили добровольчі батальйони, й саме формувався експериментальний підрозділ, де вишкіл проводили вояки УНА-УНСО, за плечима в яких була серйозна бойова підготовка, досвід кампаній в Чечні тощо. Хлопці викликалися готувати з новобранців розвідників. Сергій вхопився за таку можливість, як за рятівну соломинку. Півтора місяці підготовки збігли, як одна мить. В зоні АТО наш земляк опинився в складі 131 ОРБ. Тут новобранцям роздали анкети, де була графа «Хобі». Заповнюючи цю анкету, Сергій зізнався, що вів непоганий мисливець. Отак хобі допомогло йому здобути омріяну військову спеціальність снайпера.
Вже згодом було безліч військових операцій й непрості воєнні будні. Хоча наш земляк зізнається, що незважаючи на небезпеку й безпосередню близькість до позицій ворога,  не шкодував про своє рішення. Навпаки ризик та особлива чоловіча компанія наповнювали життя новим змістом. «Таке не можна передати словами. Це варто пережити. Так, було непросто, побутові умови бажають кращого, не завжди задовольняло забезпечення, озброєння не відповідає теперішнім вимогам. Наше снайперське спорядження, наприклад, не дозволяло працювати в темну пору доби, а обстріли ж саме починалися в сутінках, тож шкода, що не могли нічим допомогти нашим солдатам. Та все ж там, на передовій, особлива атмосфера, та й люди особливі. Там такі чудові хлопці, такі відчайдухи, справжні українські патріоти».
Сергій розповідає, що здебільшого в його команді були ровесники, десь під тридцять, хоча траплялися й зовсім юні, чи навпаки – шістдесятилітні. «Літні чоловіки здебільшого служили в технічному, ремпідрозділі. Воно й зрозуміло, для розвідки в них вже вправність не та».
Чоловік каже, що можливо й надалі залишився б в армії, якби не один курйозний випадок під смт. Нова Олександрівка Донецької області. «Наші позиції від ворожих відділяло якихось 1200 м. Хлопці все казали, що попереду мінне поле. Не раз навіть сперечалися з цього приводу. Я вирішив перевірити, як далеко сєпари, бо й в мирному житті – шибайголова. Змінився з чергування, шепнув пацанам, що йду в розвідку й рушив на ворожі позиції. Темна ніч. Пробрався до сєпарів, а там двоє в бліндажі дрімає, ще кілька чоловік в амбарі розбитої птахоферми. А прямісінько за бліндажем – великокаліберний кулемет «Утес». Це серйозна зброя, я собі завжди хотів такий. Не довго розмірковуючи, й прихопив його. Пру назад, а він важелецький, станина громіздка. Протягнув зброю метрів з 800, бачу, не осилю самотужки, поповз до своїх хлопців за підмогою. Та не встигли натішити трофеєм, як зчинився ґвалт. Розвідка приїхала, давай розпитувати мене про деталі операції. Мало винним ще не зробили, посіпакою ворожим. Прикро стало за це, я ж старався. Саме з дівчиною в Інтернеті познайомився, хотілося її чимось вразити».
Згодом, звичайно, все вляглося й нещодавно з нагоди Дня Збройних Сил України відчайдуха було нагороджено за цю вдалу операцію відзнакою оперативного командування «Захід» на урочистостях в районному будинку культури. Й з дівчиною Зореславою, серце якої так хотів підкорити героїчним вчинком Сергій, теж все гарно склалося. «Зараз Зоряна ще навчається на кулінара-кондитера, а по закінченні навчання збираємося одружитися», – каже чоловік.
З бойовими побратимами також зв’язку не втрачає, каже, тільки в екстремальних умовах можна до кінця пізнати людину. Тож дружба, народжена при таких обставинах, міцна, як граніт й справжнє чоловіче слово.  
Людмила РОДІНА.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар