У кросвордиста на рахунку більше 1000 головоломок

Ефективні ліки від безсоння та сезонної нудьги. Коштують копійки. Побічні дії не виявлені. Придбати їх можна без рецепта. Здогадались, що це? Кросворди недарма називають головоломками. Аби заповнити порожні клітинки зашифрованими словами, треба добряче напружити мозок. Вчені запевняють, що завдяки цьому  інтелектуальна забавка має навіть молодильний ефект. Із охотою їм віриш, дивлячись  на нашого активного 80-річного дописувача Василя Семеняку. Щотижня читачі «Дубровицького вісника» знаходять на сторінках газети словесні головоломки під його авторством. Про незвичне заняття розпитали у Василя Романовича напередодні дня народження кросворду (виявляється, у календарі є й такий).

Цукерки – за загадки

Стаж кросвордист має чималий. Тож навіть приблизно не може сказати, скільки склав хитромудрих сплетінь. Їх точно не десятки, навіть не сотні, а більше тисячі головоломок!

Пан Василь згадує, що ще змалку любив «лускати» різні загадки. Звідти й почалось його захоплення.

«Був в нас вчитель в молодших класах – інвалід війни. Він, як і більшість тодішніх педагогів, не мав диплома. Але душу вкладав в дітей. І часто на уроках задавав головоломки. А тих, хто розгадає, – підбадьорював цукерками. А де я ще ті солодощі бачив? Батько загинув на війні. Мама робила в колгоспі. А тоді не платили ні копійки, ще й податки вимагали. Люди були, як у рабстві. Вчитель нагородить двома-трьома цукерками, а далі не піднімає, хоч завзято руку тягну. Треба ж дати можливість всім. Мабуть, з цього все й пішло. З охотою завжди розгадував чужі кросворди. А якось в інституті спробував й собі. Бувало, на парах сиджу і з пам’яті складаю для товаришів. Вже потім почав друкуватися в обласному «Червоному прапорі» та нашому «Поліському маяку».

Над першою головоломкою Василь Романович добряче попотів, витративши не один день. Це зараз деякі з’являються з-під пера лиш за кілька годин. «Грається» кросвордист зі словом по-різному. Анаграми, шаради, чайнворди, класичні хрестівки – не дають занудьгувати читачам. 

За чотири десятиліття свого захоплення зібрав пан Василь чимало головоломок – близько 50 тисяч є у його арсеналі. Навіть посортував їх за алфавітом і кількістю букв у відгадці.

«Тож виходить швидко і легко. Треба вставити слово на чотири літери, підбираю найкраще і готово. Правда, буває, що не можу знайти потрібне. Тоді вмикаю уяву і сам придумую загадку. В Інтернеті не підглядаю. Не люблю плагіату. З шарадами складніше. Треба помудрувати – з двох слів скласти одне. Ще важче з тематичними кросвордами. На пошук слів по тематиці часом доводиться витрачати по кілька днів. Але мені це подобається. В своє хобі поринаю повністю. От іду по вулиці чи роблю щось по дому, а в думках збираю пазли чергової головоломки».

Цікавимось, чи колись ставав в нагоді багаж знань стількох кросвордів. Василь Романович одразу згадує історію, як отримав чималу знижку від кмітливої продавчині, котра взялась випробовувати його загадками. Втім і курйози траплялись. «В нас в родині була традиція – ввечері заходив до кімнати дітей і ми розгадували разом головоломки. Одну з них син розповів перед класом: «Коли Ленін захищав короля?». Вчителька обурилась, мовляв, вождь пролетаріату оберігав бідних, а не королів і царів. Мене тоді навіть викликали до школи. Довелось пояснювати, що відповідь проста і не антирадянська – «у грі в шахи».

Наш мозок, як комора

Сам пан Василь в дитинстві мріяв бути… бібліотекарем, щоб поряд завжди були книжки. Бо змалечку ними зачитувався.

«Народився я на Київщині біля Дніпра. Носити воду треба було з річки, а до неї йти добрі півгодини. Брав книжку і по дорозі читав. Так само й вечорами.  Електрики не було, під тьмяне світло каганця поринав у чергову історію. З нею і засинав. Мама ще жартома жалілася в школі, що я так хату спалю. Читав багато і скрізь. Зажди мав особливе відношення до книги. Ніколи не загну сторінку. Допомагає хороша зорова пам’ять. Закінчу на 184-ій, приміром, і через місяць без підказок повернусь до неї.  Раніше мав велику власну бібліотеку. Медичну літературу віддав у лікарняну книгозбірню, а чотири мішки книг – у шкільну. Залишились класики і велика радянська енциклопедія. Наш мозок, як комора. Чим більше покладеш на полички, тим більше там зберігатиметься і виручатиме при нагоді. Як кажуть, не питай, хто багато жив, а питай, хто багато бачив, а я додам – і читав».

Від спілкування з Василем Романовичем справді, як посудина, наповнюєшся новим. Бо бесіда про життя органічно переплітається з історією, роздумами про сьогодення та цікавими фактами. «От ви знаєте, що абрикос – це не українське слово. Наш відповідник – мореля, – заначає кросвордист, – а білка – вивірка».

Питаємо, серед такої кількості книг, до якої пан Василь повертається знов і знов. «Напевно, до Біблії. Скільки б разів не читав, відкриваєш постійно нове. І до кінця її зрозуміти не можна. В цьому і сила Книги книг».

«Щасливий, що допомагав людям»

Дитячим мріям так і не судилось збутись. Доля внесла свої підступні корективи.

«Коли був у класі сьомому, сестричка захворіла на скарлатину. Дуже згубну хворобу. Фельдшерів по селах не було. За 27 кілометрів знаходилась лише невеличка лікаренька. Маму тоді гнали в колгосп, а я залишався за нею доглядати. Всевишній врешті врятував, сестра видужала. Але залишилось розуміння, що треба йти вчитись на медика. І зараз про це не жалію. Щасливий, що мав змогу допомагати людям».

Загалом Василь Романович віддав медичному фаху майже 60 років! Пішов на заслужений відпочинок у 2014-му. Дубровичани добре знають його як умілого рентгенолога. Пацієнтів, подій, емоцій було багато за цей час. Втім непростий початок свої кар’єри чоловік і досі пам’ятає.

«Нас, східняків, тоді часто відправляли на Західну Україну. В тому числі й лікарів. Спочатку потрапив на Рокитнівщину. Але пропрацював там лиш 12 днів. Чоловіку місцевої акушерки не сподобалось, що коли я прийшов, їй урізали зарплату. Тож почав підкидати записки, мовляв. забирайся звідси. Коли в хід пішла зброя – іншого варіанту не залишилось. Далі був фельдшером в Бережках. А заодно й акушером. Тоді народжувало до 80 жінок на рік. Згадую, як якось ледве не втопився з породіллею по дорозі до райцентру. Спішили на кесарів розтин, добирались на підводі через річку. Майбутню маму, на щастя, вдалось витягнути. Був ще один складний випадок. То вже син врятованого малюка приходив знайомитись. Потім потрапив на Сумщину. Але все-таки доля повернула сюди».

У коханні 54 роки

Дубровиччина подарувала Василю Романовичу не лише улюблену роботу, а й кохання. Зі своєю дружиною познайомився в Бережках. Валентину Олександрівну теж направили сюди як педагога. Саме їй він колись надсилав віршовані листи з армії. Бо має ще й такий хист. А нині пані Валентина є першим читачем його зрілої поезії і поціновувачем кросвордів. Свого часу вона працювала методистом і завідувачем дитячого садочка «Теремок».

«З дружиною вже 54 роки йдемо нога в ногу, розуміємо один одного з півслова, – з теплом розповідає Василь Романович. –  Живемо в мирі. Я не вважаю за чоловіків тих, хто грубо відноситься до жінки. Часом йду по вулиці і можу зробити юнаку зауваження, що негарно вчиняє. В чому секрет міцних стосунків? У вірності, розумінні, довірі і коханні».

Разом подружжя виростило двох достойних синів (один архітектор, інший працює в дубровицькому профтехучилищі викладачем креслення). А нині радіють чотирьом онучкам і онуку.  Василь Романович жартома їх називає своїми прес-секретарями. Бо саме вони оформляють його головоломки і надсилають в газету. З гордістю розповідає про кожного. Наприклад, найстарша онучка – успішний юрист і перекладач, об’їздила всю Європу. А найменша – перейняла від дідуся вміння віршувати.

Про Василя Романовича насправді можна писати книжку. З висоти свого досвіду він має, що розповісти. Жаль, що не все вмістиш на сторінках газети. Наостанок лиш  скажемо  простий рецепт  довголіття  від нього – «правильно харчуйтесь, тренуйте мозок, радійте життю і сонцю». Ми ж від себе бажаємо Василю Романовичу міцного здоров’я, щоб довго ще радував нас «грою в слова».

Леся КОНДРАТИК