.

ПАМ’ЯТАЙМО, ЩОБ НЕ ДОПУСТИТИ ЗНОВУ

24 листопада в Дубровиці відзначили День пам’яті жертв голодоморів. Цього дня в місті біля пам’ятного знака жертвам Голодоморів та політичних репресій було проведено жалобний захід, в якому взяли участь керівник апарату райдержадміністрації Олександр Лисак, заступник голови районної ради Олександр Задорожний, міський голова Богдан Микульський, громадськість міста.

О 16:00 год. присутні долучилися до загальноукраїнської акції «Запали свічку пам’яті» та вшанували хвилиною мовчання жертв голодоморів в Україні. Після цього всі бажаючі поклали квіти до підніжжя пам’ятного знака.

Промовці говорили про причини та наслідки Голодоморів в Україні. «Голодомор, що забрав мільйони життів українців, став масштабною національною трагедією, яку підсилили переселення, тюрми, табори. Голод, обраний як зброя геноциду, дав можливість не лише забрати життя у мільйонів людей, але вбити в тих, хто вижив, національну свідомість. Вони добровільно відмовилися від власної мови, культури, традицій. Але геноцид зламав не усіх. Серед тих, хто вижили, були й такі, хто не дав знищити себе духовно. Завдяки їм Голодомор не зламав України», – зазначив Олександр Лисак.

«Для того, щоб зрозуміти причини Голодомору, необхідно заглибитись у історію. 100 років тому закінчилась Перша світова війна. Потім – бої білих, червоних, петлюрівців, поляків, махновців... Люди, виснажені війною, повірили більшовикам, які декларували таке бажане для простого люду: «заводи – рабочім, зємлю – сєлянам»! Українці, втративши власну державність, умирали з голоду на своїй родючій землі! І сьогодні напрошується аналогія, в країні керують олігархи, у власності яких облгази, обленерго, заводи... і нині ЗАКОНОДАВЧО створені такі умови, що до нас вже не йдуть в хату забрать останнє, ми самі його несемо і віддаємо в банки за комуналку, за ліки...», – сказав Олександр Задорожний.

«За даними істориків, у 1932-33 роках жертвами голоду, за різними оцінками, стали від 4 до 10 млн. людей. Голодомор великою мірою зруйнував українське село, яке зберігало традиції української родини.

Хай пам’ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі», – закликав Богдан Микульський.

Головною причиною Голодомору історики називають політику тоталітарного сталінського режиму щодо українців. Наш свободолюбивий дух й нині не дає спокою послідовникам «батька народів» з Російської імперії. Геноцид українців продовжується й нині. Свідченням тому – Донецький аеропорт, Іловайськ, Дебальцево, Піски… Наш ворог настільки знахабнів, що вже перестав навіть приховувати своїх злодіянь. У неділю Російська Федерація відкрито напала на українські судна. Досі Кремль намагався брехнею приховувати свою агресію проти української держави, використовуючи війська без розпізнавальних знаків, прикриваючись місцевими колабораціоністами, розповідаючи про «громадянську війну в Донбасі» і «самовизначення народу Криму». Але в Керченській протоці вже був відкритий акт агресії – під державним триколором. Лицедійство Путіна дійшло точки кипіння. На людський осуд він вже давно не зважає. Жорна знищення українців, запущені Москвою в часи Голодоморів, ще й досі продовжують каральний облік українських жертв.

Людмила РОДІНА.

Таких історій тисячі. Я зібрала коментарі своїх друзів в «Фейсбуці» про сімейні трагедії часів Голодомору.

Максим Приступа. Пляшка із зерном голодного 1932-року. Під час корчування старої вільхи в листопаді 2012 року на городі мешканки с. Великі Крушлинці Вінницького району Марії Сороки знайшли пляшку з насінням. Вона лежала під коренем дерева горловиною донизу. Коли її підняли, побачили зерна проса. Пані Марія була вражена – знайшовся «скарб» її діда, який в 1932 році, ховаючи трохи збіжжя від бригад «червоних мітел», на кінці городу під одним із дерев викопав яму, поклав туди пляшку, зверху добре засипав і утрамбував. Навесні сподівався відкопати і засіяти город. Але, на жаль, у 1933-му р. дорогоцінний «скарб» не зміг знайти.

До самої смерті – 1956 дід картав себе, що не зробив надійної мітки на дереві, не зміг знайти зерно та врятувати родину від голодомору. В 1933 у діда Семена померли старша донька Юстина та її троє діток.

Ольга Смелянец. Я знала, в свій час, одну бабцю. Про нeї говорили, що вона була в такій бригаді, ходила в чeрвоній хустці, і видирала в людeй останній кусок хліба з рук. Сама вона жила в Києві, алe в сeлі її впізнали, бо вона була дружиною колишнього житeля сeла. Була вона комуністкою і до самої смeрті вважала всіх сeлян «кулаками», розмовляла російською.

Наталия Мищенко. Нас так виховували, що досi не можу викинути анi маленького шматочка хлiба!

Тi часи... Бабуся на руках з чотирьма дiтьми, вагiтна, сама, бо дiда послали у другу область на роботу. Не мав змоги приїхати. Свекри ховають їжу вiд невiстки – «дiтей будемо годувати, а тебе – нi!». Голод, тиф та скарлатина забрали старших дiтей. Шестирiчного Толю та чотирирiчних двiйнят Вiтю та Вiру. Перехворiла тифом сама, поховала дiтей та пiшки пiшла до чоловiка за 30 км з трирiчною Клавочкою i новонародженою Лiдою, моєю мамою.

На новому мiстi cтало легше, загроза смертi вiд голоду вiдступила

Тетяна Чорновус. Прадід Лука засадив своє поле лишень гарбузами.... чомусь цього не забирали.... а сад мав старезні горіхи і цей сад завершувався річкою Інгулець (було там і риби, і раків).... дітей мав 11, братів – 10..... на возі привіз спухлу з голоду дорослу доньку з її дітьми.... вижили усі.... повезло.... (це село Шестерня Широківського р-ну)..... я деколи думаю, що все ж вдавалося все десь ховати- село стоїть на порожнинах- природніх катакомбах.

Светлана Дайнеко. І я вірю спогадам бабусь... такого страшного голоду 1932-33 рр. на Західній Україні, що була під Польщею, на щастя, не було... але в 39 році прийшли комуняки, забрали коня, землю в колгосп, і 47 рік був дуже тяжкий, комуняка Боков(чужинець, не наш) вбив жінку – нашу сусідку – за колоски, бо збирала... А на Київщині страшний голод був, в селі Лук‘янівка є братська могила, всіх померлих від голоду поховали в одній величезній могилі... царство їм небесне!!!

Пан Роман. Мій дід з Вінничини казав, що в 47 році голод був набагато сильніший, ніж в 33.

Вікторія Богомазюк. Я теж виросла на розповідях бабусі про «страшну голодовку» (саме так називала бабуся голод). Вона із Бориспольського району і їй у 1933 було 14 років. Вона добре усе пам’ятала... Пухлих людей і те, що їх, дітей, боялися кудись відпускати, щоб не з’їли. Їли пасльон і кисіль з лободи. Розповідала, що її дід з Києва привіз торбинку борошна (виміняв на кожух), а там – крейда... Із дітей померла лише найменша – 4-х річна Мотря. А ще прабабуся спасла від смерті свого кума і його сина. Їх уже немічних, але ще живих перенесли до себе. І вони вижили...

Юлия Ходос. Мій дід (на той час 12 років) жив з матір’ю своєю. І от одного разу побачив, як везуть по селу підводу з мертвими тілами, і тіло матері його там теж було. Він дуже плакав та благав віддати йому тіло на поховання, затягнув тіло в хату, гірко плакав та запхав з горя гарячу картоплину в рот матері. А вона й відійшла. Ще жили довго після страшного голоду.

Elena Tsymbalyuk. мою прабабцю з’їли, старших до Сибирі зіслали, хату розваляли, дідусь залишився сиротою і вижив чудом завдяки сусідці, яка ховала «дитину куркуля» в себе на ніч і ділила йому, що мала, недодаючи своїм дітям. вінницька обл., гайсинський район.

Олег Мачульський. Моїй бабусі було 16, із 12 сестер і братів залишилось двоє, за колоски стріляли. урожай був. горіть у пеклі ви. Уявіть, як нашу націю переломили через коліно, але, на щастя, недоломили. зараз – пора брати вила і гнати супостата до китайського кордону.

Татьяна Здоровий. Я проживаю на Волині(захід України).Бабуся розповідала, що в ті роки зі Сходу приходили люди, просили їжу для своїх сімей, говорили, що у них страшний голод.Важко було в те повірити,адже врожай зернових був.Пошепки обговорювались події. Західна Украіна,на той час, не була у складі УРСР, і саме це врятувало нашу сторону від знищення голодом.

Елена Суржко. Західна Україна якраз збирала обози з харчами на допомогу. Але Сталін дав наказ закрити кордони. Антихрист у образі людини.

Елена Боровская. Тоді створювалися колгоспи. До яких масово заганялися люди, щоб можна було ними керувати. Тих, хто відмовлялися, досить жорстоко каралися. Бо коли людина щось має за душею, з неї важко зробити підкорену, яка працює за їжу. Папа розповідав, що найбільше постраждали ті села, які не хотіли коритися.

Людмила Притула. Моя бабуся розповiдала, що бачила, як тонуло зерно з баржiв. Люди з голоду пухли, а зерно топили. БЕРДЯНСЬК.

Lilya Khomych. Вражена історією цього чоловіка Олексія Коваленка з села Поминник (Вікторівка) на Черкащині. Крім обеліска з жорен виморених сімей, він встановив і пам’ятник людям, які те село відбудували. Місцева влада не дозволила йому встановити його в центрі села, і він спорудив його на власному городі (вияснила все це в коментарях до дописів з дещо викривленою інформацією). Найдорожче, що ми маємо у своїх генах, це Сила Духу. Тіло можна вбити мільйонами бузувірських способів. Дух ніколи. Вічная Пам’ять.

Михайло Гриневич. Часом дехто,особливо з молодих,не може зрозуміти про наш район - чи був тут Голодомор? В нашому районі Голодомору не було,бо були тоді ми під Польщею! Мій дід Юрчук Мусій мав тоді в Бережниці 8 десятин землі, мав корову, воли і коні, а дід Гриневич Микита – 4 десятини і, відповідно, вів своє господарство. Не все було добре нам і під поляками, особливо в національному та соціальному плані, проте поляки не були настільки лютими ворогами,щоб морити українців страшною голодною смертю!