пʼятниця, 1 грудня 2017 р.

Михайло Афанасьєв: «Ми тут стоїмо
за країну, за свої домівки, рідних людей»
Ось уже три роки на сході України несе службу наш земляк -дубровичанин Михайло Афанасьєв. Була рада поспілкуватися з нашим захисником через інтернет про службу і настрій, бо давно знаю Михайла як цікаву, непересічну особистість.
Як служиться нашим військовим, чому людина приймає рішення добровільно, а не з примусу, йти захищати Батьківщину, які цінності важливі на війні? Про це говоримо з моїм співбесідником – майором 53-ї окремої механізованої бригади.

Михайле, розкажіть про себе, знаю Вас, бачилися до війни часто у місті, а зрештою, багато і не знаю.
Я народився 30 вересня 1975 року. Мої шановані батьки зараз на пенсії. Мама Емілія Логвинівна працювала вчителем, батько Євгеній Михайлович – військовий. У дитинстві з сім’єю об’їздили майже весь Радянський Союз. У 1986 році переїхали в Україну, у Дубровицю. Я закінчив міську ЗОШ №2. Згодом  рік пропрацював у велюнській школі. Вступив до Рівненського педагогічного інституту, але згодом вирішив обрати іншу життєву стежку і пішов навчатися до Київського вищого танкового інженерного училища, що після реорганізації стало називатися Київським інститутом сухопутних військ. Закінчив цей заклад у 1999 році. Згодом до 2002 року проходив службу у 51-й механізованій дивізії. Звільнився з лав ЗСУ у званні старшого лейтенанта. За час цивільного життя встиг попрацювати у різних сферах. Перед тим, як пішов служити за контрактом, навчав предмету «Захист Вітчизни» учнів Дубровицького професійного ліцею.
Багато молодих чоловіків намагалися всіляко уникнути війни і взагалі служби в армії. Як Ви потрапили в АТО? Як багатодітний батько могли ж скористатися пільгами і бути у мирній Дубровиці, а не на Сході.
Після кримських подій 2014 року, як професійний військовий, не зміг залишитися байдужим до подій в Україні. Не зважаючи на  те, що я етнічний росіянин, сприйняв події у Криму та на сході України як відкритий напад Росії на нашу країну. Добровольцем пішов до лав ЗСУ 19 березня 2014 року. На жаль, на початках був змушений проходити службу не у військах, а у військкоматі. Лише у листопаді 2014 року вдалося перевестися до 53-ї окремої механізованої бригади, що у той час формувалася для виконання бойових завдань у зоні АТО. У січні 2015 вперше поїхав туди, де йшла війна. Багато побачив за час служби у зоні АТО. Оборона Станиці Луганської, відрядження до Волновахи та Пісків, бої під Авдіївкою, Горлівкою, гарячі дні та ночі у Зайцевому. Останні півроку виконував разом із побратимами бойові завдання на Світлодарській дузі.
Михайле, звичайно неможливо в одній газетній публікації розповісти про період Вашої служби в зоні АТО, бо кожен день – це день на війні, це часто непередбачувані події і обставини. Але є речі, які болять і ніколи не зітруться з пам’яті…
За час свого перебування у зоні бойових дій наша бригада втратила більше як сто побратимів. Це найстрашніше – втрачати бійців, а найважче – друзів. В АТО стосунки між людьми відрізняються від повсякденних. З перших обстрілів стає зрозуміло, хто стоїть перед тобою або сидить поруч у окопі. Знаю рядових бійців, які значно порядніші від генералів, і, на жаль, знав офіцерів, для яких слово «честь»  – порожній звук. Не буду кричати і оперувати патетичними словами. Всі ті, хто добровільно прийшов в АТО, воювали не за уряд (який би він не був), не за вступ в НАТО, безвіз чи євроінтеграцію. Ми тут стоїмо за країну, за свої домівки, рідних людей. Ми воюємо проти нахабного окупанта, який вторгся до нас додому. Як батько, я не хочу, щоб мої троє дітей жили у країні із «руським миром». У мене також є  знайомі, які носять вишиванки, голосно вигукують «Слава Україні», розфарбовують все, що поруч, у кольори прапору, позиціонують себе як великі патріоти, одночасно шукаючи спосіб уникнути призову у армію. Боляче, приїжджаючи у відпустку додому, бачити, як кафе і бари тріщать від молоді та чоловіків, яким дуже пасувала б форма, бронік та розгрузка. Боляче чути: «ми вас туди не посилали, це не наша війна». Нещодавно дізнався, що загинув Юра Колесник. Він навчався в нашому ліцеї, радився зі мною щодо підписання контракту з ЗСУ. Чудовий був хлопець. Пишаюся, що знав цю молоду людину. Досі не віриться, що Юри нема. Війна, на жаль, забирає найкращих. Вічна пам’ять нашим бойовим побратимам, які не переступили поріг рідного дому і не обійняли своїх матерів.
Які сьогоднішні реалії неоголошеної війни? Як забезпечена тепер українська армія?
Зараз, на відміну від 14-15-го років, коли ми то відступали, то наступали згідно із Мінськими домовленостями, ми стоїмо на позиціях, відбиваючи спроби противника. Нас хочуть змусити відступити. Обстріли та виходи диверсійно-розвідувальних груп «сєпарів» – сьогоднішні реалії. Даємо адекватну відповідь. Звичайна планова робота. Щодо забезпечення ЗСУ, то нині є майже все, окрім сучасної бойової техніки (яку комусь постійно вручають, а вона осідає в Національній гвардії десь в тилу) та тепловізорів (які поступають від волонтерів і жодного від міністерства оборони). Досі бракує безпілотників. З тилового забезпечення проблемні побутові питання – прання, лазня і т.д. Звичайно, забезпечення зараз значно краще, аніж у 14-15–х роках. Є форма і харчування. Недоліки майже усунені. Волонтери постійно піклуються нашими проблемами, привозять маскувальні сітки, скоби для укріплень, буржуйки, мішки, кікімори і т.д. Звичайно волонтерів стало у рази менше ніж було на початку війни.Люди за три з половиною роки втомилися виконувати обов’язки Міністерства оборони. До речі, я й досі ходжу у розгрузці, подарованій дубровицькими волонтерами. Ми вдячні всім за підтримку, за повагу до армійців. Взагалі, коли атошники дізналися, що я перевівся з військкомату, спорядження для мене збирали, як то кажуть, «з миру по нитці». Хтось подарував рюкзак, хтось спальник, хтось рукавиці. Я всім щиро вдячний і хочу запевнити, що користуюся досі цими дорогими для мене дарунками.
Михайле Євгеновичу, хотілося б від справ військових перейти до цивільного, мирного життя. Родина – це Ваш надійний тил. Знаю, що вдома чекають люблячі рідні і дуже хочуть, щоб Ви повернулися у рідну хату здоровим, а чекають вже досить довго.
Я щасливий, бо знаю, що на мене чекає моя половинка – дружина Людмила (працює в дитячому садочку №5), двоє синів Євгеній і Дмитро (обидва студенти) і донечка Марійка (їй 5 з половиною рочків). Дуже сумую за всіма і, на жаль, рідко їх бачу, спілкуюся з ними – в основному смс-перепискою, бо не завжди є змога подзвонити. В 2015-му в мене навіть позивний був «Sms». Я знаю, що дуже хвилюються за мене мої люблячі батьки, переживають і просять у Бога для мене захисту. Всі кажуть, що мріють, щоб я якнайшвидше повернувся додому. А сини завжди наголошують, що пишаються своїм татом. Донечка постійно запитує, коли я приїду додому. Я всіх люблю, за всіма сумую і хочу, щоб мої рідні були щасливі.
Наостанок, користуючись нагодою, беру невеличке ще й бліц-інтерв’ю у Михайла Афанасьєва:
– Улюблений вислів: «Роби, що маєш, і будь, що буде».
– Найцінніше у житті: «Саме життя. Воно коротке».
– Друг – це «той, хто тебе розуміє. З ким є про що помовчати».
– В людях найбільше цінує – «щирість».
– Цікавий випадок на війні:
«Їх купа… В 15-му на ротному опорному пункті у Станиці Луганській почався обстріл… Криють густо з 120-х мінометів. Поховались по бліндажах. З стелі сиплеться пісок після кожного розриву. Чуєш вибухи – ближче – дальше, правіше – лівіше… Здається все, гаплик всім. В бліндажі чоловік 8. Напруження дике. Тут один боєць видає: «Ну, все… Точно «кранти». Його намагаються заспокоїти: «Та може ще пронесе». Відповідь порвала всіх: «Та з нами, що станеться!? Формі «кранти»! Годину тому повісив сушитися!!!».
Штанів від його форми ми так і не знайшли, а від кітеля залишились рукава і комір… Добре все, що добре закінчується.
Про нагороди. «Та трохи є. Буде чим гратися донечці».
Побажання землякам.
«Зичу всім, кого знаю і кого не знаю, злагоди та миру. Живіть так, щоб не було соромно перед дітьми. Любіть Україну».

Любов КЛІМЧУК.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар