Побачити Париж… І заспівати українською

Ні в якій іншій країні дерево народної поезії не дало таких величезних плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так жваво й правдиво, як в українців. Гурт Чудіновичів із Сварицевич представив українську пісню у столиці Франції. Про це ми інформували в одному з номерів «Дубровицького вісника». Сьогодні більш детально розповідає, якою була ця незабутня поїздка, талановита Віра Зиль.

Напевно кожен з нас мріє побачити Париж. Як Ви сприйняли звістку про подорож?

Я брала якраз журавлину в лісі, як мені зателефонували з музею Івана Гончара і сказали, що нас запрошують до столиці Франції. Знаєте, підняла руки до неба і промовила: «Дякую тобі, Господи!». Хіба я, звичайна сільська жінка, могла мріяти про Париж? Ніколи про це не гадала. А як повідомила про виступ у Франції Мокрені Єфімець та Тетяні Чудінович, то вони були також щиро раді і приємно здивовані. Зібралися, тут головне для нас взяти костюми, а виступити ми завжди готові. Приїхав по нас у Сварицевичі автобус і разом з Домінікою Чекун із Зарічненського району поїхали ми до Києва.

Там до нас ще приєднався колектив «Божичі» – ансамбль української аутентичної музики із Київщини. У подорожі до Парижу нас супроводжували пані Мирослава та пані Катерина із музею Івана Гончара, вони були й перекладачами. Літак вилетів з Києва вже під вечір, у Мюнхені мали пересадку.

Летіти дуже комфортно, це ніби вдома на дивані сидиш. Всі умови створені для пасажирів. А який прекрасний аеропорт у Мюнхені. Мене дуже вразили його масштаби, рух, особлива енергетика. Власне до Парижу ми вже летіли вночі. У столиці Франції нас поселили у прекрасний готель, були двомісні номери. Зранку шведський стіл, все приготовлено смачно, обмежень щодо кількості їжі нема.

Кілька днів у столиці Франції, переконана, були для Вас особливими…

Перший день наша делегація провела у Музеї Людини, що розташований навпроти Ейфелевої вежі. Там проходила науково-практична конференція з «Поліфонії» (від автора: «ПОЛІФОНІЯ» – це проект міжнародного культурного співробітництва Угорщини, України та Франції, головними завданнями якого є фіксація останньої живої пісенної традиції, впорядкування фольклорного архіву та інтеграція української культурної спадщини до сучасного світового контексту). Детально говорили про прекрасні українські голоси, а ми потім заспівали для всіх присутніх. Мали час гуляти по Парижу, зокрема, ходили до Ейфелевої вежі.

Наступного дня зранечку пішли ми на репетицію до Собору Володимира Великого. Це кафедральний храм Єпархії Святого Володимира Великого УГКЦ у Парижі. Розміщений в каплиці колишнього госпіталю «Шаріте» на бульварі Сен-Жермен. Тут помер колись від поранення Симон Петлюра. При парафії працюють сестри-служебниці Непорочної Діви Марії, які навчають дітей катехизму, відвідують хворих і старших людей, допомагають священикам у їхній душпастирській діяльності.

При храмі діє кафедральний хор, іконописна і катехизична школи, а також українська суботня школа, яку відвідують близько двохсот дітей. При церкві організовуються спільні святкування релігійних і українських національних свят і пам’ятних дат. Щонеділі в богослужіннях у соборі святого Володимира Великого в Парижі бере участь кількасот осіб, в основному сучасні трудові мігранти з України. Нас дуже привітно зустрів настоятель собору священик Михайло Романюк, він сам родом з Тернопільщини, а вже двадцять років духовно служить у Парижі. Зранку в нас була репетиція у цьому соборі, а ввечері ми співали в храмі українські пісні. На великому екрані був переклад тексту, отож всі зрозуміли, про що йшлося у нашому виконанні. Руслана Лижичко також завітала в собор цього дня, вона щиро дружить з отцем Михайлом. Вона прилетіла як приятелька настоятеля, а не як співачка. Але наостанок ми з Русланою заколядували українською мовою. Атмосфера була неперевершеною. Багато квітів, емоцій, аплодисментів. Нас щиро привітав архієрей Борис Гудзяк, президент Українського католицького університету, єпископ Паризької єпархії УГКЦ. Саме він, поважна та високодуховна людина, запросив нас у неділю на службу в Собор Паризької Богоматері. Вдячні за увагу до нашої делегації, спасибі святим отцям за високодуховне спілкування. Ми були раді познайомитися з цими прекрасними, боголюбивими людьми, які несуть слово Боже у Франції і щиро шанують Україну. Нам подарували духовну літературу.

Про велич Собору Паризької Богоматері я читала лише у романі. Зрозуміло, що побачити його наяву – це дар Божий. Які Ваші враження про святиню?

І от ми у цьому величному храмі, про який читали тільки в книгах. Знаменитий Собор Паризької Богоматері є гордістю Франції. Завдяки оригінальній розробці та пропорціям собор став прекрасним взірцем ранньої готики. Важко повірити, що будувався він майже двісті років. У інтер’єрі собору переважає сірий колір каменю, з якого викладені стіни храму. У соборі – прекрасні сцени із земного життя Спасителя, фрагменти з життя святих. Відображено події із земного життя Діви Марії. Цю величність не передати словами.

І от у цьому всесвітньовідомому храмі служилася панахида на вшанування пам’яті жертв українського Голодомору. Провів цю поминальну службу єпископ Української греко-католицької церкви, голова єпархії святого Володимира Великого Борис Гудзяк. Надзвичайно величний храм, до глибини душі торкає атмосфера цієї святині. Серед прапорів ми раді були бачити у соборі наш український стяг. Нас посадили в третій ряд, отож все почули, зрозуміли, перейнялися атмосферою заходу, було багато шанованих людей на літургії, серед них і надзвичайно повноважний посол України у Франції Олег Шамшур. Серце було переповнене гордістю за те, що нашу Україну шанують у світі.

А чим запам’ятався Вам Париж як місто?

Париж – це нескінченні вулиці, повні величних будівель. Це сотні кафе і яскраві вітрини магазинів. Це запах французької випічки і кави. Мене дуже вразила велика кількість туристів, переплітаються так багато мов на вулиці, чути і нашу українську. Люди одягаються просто, тут основне – комфорт. Помітила, що парижани загартовують своїх дітей, багато маленьких у возиках без шапочок на голові. Звичайно, найбільше враження – це храм, де ми були, і пошана до України, нашої культури і пісні. Безмежно вдячні проекту «Поліфонія» за можливість відвідати столицю Франції. Дякую людям, які є натхненниками «Поліфонії» за пошану до пісні наших прадідів. Мета проекту: дослідити, зберегти та презентувати живу пісенну традицію українського сільського середовища. Ми презентували нашу пісню у Парижі. Нехай вона і далі єднає людей і країни.