Уклін Ветерану,

або За п’ять кроків до ста!

На початку листопада у ошатну, затишну оселю Івана Миколайовича Новака з Дубровиці постукала особлива дата – 95. Живе дідусь у райцентрі по вулиці Колодязьній поруч з донькою Людмилою та зятем Юрієм. Не вперше переступили ми поріг цієї привітної і гостинної оселі з секретарем міськвиконкому Оксаною Краглевич та секретарем міської ради Миколою Годунком. Щоразу зустріч з цією родиною додає позитивних емоцій, відчувається, що цьому симпатичному літньому чоловіку поряд з люблячими рідними затишно і дуже комфортно. Саме завдяки їх турботі, стрілка годинника ветерана, дякувати Богові, рухається вперед.

 У вітальні дідусь зустрічає нас дуже радо. Він усміхається гостям і своїми очима випромінює особливе, нажите роками тепло душі. Від імені міської ради щиро вітають Микола Годунко та Оксана Краглевич. Вони кажуть, що райцентр пишається сьогодні такими шанованими ветеранами, доля яких – невід’ємна частина історії Дубровиці. Оксана Вікторівна та Микола Миколайович вручають імениннику квіти та подарунок. А ще квіти для доньки – за любов і турботу. Саме донька Людмила виступає посередником у нашому спілкуванні з ветераном, бо Іван Миколайович не зовсім добре чує. Що ж вік є вік…

Розташовуємося комфортніше, і на наше прохання згадує ветеран різні сторінки свого, багатого на літа, життя. Народився у далекому 1923-му у Дубровиці на вулиці Новій. Дитячі і юнацькі спогади ще гріють душу цій шанованій сивочолій людині. Його покоління ходило до польської школи, яка давала гарні знання. Згодом, коли молодий Іван крокуватиме зі своїми друзями-армійцями, визволяючи Варшаву, то співатимуть хлопці польською чудову пісню. Місцеве населення прийме радісно визволителів і казатимуть люди, що це крокують польські вояки. А дізнавшись, що ці красені-українці корінні, дуже здивованими будуть поляки. Саме за визволення Варшави Іван Миколайович Новак був нагороджений першою бойовою нагородою – медаллю «За визволення Варшави». Цих нагород у ветерана згодом буде дуже багато.

Якою була для їх покоління війна? Відповідь тепер можна дати очевидну, адже ми нині бачимо, як лягає війна на плечі молодих хлопців. Вона робить вчорашніх дітей мужніми чоловіками, вона – випробування для кожної родини, яка відправила воювати сина, брата, батька.

Дідусь дуже детально згадує бої на німецькій землі:

– Гітлерівці пішли у контрнаступ. Мій батальйон залаштувався в розлогій траншеї, а ми троє – я з кулеметом, мій другий номер і наш старший сержант Кущев, – на голій місцині, так треба було. Припав я до кулемета, а коли відірвався, бачу, і напарник, і сержант – мертві. Став відбиватися, але потім мусив відступити. Відходив, відстрілюючись, аж поки не налаштувався на воронку, в якій залягли шестеро наших бійців. Усімох і тримали оборону, доки не підійшло підкріплення… Потім були бої на шляху до Одера, форсування цієї великої річки під ворожим вогнем з протилежного берега, захоплення і утримування плацдарму. Саме за ті кровопролитні бої нагороджений медаллю «За відвагу». І на тому плацдармі був поранений в ногу. Вилікувавшись, знову на передову. І вона вела аж до самого Берліна. А далі ще одна далечінь – Маньчжурія, де чекала ще одна війна. Щоправда, не доїхав Іван Миколайович до Далекого Сходу, ешелон зупинили на півдорозі: Японія капітулювала. Проте ще добрих два роки залишався солдат в армії.

Кожна війна – це втрати. Повернутися додому живим – це щастя. У мирному житті працював Іван Миколайович у галузі лісового господарства. З гордістю згадує наш сивочолий співрозмовник той період, коли лісгосп розвивався і мав так багато підрозділів. Праця там була нелегка, але завжди трудилися на підприємстві найкращі люди.

Люблячі серця біля дідуся тепер, вони як оберіг. Йдуть і їдуть в гості до Івана Миколайовича діти, онуки з Дубровиці та з інших міст України. Про усіх турботливо дідусь перепитує щоразу у доньки Люди. Дякувати Богу, розрослося дерево родини, є ким гордитися Івану Миколайовичу.

Пригадую, як рік тому спілкувалися ми з дідусем, і він дуже щиро хвилювався за теперішніх захисників і їх долі. Зрозуміло, той, хто пережив страхіття війни, як ніхто інший відчуває весь її трагізм. Слава Богу, Іван Миколайович повернувся додому, має прекрасну родину, працював на благо краю, має тиху і спокійну осінь свого життя. Приємно мені було чути, що просить Іван Миколайович прочитати доньку новини з нашого «Дубровицького вісника», маємо от таких шанованих прихильників газети.

Ми всі побажали Людмилі, щоб вона та її рідні якомога довше побули дітьми, онуками біля свого сивочолого ветерана. Нехай Господь посилає добре здоров’я і рідним, які щодня дбають про свого солдата-ветерана. На дорозі долі, за п’ять кроків до ста ми поспілкувалися з чудовою людиною, життя якої – це частина історії України.

Люба КЛІМЧУК.