ЯКБИ У МЕНЕ БУЛА ЧАРІВНА ПАЛИЧКА

Вже зовсім небагато залишилося до Нового року. Передчуття свята - вже само по собі створює особливий настрій.

Але, з іншого боку, закінчення року змушує задуматися, згадати минулий рік, можливо, будувати якісь плани і покладати надії на прийдешній рік.

Ви часто замислюєтеся про те, чи щасливі ви? Взагалі, чи можете сказати, поклавши руку на серце, що всім задоволені, і не хочете нічого міняти, навіть якщо у ваших руках з`явилася б чарівна паличка?

***

Чим 2017-ий рік запам’ятався особисто мені? Цей рік приніс кардинальні зміни. Подорослішала й міцно стала на ноги наша газета. Цього року «Дубровицький вісник» відчув себе по-справжньому самостійним. Не в плані фінансування, бо ми вже чотири роки й до цього перебували у «вільному» плаванні . Тож якщо за цей період ще не потонули, то, напевно, таки навчилися обирати необхідний нашим передплатникам фарватер. Як кажуть, в таких випадках: все, що нас не вбиває – робить тільки сильнішими. Отож ми стали повноправними  власниками газети, яку народили та творимо. Й спільно з вами пишемо нову історію Дубровиччини. Хочеться, щоб в ній було якнайбільше відкритості. Ми вже до цього готові. А ви?

На жаль, не втілилося в життя те потаємне бажання, яке я загадала, слухаючи привітання нашого Президента Петра Порошенка, коли 2017-ий тільки-но вступав у права. Україна так й не дочекалися довгожданого миру цьогоріч. Ми нескорені, але поки що не переможці. 

Натомість потішило те, що слідуючи чисто жіночій інтуїції, ще загодя запаслася закордонним біометричним паспортом, тож коли влітку двері в омріяне європейське задзеркалля таки відкрилися для моїх співвітчизників всупереч багатьом невтішним прогнозам, мені вже не довелося о третій ночі займати чергу в сервісний центр паспортного столу, аби колись таки попити справжньої кави у Відні.

Цього року закінчили магістратуру мої діти, й мій досвід збагатився особливостями виживання ще в двох європейських країнах, де вони виявили бажання штурмувати наступний освітній ступінь. Вік живи – вік навчайся, це точно про моїх синів. Отже тепер маю наглядно з чим порівнювати українські гасла про європейськість, розуміючи, наскільки ми насправді ще далекі до неї.

Цей рік був багато в чому неоднозначним. Днями в райдержадміністрації як великий позитив прозвучали солідні цифри. За одинадцять місяців близько 191 млн. грн. отримали мешканці нашого району у вигляді пільг, державних допомог та субсидій. 42 млн. грн. з них пішло виключно на субсидії. Величезні вражаюче колосальні кошти, які на майбутнє плануються в ще більшому обсязі. Але чомусь мало втішного в такій інформації. Бо за цими цифрами - свідчення не турботи держави про своїх громадян, а насамперед констатація її неспроможності забезпечити їм гідне життя. Адже на пільги, субсидії, допомоги людина претендує не від заможності ж. У самодостатньої такої потреби не виникає. Тому я в принципі проти пільг, субсидій, допомог – я за самодостатність. За те, щоб кожен заробляв стільки, аби міг собі забезпечити не просто гідне життя, а й жертвувати на потреби ближнього. А вже завдання держави гарантувати кожному своєму громадянину такі можливості. Тоді й любитимуть Україну тому, що вона в нас є, а не за те, що вона нам дає.

Але на цьому перехідному етапі, можливо, й добре, що держава хоча б в такий спосіб захищає від цінового свавілля тих з нас, для кого осучаснення пенсій обернулося новим знещасненням, багатодітні родини, що опинилися на грані, інвалідів, яким ніколи власним коштом не придбати життєво необхідні ліки.

Та як оптиміст, вірю, що крилатий вислів Македонського: «Завжди так не буде!» торкнеться не лише найбідніших, а й сильних світу цього. Можливо тоді багаті зрозуміють, як суспільно вигідно, щоб Україна виборсається зі злиднів. І якщо «Глобуси» та «Злата Плази» стануть для нас не музеями нашої меншовартості, а цілком доступними магазинами. Це ж буде джерелом й їхнього збагачення. Я мало вірю в дива. Але знаю, що має перемогти здоровий глузд. Щоб Україна надалі не блукала манівцями між Європою та Африкою.

Напередодні Нового року всім побажаю здоров’я. Щоб в майбутньому вам не довелося шукати його по лікарнях. Та навіть, якщо й заведе вас туди дорога, то хай ваш лікар хоча б не буде в неоплачуваній відпустці. Прикро, що в такий дикий спосіб ми досі уникаємо бюджетних боргів.  Скільки б хтось не намагався маніпулювати цифрами та свідомістю, але кожна праця має гідно оплачуватися. Тож давайте не економити хоча б на здоров’ї. 

І давайте надалі не ображати слабшого, бо виходить як в тому анекдоті: «В нашому міністерстві тільки дві людини мають вищу освіту – прибиральниця та двірник, але одного можна скоротити». Чомусь і в нас оптимізація в першу чергу торкається виключно обслуговуючого персоналу. Можливо, хіба Земля почала трансформуватися й площини всихаються? Й боргувати звикли тому, хто не має змоги активно протестувати з цього приводу.

Звісно, щастя не в грошах. Та все ж я бажаю, щоб їх у нас завжди було достатньо, бо вони гарантують нову ступінь свободи. Тоді ми міркуємо й вибір робимо душею та серцем, а не за велінням голодного шлунка.

І нарешті про головне. Якби у мене була чарівна паличка, я б хотіла заставити людей говорити правду і ніколи не втрачати гідності. Хоча б в ім’я тих, хто за це віддав своє життя.

Людмила РОДІНА.