пʼятниця, 25 січня 2019 р.


БІБЛІЯ

Після смерті матері у старому важкому кухрі донька знайшла два новісіньких пальто. З норковим коміром, мишачого і коричневого кольору, які шили в Союзі. Від них несло нафталіном і старістю. Так, новісінький одяг теж може пахнути старістю. Навіть цінники ніхто не одірвав. Мати все життя пропрацювала на гарних роботах, була в людях, завжди одягала одне і те ж чорне, вицвіле від часу пальто. Донька не раз казала: «Мамо, купіть собі нове, а то ходите, як старчанка. У вас є ж гроші. А то кажуть, що Петрівна шкодує собі». Так, гроші були, пропали на ощадкнижці.
У буфеті стояли кришталеві келихи. Кожного року донька сподівалася, що мати поставить їх до столу на свято, як родиною будуть обідати. Марно.
Якось онук схопив і хотів налити собі компоту в крайній, найвищий. Бабуся аж зблідла: «Не смій. Ти знаєш, як воно діставалося. Скільки покійний дід разів на базу їздив. То непростий хрусталь, а у тебе руки діряві. Вчора чашку червону розбив».
Після того онук дуже рідко навідувався до маминої мами. Частіше їздив до батькової в село, бо там було все просто. Ніхто не дорікав піском від кросівок на килимі, ніколи бабуся не шкодувала грошей на солодощі. Не було у селі і буфета з кришталевими келихами. Все смакувало із звичайнісіньких чашок. Ох скільки перебив їх хлопець у бабусі. Ні разу батькова мама не крикнула. Все казала «на щастя».
Якось прийшла сусідка до Петрівни і попросила: «Дайте смородини, онучка так температурить. Знаю, ви закривали влітку».
– Нема, – відрізала господиня, – цукор тепер дорогий.
– Мамо, – аж сплакнула потім донька, – у нас в погребі стільки банок того варення. Мої ж діти не люблять. Смородина так рясно цього року вродила. Хай би сусідчина Оксанка пила, це ж так корисно.
Як померла Петрівна, то у погребі знайшлося смородинове варення ще десятилітньої давності. Викидала його донька, перемивала банки і гірко плакала.
Як не стало матері, зійшлися всі сусіди, кожен приніс гроші, допоміг з похованням. Олена не знала, як їм дякувати. Хотіла роздати все, що було у хаті людям, відмовлялися брати.
Перебирала речі в спорожнілому домі протягом місяця. Все здавалося, що от-от вийде мати і скаже: «Ну поклади два нових рушники окремо. Ви все враз перепортили б». А рушники нові були вже двадцять літ. Вони, як і пальта, пахли старістю і навіть вицвіли в окремих куточках. Вирішила донька все відвезти і роздати далекій родині в село.
Серед книжок, які любив читати покійний батько, знайшла біблію. Колись сусідка принесла її матері, як приїхала з монастиря. Сторінки чисті, новісінькі, їх ніхто і не погортав. Притулила до серця. Тепліше стало на душі.
Здоров’я вам,
Учителько!

Напередодні освітянського свята була щиро рада бачити свою вчительку математики.
Від імені міської ради з Оксаною Краглевич (секретарем виконкому) та Миколою Годунком (секретарем міськради) привітали Тамару Григорівну, вручили грамоту і подарунок від міського голови Богдана Микульського.
Була рада обійняти, поспілкуватися з Тамарою Григорівною і її мудрим чоловіком Петром Івановичем. Микола Миколайович, Оксана Вікторівна щиро побажали Тамарі Григорівні здоров’я, подякували за роботу на благо дубровицьких дітей.
Тамара Григорівна Секо навчала мене не лише тангенсам і котангенсам, пірамідам і кубам. Вона була для мене взірцем інтелігентності, мудрості і водночас вимогливості.
Математику я знала не супер, але старалася, щоб не підвести Тамару Григорівну, яка завжди мене підбадьорювала.
Але знаю одну перевірену досвідом аксіому: ВЧИТЕЛЬ залишається ВЧИТЕЛЕМ на все життя.
Тамара Григорівна, на жаль, хворіє. Але яка прекрасна у неї душа. Дітки з другої школи приходили, приємно, що не забувають там своїх вчителів.
Спасибі за математику, моя дорога Вчителько, спасибі за уроки мудрості та відповідальності! Ви такі гарні, як колись, з юністю ніби я зустрілася.
МОЛІМОСЯ…

Церковний служебник 1727 року в руках отця Ростислава.
«Коли я прийшов служити у Дубровицю, цю старовинну книгу на старослов’янській мові у шкіряній палітурці мені передав невідомий чоловік, – каже настоятель Свято-Іуляніївського храму. Дуже намолена реліквія. Її цінність навіть не у раритетному сенсі, а в духовних вимірах… Боже слово з цих сторінок читалося сотнями років»! Наші предки молилися до Бога такими ж молитвами…
Бажаю всім щастя. А щастя субстанція дуже мінлива.
Іноді не вистачає для нього кілька тисяч доларів, щоб придбати квартиру. Іноді склянки холодної води у спрагу.
Буває, що щасливими нас робить один телефонний дзвінок, або ж потяг, на який придбав останній квиток. Для когось щастя відпочити з родиною на морі, а для інших просто побачити батька і чоловіка тверезим.
Хтось безмежно радий, коли батьки знову допоможуть з грошима, а хтось просто був би втішений батьків ще раз побачити. Бог кожному вділив свій розмір і рамки щастя.
Але ж Він не заборонив шукати, вірити, працювати, не стояти на місці, а йти. Зрештою – знаходити. Просто ми не завжди готові. На жаль. Та й не все можливо знайти!
От коли маєш те, що неможливо знайти по-новому – ЦЕ ЩАСТЯ…
Все решта, як на мене, велике задоволення!
Спогад

На ранок у діда завжди була товчена картопля. Інших сніданків дід не признавав, і я біля нього теж не уявляла і не признавала.
Начищав бульби звечора, щоб зранку затопити грубку і поставити чугунчик ближче до язиків вогню. Потім на жару шкварчало дрібно порізане сало. За тим товкачиком робилося це чарівне для мене дійство.
Частіше всього я солодко спала, як дід чарував над улюбленою стравою. І лише тонкі смачні запахи, що літали по хаті нагадували мені, що вже ранок давно почався.
Бульба у грубці ще пріла, пріла. Коли сідали до столу, то запечена шкоринка діставалася завжди мені. Знімала її ложкою, брала у пальці, і така райська насолода летіла моїми венами. Хрумтить, смачно, запечено. А дим під шкоринкою ще затанцює над бульбою свій танок. Спостерігала за диваком. Як і дід, дочекався, поки я прокинулась. Кухоль свіжого молока теж був наготовлений для соні-онучки. Цю смачнющу бульбу уплітала за два вуха.
– Діду, а чого ви не снідали раніше? – допитувалася у перерві, як черпала ложкою прямо з чугунця бараболю, що танула, як масло. (Зумисне не накладали її в миску, бо дід казав – «смак не той»).
– Ой, а ти думаєш хотілося мені їсти, зовсім ні, – дід пояснював, – а що ж я буду твій улюблений верх чепать. Нічо, підождав, ти ж довго й не спала. Тіки дванадцять на будильнику.
Старий синій будильник на столі був ще одним свідком мого довгого вечірнього гуляння і пізнього просинання.
Дід милувався, як смакую його бульбою, а я зрозуміла це щастя в його очах тільки тоді, як сама почала готувати для сина сніданки.
– Ну то ви ж їжте, а то мені молоко підливаєте, а самі що? – припрошувала я свого сивочолого рідненького.
– А знаєш вже і я буду снідать (коли я клала ложку збоку, казав), наллю собі сто грам, неділя як не як.
Дід підводився, виймав з буфету плящину, наливав собі, знову поважно сідав до столу і перепитував, чи я ж справді наїлася.
– То посиди зі мною, – просив він, – куди вже летиш?
– Та ж Інна казала ввечері, щоб вийшла я, купатися підемо.
От непосидюща, – зітхав дід, – що ж біжи… Колись скажеш: «А чого я з дідом і не посиділа, як просив?» А ЧОГО Ж Я З ДІДОМ І НЕ ПОСИДІЛА?

Іноді важливо не виконати
наказ

Церква Різдва Пресвятої Богородиці – одна з найстаріших архітектурних пам’яток міста, пам’ятка національного значення.  Церква збудована в 1865 році на кошти дубровицького графа Ігнатія Де-Броель Плятера. У радянський період у церкві був склад солі. Були тоді плани й підірвати будівлю. З Луцька вже були викликані мінери, привезено вибухівку, проте в останній момент тогочасний начальник райвідділу міліції Дмитро Башинський відмінив наказ. Після проголошення незалежності України храм був відреставрований.

ЗАКІНЧИВСЯ СЕЗОН КУПАННЯ

Вночі прохолодно і вже вимкнули воду у фонтанах.
У парку окремі (літаючі) мешканці міста були збентежені щодо питання водопостачання!
Так було добре з даху сусіднього магазина пірнути в прохолоду фонтану. Хоч бери і пиши скаргу на ім’я мера.

Полуниця

У дідуся з бабусею на городі полуниці не було. Якось не висаджували її та й все. Маленький Петрик з сусідськими дітлахами ввечері часто прокрадався на ділянку тітки Віри, що жила на краю села, і там встигав вирвати кілька ягід… Їли їх з піском, хто ж мив ту полуницю, хіба ж вистачило б терпіння нести її смачнющу і десь мити?
Згодом рипала хвіртка. Виходила статна тітка Віра і починала клясти, на чому світ стоїть: «Щоб вам руки повикручувало, щоб ви осліпли, щоб вас маленькими Бог забрав».
А дітлахи розліталися, як пташенята, ховалися у кущах, і серце тріпотіло, як у горобчиків. Тітка Віра часто возила полуницю на базар, але жодного разу діток сільських не пригостила цілющою, соковитою ягодою. Збирала копійку до копійки, може, й сама зайвий раз не з’їла соковитої. Сину на машину відкладала.
Пройшли роки, і вже коли лягала бабуся Віра на операційний стіл, то за маскою анестезіолога побачила дуже добрі і знайомі очі. Блакитні очі усміхалися до неї по-синівськи. Не впізнала.
– Не хвилюйтеся, – озвався гарний чоловічий голос, все буде добре, – головне, не хвилюйтеся. Заснете просто… І їй так легко заснулося і операція вдало минула.
Діти були далеко, до матері у лікарню не приїхали. Але майже щодня приходив до хворої статний молодий лікар, цікавився здоров’ям, приносив щось смачненьке і допоміг перший раз вийти на вулицю.
Той Петрик, якого вона кляла, жодного разу не згадав образ, просто розпитував про село і людей, в якому не був вже 15 років. Вся палата сприйняла його за близького родича, бо ж баба Віра і не казала до лікаря інакше, як «сину».
Одного ранку він приніс у палату великий кульок полуниці: «Це для всіх! Їжте вітаміни. Скоро підете додому!». А сльози градом полилися чомусь з очей баби Віри.
«А ти приїдь, сину, приїдь. У мене погостюєш, хоч походиш по тій землі босим, де стежки топтав», – просила лікаря, як вже їхала додому...

Матеріали Люби Клімчук.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар