«ПРАЦЮВАТИ В САМОВРЯДНИХ ОРГАНАХ ДУЖЕ ВІДПОВІДАЛЬНО», –

вважає Трипутнянський сільський голова Роман Харитонович Щур.

Знав це й раніше, але ще більше переконався, коли сам обійняв посаду сільського голови. Каже чоловік, недаремно до останнього вагався, чи варто звалювати на себе таку важку ношу? До слова, після того, як попередник Валентин Довжик вирішив більше не балотуватися, стати сільським головою охочих в селах Трипутнянської сільської ради більше не виявилося. Бо, ой, який непростий головинський хліб. Самого Романа Харитоновича вмовили друзі, колеги. Рішення це далося не одною безсонною ніччю в роздумах про те, чи впорається, чи зможе прислужитися громаді, чи не доведеться кривити душею. Не останнім було слово лісничого Миколи Лукашовича Борща. Він й наполіг на тому, щоб сільську раду очолив його майстер лісу. «Ще молодий, але вже досить досвідчений, вміє роботу організувати, з людьми ладить, знав, що земляки цю кандидатуру підтримають», – так охарактеризував свого протеже сам лісничий.

І ось уже три роки поспіль Роман Харитонович намагається, наскільки це можливо, щоденно вирішувати питання життєдіяльності земляків. А їх, звичайно, як і у кожної громади, безліч. Тож саме про сільські проблеми, успіхи та плани й розмовляємо з сільським головою, апаратом ради, сільським активом.

– Романе Харитоновичу, сьогодні, напевно, одне з найболючіших питань усіх громад – фінансова скрута. Чи вдасться сільській раді закінчити рік без боргів, передусім, з виплати заробітної плати, оплати за енергоносії? Чи доведеться чекати субвенції, допомоги від держави?

– Думаю, що впораємося власними силами. Адже нам вдалося виконати бюджет. І, за нашими підрахунками, це дасть можливість закінчити рік без боргів. Кошти спрямовуємо на першочергові виплати – заробітну плату та оплату енергоносіїв. Так вимагає Бюджетний кодекс. Хоча, звичайно, хотілося б мати певний резерв бодай для нагальних потреб громади. Але реалії невтішні. Багатюща за покладами корисних копалин наша земля, маємо досить площ, майнових комплексів, які могли б зацікавити інвесторів, однак поки що охочих вкладати кошти в поліську глибинку не так й багато. В грошовому еквіваленті надходжень до сільрадівської «казни» маємо обмаль, в основному від діяльності лісової галузі. Добре, хоч знайшлися орендарі на землю, їхня сплата за оренду невитребуваних паїв трохи дозволяє «підлататися» з бюджетом. Якби ще й частина ПДФО залишалася на місцях – можна було б якось крутитися.

Через безгрошів’я, звичайно, дуже важко говорити про розвиток сіл. Але навіть в таких умовах якось вдається вирішувати актуальні для громади питання – вуличне освітлення, облаштування закладів культури, освіти, переоснащення ФАПів. Ці надзвичайно важливі питання і є пріоритетними в роботі органу місцевого самоврядування. У Кривиці та Літвиці вдалося скооперувати громаду й ввести в дію вуличне освітлення. Кожен з жителів вніс для цього свою лепту, частину коштів надійшло у вигляді субвенції завдяки народному депутатові Василю Яніцькому. «Я прийшов на посаду як позапартійний самовисуванець. Тож не думаю, щоб мої слова хтось сприйме за агітацію, бо хочу сказати, що з народним депутатом нашому округу таки пощастило. Його заслуга – безліч проектів, які дозволили вирішити чимало задавнених проблем. Дуже вдячний Василю Петровичу особисто, як і його помічниці Оксані Семенівні Слободзян. З такою командою можна щось планувати, а головне реалізовувати для людей. Приємно, коли й керівництво району підтримує наші починання, це дає силу для досягнення результату. Завдяки такій співпраці плануємо найближчим часом будівництво сучасної амбулаторії з житлом для лікаря в Кривиці, ремонт клубної установи в Літвиці. Раніше вже замінили вікна в дитячому садочку та школах», – каже Роман Харитонович.

Спілкуємося з членом виконкому сільської ради директором Трипутнянського НВК Анатолієм Івановичем Антончиком (на фото). Розмовляємо під час екскурсії навчальним закладом – просторим, доглянутим, з любов’ю виплеканим. Все тут «на рівні» – і навчальні кабінети, і спортивна зала, і музей, і самі педагоги. Свідченням тому той факт, що із 19 позаминулорічних випускників – четверо були медалістами. Єдина біда, бракує самих здобувачів освіти. В школі, що розрахована на дві сотні учнів, навчається тільки 58 дітей. Критична ситуація й в Кривиці, хоча там школярів налічується до восьми десятків. Демографічна ситуація – загалом біда сіл цієї сільської ради. Упродовж поточного року зареєстровано 25 смертей і тільки 7 народжень. Все частіше порожніють сільські домівки, молодь безповоротно розлітається з сімейного гнізда. У Гранях, наприклад, на 29 житлових будинків припадає 20 нежитлових, спорожніли наполовину й Вільне, Залішани.

«Незадовільні дороги, віддаленість від районного центру, відсутність Інтернету», – це ті основні причини, що відлякують молодь. Так принаймні вважають завідуюча та вихователі Трипутнянського дитячого садка. Проте сам цей заклад є яскравим свідченням тому, що периферія – це не вирок. Бо в цьому садочку її відбиток зовсім непомітний. Навпаки, все в цьому царстві Дитинства оздоблено й  продумано з неабиякою креативністю, знанням справи та любов’ю. Недаремно ж, саме Трипутнянський ДНЗ став переможцем районного огляду-конкурсу. Мала змогу на власні очі пересвідчитися, що вона йому далася хай непросто, але таки заслужено. В цьому велика заслуга завідуючої Тетяни Петрівни Кривко (на фото разом з колегою Яною Радько) та всього колективу дитсадка. Подумалося, робота цих дівчат і є той вияв патріотизму, що не потребує гучних слів.

А от ситуація з дорогами у цій сільській раді й справді критична. Добрячий десяток кілометрів шосейкою уб’є бажання будь-якого інвестора починати тут бізнес. Через це й навіть такий безпрограшний, як торгівля, тут не є популярним. На шість населених пунктів сільської ради налічується тільки сім магазинів. У Гранях торговельної точки немає зовсім. Розуміє це все й сільська рада. Тому ідея фікс сільського голови – будівництво дороги. В цьому його підтримує весь депутатський корпус та, напевно, й кожен з жителів сільради. Бо недарма ж дороги ще називають артеріями життя. Вже й почали потроху прицінюватися до кошторисної документації на будівництво асфальтового покриття. Знову ж великі сподівання на підтримку народного депутата.

Непокоять сільського голову й несанкціоновані звалища. На жаль, менталітет наших людей такий: де живу – там й смічу. Закон про відходи, а тим паче сортування сміття зрештою для всієї сільської місцевості України, напевно, просто фікція. Бо коли грошей бракує на більш значущі видатки, до організації процесу законної утилізацію сміття руки не доходять.

З одного боку, місцеве самоврядування з кожним роком набуває все нових й нових повноважень, функцій та завдань, з іншого – джерел для фінансування усіх цих заходів стає все менше. І ніхто не запитує, яким чином та чиїм коштом має сільська рада організовувати доставку громадян до призовної дільниці, як з наступного року сплачувати аліменти за злісних неплатників (бо й це тепер, виявляється, повноваження місцевого органу самоврядування), як забезпечуватиме інсуліном хворих земляків-діабетиків? Дехто великі сподівання покладає на децентралізацію, бачачи в цьому процесі панацею від усіх бід. Роман Харитонович дивиться на це філософськи – бо важливо не просто об’єднатися та «проїсти» за три роки дармові «підйомні», головне наростити базу для оподаткування на своїй території. Проте, звичайно, свої «прикидки» у сільського голови є. Непогано  було б, на його думку, Трипутнянській сільській раді об’єднатися з сусідами з Лісівської, адже до її сіл якихось дев’ять кілометрів, навіть сполучення напряму є. Щоправда, це лісова грунтова дорога. Що могло б стати в такої ОТГ джерелом наповнення бюджету? Створення та залучення нових суб’єктів підприємницької діяльності, що займалися б переробкою лісових ресурсів.

А взагалі планів чимало – поточні та капітальні ремонти вулиць, приміщень комунальної власності, розширення вуличного освітлення, встановлення ігрових майданчиків, облаштування сміттєзвалищ, впорядкування кладовищ, сприяння розвитку спорту тощо. Були б тільки гроші. І не забракло активності у депутатів, виконкому ради. Адже народна мудрість говорить: ніхто не подбає про нас краще, ніж ми самі. У Трипутнях це добре розуміють.

Людмила РОДІНА.