* 10 грудня – День прав людини

ХТО, ЯКЩО НЕ МИ?

Цього року держави світу відзначають 70-річчя Загальної декларації прав людини ООН, яка є міжнародним правовим кодексом, котрий суттєво вплинув на розвиток правової системи. На ній побудована й Конституція України, яка гарантує права та свободи нашим громадянам. Також, вступивши в 1995 р. до Ради Європи, наша держава зобов’язалася стати на захист демократичних цінностей. Ще одним важливим міжнародним правовим актом, який діє в Україні, є Європейська конвенція щодо захисту прав людини та фундаментальних свобод, прийнята більш, ніж півстоліття тому. Утім, ці документи багато не вартуватимуть, якщо громадяни країни не зможуть захищати свої права. Численні звернення українців до Європейського суду свідчать про те, що з побудовою правової держави у нас є ще великі проблеми, оскільки до міжнародного захисту громадяни звертаються у випадку, коли не змогли знайти правди в Україні. До того ж, Україна посіла друге місце серед держав, які не виплачують компенсації своїм громадянам за рішеннями Європейського суду з прав людини.

Про це йдеться у звіті Комітету міністрів Ради Європи. Росія і Туреччина розділили перше місце і очолюють цей список. Крім того, Україна опинилася серед країн з найбільшою кількістю нових справ, зареєстрованих минулого року.

Європейський суд з прав людини за минулий рік присудив позивачам проти України майже 1 млрд. 200 млн. євро «справедливої компенсації»,  ця цифра так само озвучена у звіті Комітету міністрів Ради Європи.

У 2013 році Україна програла за позовами до ЄСПЛ майже 33 млн. євро, а в 2014-му – понад 7,5 млн. У 2015-му позивачам з України присудили близько 1 млн. євро, у 2016-му та 2017-му ця сума становила 1 млрд. 200 млн. грн.

Чи говорять ці цифри про те, що ми вже краще вміємо захищати свої права, і що потрібно для того, аби Україна стала справді правовою державою, і людині не потрібно було доводити свою правоту аж в європейських арбітражах? Що з цього приводу думаєте ви? З цим запитанням «Дубровицький вісник» звернувся до десяти респондентів. Погодилися відповісти не всі. А найбільш цікаві міркування ми пропонуємо до уваги читачів.

Таїсія Дубінець, голова бюджетної комісії міської ради: Українська держава і українська людина існують відірвано одна від одної. Це значить, що людина позбавлена належного захисту і сервісу з боку держави. Тобто, ті державні інститути, які створені для захисту прав людини, в повному об’ємі не працюють. Та і сама Конституція – Основний Закон – в більшій частині розділів надає перевагу  правам влади і меншу частину – правам людини. Так і в житті. Суспільство швидше розвивається, ніж держава. І ці факти, які Ви наводите, говорять про те, що деградує держава з прийняттям законів і їх захистом, відповідно люди звертаються в європейські арбітражі задля захисту своїх інтересів. І Ви навели статистику – число звернень зростає. Все більше утворюється органів, такі як НАБУ, НАЗК,САП, але вони не запрацювали на повну потужність. Зникли інспекції, прокуратура позбавлена нагляду за органами місцевого самоврядування. Тобто, немає контролю з боку держави. Судова система потребує перезавантаження!

Роман Колюхов, правник за освітою, учасник Євразійської Регіональної Академії Лідерів «Покоління демократії» 2018: На мою думку, ці цифри говорять про те, що рівень ефективності правозахисної системи України і рівень довіри до неї падає. Українці вимушені звертатися в міжнародні судові інституції для захисту своїх прав. Тривожним дзвінком є те, що органи державної влади не завжди виконують ці рішення, особливо в частині виплат, які гарантуються державою. Це небезпечні тенденції, на мою думку, і фактично, означають ігнорування Україною судових рішень ЄСПЛ. Вони визнаються, але не виконуються, оскільки для цього не завжди є фінансування в бюджеті. Яскравим прикладом для нашого регіону є так звані «пенсійні справи», коли люди вигравали суди, але фактичних виплат чекали роками. Дехто звертався до ЄСПЛ. ЄСПЛ – чудовий інструмент захисту прав, коли вичерпані всі національні механізми. Але перемога у суді – це ще не виконання рішення. Для того, аби Україна стала більш демократичною і нам не доводилось захищати свої права аж у Європейському суді – необхідні сильні інститути громадянського суспільства. Необхідний реальний вплив громадян, особливо молоді, на прийняття рішень в державі. Потрібна ефективна боротьба з корупцією. Демократія – це не результат. Демократія – це процес. І в США, до прикладу, він триває вже кілька століть. В Україні за 27 років незалежності неможливо побудувати справжню демократію. Але, на щастя, ми зробили великий прорив у цьому після 2014 року. Сьогодні у нас є колосальна підпримка з боку міжнародних партнерів. Я маю на увазі підтримку саме інститутів громадянського суспільства такими організаціями, як USAID, IRI тощо. У нас зараз є такі платформи, як Прозоро, дуже багато відкритих державних реєстрів. Корумпованим чиновникам все важче приховувати схеми, управління державою стає все більш прозорим. А коли все прозоро – завжди легше захищати свої права. Головне – громадяни не повинні бути байдужими. Ми повинні нести відповідальність і за себе, і за владу, яку ми обираємо. Тільки у відповідальному суспільстві можлива демократія, а прозорість управління може бути ефективним іструментом контролю і захисту своїх прав. Залучення молоді до боротьби з корупцією у пострадянських країнах –  це основний меседж, до речі, який був прописаний у так званій Тбіліській декларації. Це внутрішній документ, який ми, як представники інститутів громадянського суспільства з 8-ми країн Євразійського регіону, 08.12.2018 ухвалили у рамках проекту «Покоління демократії» від Міжнародного Республіканського Інституту. Залучення молоді до політичних процесів і боротьба з корупцією – це власне квінтесенція думок щодо побудови демократичної і правової держави як в Україні, так і інших країнах колишнього Радянського Союзу.

Лілія Хомич, жителька с. Колки, мама двох особливих діток, громадська активістка, блогер: Не можу скласти красномовної інфографіки, чи відштовхнутися від статистики, тому що не знаю, яка з них правдива. Але, на жаль, такі як я, звичайні люди навіть не нижчого, а середнього класу за матеріальними статками, на сьогодні є незахищеними, читай «безправними» чи то в судах, чи освітніх, чи в медичних закладах. Винна в цьому гнила корупційна система і що ще гірше тотальна неосвіченість мас, їх байдужість. При цьому щоб навчатися, держава створила всі умови, але освіта так і не стала ні пріоритетною, ні такою, що має визначальне значення у всіх питаннях щодо захисту і відстоювання власних прав та навіть думки. Я не знаю, чому люди думають, що міфічний  «хтось» подбає про них. Відстояти власні права можливо лише спільними зусиллями, масовістю і одностайністю, єдністю в своїх цілях. Іншими словами потрібно вирости з системи, яка зламала людей морально, навчила їх послуговуватися не законом, а шляхами, які його обходять. Не давати хабарі, не замовчувати злочини, підтримувати громадські ініціативи, самим ставати активними в суспільних питаннях. Не вестися на гасла і пусті популістські обіцянки, а чітко розуміти: відповідальність за майбутнє і сьогодення несе кожна людина. Бути освіченим, активним, не боятися важкої праці, чесним у всьому - якщо всі ці умови виконає більше половини громадян, якими не можливо стане маніпулювати – право буде забезпеченим. Якщо маса залишиться сірою і безініціативною, байдужою і при цьому конфліктною, продажною і лінивою – про дотримання прав можна забути. і ззовні забезпечити їх не зможе ніхто. «Ти сам собі Країна. Зроби порядок в своїй голові».

Є помітні активні зрушення, рух серед молоді, громадські об’єднання, ініціативи, спрямовані на покращення становища в країні, на боротьбу з системою «кругової поруки» на місцях. Водночас не можемо відкидати той факт, що основною не проблемою, а бідою нашої держави маємо сусідство з Росією, яка намагається нас проковтнути навіть не як територію, а як націю. Це ж вона  і нав’язала нам ту ж систему безправ’я і тоталітаризму, які не так просто подолати в короткі терміни для нас, і тим більше для історії.

Андрій Шевченко, правник за освітою, радник голови обласної ради на громадських засадах: Судова система України ще далека від досконалості, були, є і ще, мабуть, довгий час будуть виноситись рішення, що не у повній мірі відповідають нормам права. Це обумовлено (на мою, суб’єктивну думку) рядом причин, а саме: невідповіднісь норм права до сучасних реалій України (багато норм є застарілими); було прийнято ряд ЗУ або підзаконних актів, що були популістськими «під створення рейтингу політсили» і не можуть бути забезпечені фінансово у держбюджеті (місцевих бюджетах), чим теж користуються громадяни України, виграючи суди проти тих чи інших державних органів. Також не виключаю «не зовсім правомірні рішення» суддівського корпусу, про що часто зазначає преса. До позитиву можна віднести той факт, що громадяни України з кожним днем все в більшій мірі вчаться користуватись своїми правами; беруться йти «тяжким» шляхом судової боротьби проти системи, яка повинна завдяки рішенням європейських арбітражів також трансформуватись. Це свідчить про ріст правової культури та обізнаності співвітчизників. Кілька років тому основною причиною відмов Європейського суду була невідповідність поданих заяв до норм (бюрократія в Європі присутня, можливо, ще в більшій мірі ніж у нас) та вимог суду – зараз, думаю, якщо глянути на статистику, то вона змінилася в кращий бік на користь українських подавачів. Це також можна віднести до плюсів – вдосконалюється та уніфікується до норм європейського законодавства адвокатура України. Але хочу зауважити й таке: не тільки державні інститути повинні думати про реформи, а і громадяни адекватно реагувати на суспільні зміни, тобто використовувати і відстоювати свої права. «Ніхто тобі нічого не подарує», – це реалії демократичних суспільств. На жаль, у нас трохи застарілі поняття, що «держава винна», «держава повинна» і т.д.

Насправді Конституція України визнана однією з найпрофесійніших і найдемократичніших, закони приймаються в нашій країні дуже непросто, але все ж вони ретельно підготовлені. Судова система вдосконалюється. Так що головна проблема України – не у відсутності необхідних законів, а у виконанні тих, якi вже існують. Це національна проблема, тісно пов’язана з нашим українським, або навіть слов’янським, можна сказати, ще «совковим» менталітетом. Ми – соціум крайнощів, ще привчені сподіватися на велику «суспільну справедливість», або ж повністю зневірилися в ній. Можливо й тому, що довгий час в нашу свідомість вдовблювали стереотип: «Правий той, у кого більше прав, і в кого більше грошей»… Але мусимо переламати і власні хибні переконання, і систему, яка їх живить. Бо хто, якщо не ми самі?!

Людмила РОДІНА.