* 10 грудня – Всесвітній день футболу

Коли футбол – більше, ніж гра

Мабуть, не зайдеш людину, яка хоча б раз не ставала частинкою футбольного магії. Бо ж вона має дивовижну здатність захоплювати серця. Недарма футбол так і називають – грою мільйонів. Ще з дитинства чи не кожен хлопчик, завзято витоптуючи траву китайськими «адідасами», мріє одягти форму з логотипом команди, грати у чемпіонатах та Кубках. Проте більшість затягує рутина, і  футбольні мрії розбиваються об реальність. Та буває по-іншому. З деким це захоплення залишається надовго, а для когось – взагалі стає справою життя.

В суботу на спортивному святі шквал оплесків здійняли хлопці з Осови. Молоді, спортивні, повні завзяття та гарту. Їхня футбольна команда «Сокіл» стала найкращою, бо неодноразово здобувала районну першість. Після дійства цікавимось у тренера Сергія Столяра, в чому ж секрет успіху.

«Треба працювати і бути фанатом справи. Будь-хто – вчитель, журналіст, столяр чи спортсмен – має щиро любити те, чим займається. Тоді успіх і результати не забаряться. А з примусу нічого не вийде. Як кажуть, силою колодязь копати – води не пити», – по-філософськи міркує пан Сергій. Він розповідає, що футбольна історія Осови має давнє коріння. Свого часу місцева команда «гриміла» на весь район. Але переломні 90-ті залишили і на ній свій руйнівний слід. Десять років хіба лиш діти на стадіоні м’яча копали. Допоки Сергій Анатолійович не взявся за відродження футбольної збірної.

«Я тоді якраз повернувся зі строкової служби. Молоді було багато, а зайнятись – нічим. Хотілось, щоб село жило, вирувало. Тому й запропонував створити команду. І хлопці підтримали. Умови собі створили самі. Стадіон нам дістався від ветеранів, ми його лиш підрихтували, поприбирали. Купили головний атрибут – м’яч. Згодом зібрались і самотужки зробили роздягальню. У шкільному спортзалі так само всією командою кілька разів підлогу міняли, щоб і в морози футбол не полишати. Відтоді вже 18 років живемо «грою мільйонів». Збираємось як мінімум два рази на тиждень, бо зрозуміло, що в кожного є і город, і поле, і сімейні турботи. Кілька хлопців живуть в Дубровиці і Сарнах. Але стараються приїхати допомогти батькам, а на вечір – на тренування».

Збірна «народжувалась» з кількох любителів, нині ж вона  виросла до трьох десятків спортсменів. Всі вони різних професій – є і вчителі, і будівельники, і завгосп. Багатьох доля змушує шукати щастя за кордоном. Але є завжди на підхваті товариші, які на полі заміняють одне одного. Мають різний вік: найстаршому – 39, наймолодший тогоріч закінчив школу. Втім об’єднує їх спільна любов до спорту та дружба. За стільки років «соколи» уже не просто колеги «по м’ячу», команда для них стала другою родиною, зізнається  тренер. Саме тому майже всі звідусіль постарались зібратися  на нагородження в суботу, як на справжнє сімейне свято. Однак і в будень разом. «От треба в селі щось зробити, – продовжує він, – облагородити кладовище чи смітник, поприбирати біля церкви. То футболісти прийдуть всі, як один, хто на той момент буде дома».

Нині в команді лише один гравець з Крупового, інші –  осівчани. «Робимо ставку на нашу молодь. Вже чимало працюю в місцевій школі вчителем фізкультури. І кожного року намагаюсь, щоб хоча б один хлопець після закінчення зацікавився футболом і став частиною «Сокола», – додає Сергій Анатолійович. Він сіє добре і вічне уже 13 років. Хоча спочатку пішов не освітянською стежкою.

«Вступив на юрфак. Відслуживши в армії, задав собі питання, чим справді хочу займатись. А оскільки любив спорт ще з дитинства, то обрав професію за покликом серця. Після першого курсу мене запросили на роботу, відтоді вчителюю. Показую власним прикладом, що спорт – це хороша альтернатива гаджетам і чарці. Бо ж часто у полоні першого опиняються діти, а другого – старша молодь. Натомість спортивний спосіб життя виховує багато гарних якостей – дружність, силу духу, сміливість, стресостійкість, патріотизм врешті-решт».

Розповів «Дубровицькому віснику» пан Сергій, що «Соколи», як і годиться футбольній команді, мають своїх постійних вболівальників, котрі підтримують і надихають. «Наприклад, піднімався з нами на сцену ветеран футболу Віктор Федосійович, якому зараз 62 роки. Він палкий фанат своєї справи. Був тренером колишньої команди, так само збирав хлопців. А нині під час матчів дає цінні поради. Часто буває, садить у свій автомобіль вболівальників і доправляє на виїзні ігри».

З таким тилом спортсменам хочеться здобувати все нові й нові перемоги. На районному рівні вони вже заслужили авторитет, попереду підкорення чергової вершини – області. Одним селом зробити це не так легко, втім впевнені, їм це неодмінно вдасться. Від себе Сергій Анатолійович бажає всім футболістам і не тільки –  здоров’я. Бо якщо є воно, то буде і все інше.

Леся КОНДРАТИК.