пʼятниця, 12 квітня 2019 р.


Анатолій Кот: життя прожить –
не поле перейти
Давно знаю Анатолія Степановича Кота та його дружину Людмилу Миколаївну. Часто зустрічаємося, вітаємося, словом перекидаємося. Нещодавно почула гарні відгуки про Анатолія Степановича як про доброго майстра-пічника. Захотілося розпитати у земляка про його талант. Зустрілися у затишній оселі подружжя. У спілкуванні зачепили багато життєвих тем. Дякую цим прекрасним людям, які поговорили зі мною щиро про долю, життєві цінності. Хотілося б розказати про непересічну родину Анатолія Степановича і вам, бо так багато у житті переплелося. Взагалі ж доля кожної людини по своєму неповторна і особлива, а якщо Бог наділяє людей талантами, то доля стає схожою на квітку, яка раз-по-раз дарує світу свою красу.
Родом з дитинства
Анатолій Степанович Кот народився у мальовничому Круповому. Він старший син знаної співачки, майстрині художнього ткацтва, заслуженого майстра народної творчості Уляни Петрівни Кот.
«Моє дитинство пройшло у хаті під самісіньким лісом, – каже мій співрозмовник. – У школу ходили через усе село. Бувало, як замете взимку снігу по коліна, то попереду нас батько з лопатою, а за ним ми, учні, до школи добираємося. Ріс у звичайній селянській родині, мама трудилася в ланці, тато також працював у колгоспі. Щоразу, як женемо з братами корову пасти, та й вигадуємо собі ігри – то з кори сопілку змайструємо, то колесо. Це було цікаве дитинство – дитинство без Інтернету. Це зараз в моїх онучків повнісінькі великі коробки конструкторів лего, цікаві ігри в телефонах. Ми виростали по-іншому. Цікаво було чотирьом: троє братів та сестричка. Маємо зараз четверо онуків, щоразу як гляну на їхні забави – в голові своє дитинство згадується. Ніби ми маленькі отак граємося…
Зараз брати і сестра розлетілися по всьому світу. В Україні лише я. Сестра в Москві, брати – один в Білорусі, а другий - в Іспанії. Найбільша радість – як зберемося в рідній Україні, в своїй ріднесенькій хаті під лісом. Душа радіє такому святу і спілкуванню. Традиційно всі приїзджали в липні-серпні в батьківський дім. Але минулого літа такої зустрічі, на жаль, у нас не було.
Я завжди мріяв, щоб вся велика родина жила тут, на Батьківщині, однак у Господа свої дороги і плани. Дякуючи скайпу та Інтернету, спілкуємося, от колядували один одному українською. Звичайно, завдяки новітнім технологіям розлука не відчувається глибоко, але ніщо не замінить дружніх обіймів і погляду очі в очі…».

Уляна Кот – жінка-легенда
5 років тому поїхала з України Жінка-легенда, Жінка-митець, фольклорист, ткаля, вишивальниця, чудова виконавиця народних пісень, автор власних пісень Уляна Петрівна Кот. Вклад цієї мудрої Людини у розвиток культури краю неоціненний. Про цю талановиту людину можна прочитати у Вікіпедії, сидячи за комп’ютером у будь-якому куточку світу. Там написано так: «У рідному селі вона організувала фольклорно-етнографічний ансамбль «Берегиня» (керувала ним у 1985-1991 роках), дитячу фольклорно-етнографічну студію «Серпанок». На її досвіді виростали нові покоління аматорів мистецтва.
Діти розлетілися по світу. Здоров’я стало підводити. Спочатку син Сергій забрав маму до себе в Дубровицю, їздили до батьківської хати на вихідні. Потім любляче серце матері покликало жінку в Білорусь, погостювала там у синочка. А згодом вирішила, доки ще має сили, податися провідати доньку у Москву. Але поїздка у столицю Росії затягнулася. Почався всім відомий конфлікт на Сході. І доля, як непередбачена і хитромудра власниця нашого життя, підготувала знаній і талановитій українці випробування: у свої зрілі роки треба бути за межами України. Нещодавно Анатолій Степанович провідував маму, а вона й зізналася сину: «Тіло моє тут, а душа у рідній стороні». Вона летіла б, але крила підрізала війна, бігла б, але здоров’я не те. Вона так щиро писала і співала про любов до України, а Господь уготовив жінці таке випробування. Хіба ж є щось на землі миліше за рідну хату під лісом у Круповому, за яблуню, що усміхалася квітом, за село, яке оспівала в піснях? Душа тут, душа може перелетіти крізь усі кордони, нема їй стіни у світі, щоб вночі бачити хату.
Невістка Людмила додає: «Моя свекруха жила творчістю. Як запросять, було, на зустріч чи на виставку, то вже вона ночей не спить, збирається, планує, як поїхати, що взяти. Вона завжди прагнула нести красу нашої культури людям».

Дороги юності та молодості
Після закінчення школи Анатолій Кот вступає до технікуму на будівельну спеціальність. Хотів би на бухгалтера, але на цьому факультеті було 10 чоловік на місце. Відслужив, як і всі тодішні юнаки, почесну службу в армії. Згодом було навчання в Дубровицькій автошколі. А далі розпочалася сторінка роботи у Дубровицькому комунгоспі. На той час воно називалося ККП (комбінат комунальних підприємств. Сюди входили і готель, і зелене господарство, і міський водогін. Щоправда, очистки централізованої тоді не було. Вже згодом приєднали очисні). 150 чоловік трудилося на цьому підприємстві.
Працював на різних посадах. Паралельно закінчив навчання на будівельному факультеті у технікумі, потім вступив до інституту водного господарства. Трудився майстром, головним інженером. А потім Анатолій Степанович очолив комбінат комунальних підприємств. Чоловік згадує, як працювалося: техніки багато не було, дбали про порядок у місті, озеленення, свята і будні. Згадує мій співрозмовник, як їздив у Юрмалу по троянди для чарівних землячок напередодні 8 Березня. Не було кордонів між державами і привезти красу в Україну було просто. Хотілося подивувати дубровичанок саме цими королевами краси, бо ж тюльпани, гвоздики, кали вирощували і у своїй оранжереї! Велика відповідальність загалом лежала на підприємстві, але, на жаль, бюджетне фінансування було недостатнім. От зараз, як помічає фаховий комунальник Анатолій Кот, міська рада прекрасно підтримує Дубровицьку комунальну службу. Анатолій Степанович каже, що міський голова як справжній господар у місті, вважає, що комунальники для повноцінної і гарної роботи повинні мати техніку, зарплату. Все це підтримує і депутатський корпус. Є співпраця – гарний результат у Дубровиці.
Ще у трудовій діяльності Анатолія Кота була робота на молокозаводі і в заготконторі. На заслуженому відпочинку шанований дубровичанин також не сидить на місці.

ГОСПОДАР, МАЙСТЕР, ПОЕТ
Будівельник за фахом, Анатолій Степанович – справжній господар на своєму обійсті.
«Чоловік вміє робити все, – каже дружина, – мене замінить у будь-якій жіночій роботі. А їсти може й краще приготувати (усміхаючись). А вже там, де треба докласти чоловічих рук, то ця робота у чоловіка просто «горить». Молодшим Анатолій Степанович разом з братами не раз їздив під час відпусток підзаробити на будівництво. Там набрався чималого практичного досвіду. А теорію прекрасно знав ще з часів навчання, креслив у технікумі та вузі за себе і за кількох одногрупників прекрасно. А ще ж батькові гени дають про себе знати. Покійний вже батько був майстром на всі руки, тесляр гарний, от і синам таланти передалися».
Зараз Анатолій Степанович прекрасно робить груби та каміни. Як каже майстер, з індивідуальним підходом приступає до замовлень. Постійно удосконалюється і хоче, щоб його робота додавала людям якомога більше користі. Зараз Анатолій Степанович переконує замовників, що камін у домі має бути не лише естетично гарним, додавати інтер’єру родзинку, а ще й бути якнайбільш практичним. Робить майстер каміни так, щоб вони з другого боку обігрівали кімнати. Сам малює схеми, робить ходи-виходи. Знає, куди яку цеглу застосувати і плитку. Анатолій Степанович каже, що це робота копітка, але можна зробити камін і за десяток днів. Знаючи теперішні статки більшості людей, оплату за роботу Анатолій Степанович бере помірну і дуже радіє, як все подобається замовникам, як відгукуються з часом про його роботу люди найкращими словами.
А кілька років тому почав Анатолій Степанович писати вірші. Думки щиро та легко лягають на папір. Про рідну землю і мир, родину і дитинство розповідає віршованими рядками автор тільки для себе. Іноді читає їх рідним, послухала вірші і я. Дуже щирі, за душу беруть. Для мови серця не треба вишуканих епітетів, бо мова серця, як квітка – гарна і мила.

Люблячий чоловік, батько, дідусь
З дружиною Люсею мій співрозмовник познайомився завдяки родинній історії. Колись бабуся Анатолія Кота ходила пішки до храму в Дубровицю, у Круповому церкви на той час не було. Траплялося так, що треба було у місті заночувати. От і залишалася старенька у подруги, у хаті на вулиці Макарівська. Тут мешкала бабуся майбутньої дружини Люсі Поліщук. Між собою бабусі заприятелювали, раділи кожній зустрічі. З часом, як треба було онуку Толі навчатися в автошколі, то зупинятися на ніч бабуся порекомендувала йому саме у своєї доброї давньої знайомої. Одного дня літня дубровичанка попросила Анатолія допомогти завезти мішок борошна доньці, яка мешкала на сусідній вулиці. Віз санчатами хлопець мішок і подумки нарікав на ситуацію, бо й снігу вже майже не було. Але стрічати бабусю та незнайомого юнака вийшла вродлива дівчина. Отак і познайомилися вперше. Зайшов до хати майбутньої тещі, попив чаю, поспілкувалися… А спілкуватися з Люсею почали часто, ходили в кіно і просто гуляли. «Чи це було кохання з першого погляду?», – перепитую у Людмили Миколаївни. На це вона щиро посміхається. Подобалися один одному. Цікаво було разом. Познайомилася пара взимку, а вже перед Великоднем їх долю вирішила рішуча Уляна Петрівна Кот. Вона приїхала до Дубровиці, переконала майбутніх сватів, що дітям треба одружуватися, бо нема чого довго тягнути. Казала, що нічого доброго з довгих походеньок нема. Майбутні свати були хороші, шановані у Дубровиці. Мама Люсі – Ніна Григорівна, мудра жінка (зараз мешкає біля доньки і зятя), пропрацювала багато років у готелі «Дружба», з них 17 керувала підприємством. А батько Микола Миколайович був високопрофесійним майстром на Дубровицькому хлібозаводі.
Отож рішуче слово матері Толі, все розставило на свої місця. Навесні й весілля відгуляли, спочатку майже на триста чоловік у Дубровиці, а потім через тиждень, як годилося, трішки менше у Круповому. Стрічала дубровицьку невістку Уляна Петрівна за всіма сільськими традиціями. Вийшла у вивернутому кожусі з хлібом-сіллю: «Заходь, донечко, до хати, будеш господинею». Чемно припросила до хати. А перед воротами розпалили багаття, щоб перескочила невістка. А Люся у позиченому платті цього зробити не ризикнула, пройшла крізь хвіртку поряд. Жінки загуділи: «Бач, яка норовлива». На хаті посадили ляльку з медичною сумкою, бо ж Люся закінчила медучилище, санітарно-гігієнічний відділ.  А вранці по хаті зумисне гості розкидали сміття, щоб невістка все прибирала. Повінчалися пара через кілька місяців таємно у селі сусіднього району. Бога шанували в обох родинах, але час був такий, що дати відкрито перед Госоподом обітницю було непросто.
42 роки мине у квітні з того пам’ятного часу, як стали вродливі Анатолій та Людмила на рушник щастя. 42 роки вони йдуть по життю пліч-о-пліч. Дружина майже чотири десятки років пропрацювала помічником санітарного лікаря у райсанепідемстанції. Тепер вона на заслуженому відпочинку. Але вболіває Людмила Миколаївна, що ця потрібна людям структура не працює, як колись, на повну потужність.  А так багато прогалин зараз маємо у цьому напрямку.

Життя сімейне, як ріка
То тече спокійно і тихо, то стрімко б’є, і круговерть отака не дає спокою.
У подружжя народилося двійко дітей. Донечка Ірина зараз працює у міській ЗОШ №2, любить свою роботу, користується авторитетом серед колег та учнів. Комунікабельним, щирим, доброзичливим і дружелюбним був молодший син Роман.
А ще скажу, що життя, як рушник: чорними й червоними нитками. Синочок народився у подружжя з вадою серця. Стали на чергу на операцію в інститут Амосова. Сказали там чекати виклику. Йшов час, а на операцію малого Романчика не звали. Кілька раз їздили батьки з синочком до Києва, а їм відповідали, що оперувати дитину рано. Згодом, як брат Людмили навчався в медінституті, то домовився з професором, що той прооперує племінника. Так і сталося. Але сказав досвідчений фахівець, що операцію зробили запізно, у сина пішли ускладнення. Потім було лікування на Кубі, там ще одна невдала операція. Скрутно матеріально було на острові Фіделя Кастро, маленькі зарплати у лікарів. Пригадує Людмила Миколаївна, як синок раз подарував лікарю упаковку мила. Це вартувало на Кубі великих грошей. Зарплата медиків була мізерною, але українських діток ця країна приймала з усією душевністю. Мати знала, де на острові будуть збирати банани, де впаде кокос, де можна взяти літр молока для Романчика. Потім приїхав до дружини і сина чоловік. Кубинці пропонували всій родині побути на острові 5 років, але Роман дуже просився додому. Повернулися. Кубинці дали з собою у дорогу ліків на три роки. Здоров’я у сина повністю не відновилося. На жаль…

ЙОГО ГАРНА ДУША ПОРЯД З ГОСПОДОМ
19 лютого мине 6 років, як пішов на небо Роман Кот – люблячий син, чоловік, тато, онук. Романа поважали всі – колеги, друзі, однокласники. Щирості його серця вистачало для спілкування з багатьма людьми. Роман закінчив Рівненський педагогічний вуз, кілька років працював у Колках. А потім трудився у райметодкабінеті. Одружився з чудовою дівчиною Валею. Народилося у подружжя двоє чудових синочків. Людмила Миколаївна каже, що якось син зізнався мамі: «Якби я знав, що так добре жити поряд з коханою людиною, то одружився б раніше». Роман поспішав жити, йому було все цікаве, він хотів все встигнути. Сина старшого віддав до школи раніше, ніби щоб хоч трішки натішитися учнем. На жаль, зовсім недовго радів своєму школярику. Крихітним був менший синочок.
Роман любив людей і завжди радів спілкуванню з друзями. Зустріч з однокласниками на десятиріччя Роман організовував залюбки. Цього року Роман Кот так само міг би хвилюватися про зустріч з однокласниками вже через 20 років після школи. Однак 6 років тому хвороба вирвала молодого чоловіка з життя, раптово, забрала у люблячих рідних його неповторну енергетику любові і доброзичливості. Перед смертю попросив батька: «Тільки не кидайте і не ображайте мою дружину Валю…».
Біль батьків від втрати не мине ніколи. Незагоєна рана часто нагадує про себе, кровить і кровить. Батько написав про цю втрату такі віршовані рядки:
Пішов з життя Ти зовсім рано,
Не бачиш сонця і весняних журавлів,
Залишив нам глибоку рану,
Доки живемо на землі
Пробач, нам Сину, що Тебе не вберегли,
Ми за життя Твоє молились,
Робили що могли і не могли,
Ти в нашій пам’яті лишився.
Людмила Миколаївна каже: «Здавалося мені, що життя скінчилося після смерті сина. Все: темно, лячно, байдуже. Жити не хотілося. А потім раптово у Криму загинув в автокатастрофі і мій єдиний брат, прекрасний лікар. Непросто було тоді потрапити й на похорон на окупований півострів. А ще й не оговталися після непоправної втрати сина. Як знайти було сили жити далі?
Я так люблю квіти, саджу багато лілій, радію кожній квіточці, – продовжує Людмила Миколаївна. – А після смерті сина вийшла до палісадника, глянула – цвітуть, а мені байдуже. Але тут онучок, як холодною водою обдав: «Бабусю, а ви не радієте квітам. Чому ви сумні? Може ви і нам не раді?».
Ці слова ніби повернули жінку до життя. Адже син залишив батькам двох чарівних, талановитих онуків.

Четверо онуків – найбільше щастя
Дедалі частіше розпитують синочки Романа у бабусі й дідуся про тата. Вони знають, що найгарніші перші квіти з бабусиного двору мають віднести на його могилу. Щовихідних поспішають до дідуся й бабусі, своїми оченятами і посмішкою разом з доньчиними дітками приносять у хату сонечко. Саме ці пташенята – тепер найбільший сенс життя Анатолія Степановича та Людмили Миколаївни. Четверо онуків, як чотири щастячка, наповнюють дім особливою аурою і теплом. Дідусь про своїх улюбленців написав:
Спокійної прошу для них у Бога ночі,
Щоб солодко вони позасинали,
Хай зранку сонечко розплющить очі:
«Привіт, маленькі, ви вже повставали?».
Господиня показує мені, яку гарну сорочечку вишиває для онучки. Демонструє два чудових вишиті рушники, в церкві побачила, сподобалися дуже, захотіла такі мати. Господиня не тільки гарно вишиває, вона в’яже чудово, квіти - також її віддушина, гарна господиня, любляча мама та бабуся. А, на щастя, Людмила Миколаївна – ще й сама донька, бо ж поряд з нею живе її мудра і любляча мама.
Подружжя Анатолія Степановича та Людмили Миколаївни йде дорогою життя з Богом в душі, з любов’ю до ближнього. Ми говорили в оселі цих добрих людей кілька годин, а здається стільки ще залишилося несказаного…

Людська доля. Хіба її опишеш?
Життя – це велике чисте полотно. Кожен день – нова фарба. Кожна мить – відтінок. Кожна хвилина – рух пензлика. Але не тільки від нас залежить, якою вийде картина. Я розповіла вам про родину шанованих у нашому районі людей. Всім передаю через газету щирі вітання від шанованої Уляни Петрівни Кот. З Анатолієм Степановичем та Людмилою Миколаївною ви можете поспілкуватися у Дубровиці. Найголовніше, що у родини Кот є прекрасне майбутнє. Розростається в нашому районі дерево роду Анатолія Кота. Хай Господь дарує всім гілочкам цього дерева сонце і свою благодать! А свою розповідь про життя родини знову ж таки хочу закінчити рядками Анатолія Кота:
Живемо в парі ми вже сорок другий рік
Серед сім’ї, родини та людей,
Дай Бог прожить призначений нам вік
Для себе, для онуків та дітей.
Десяток п’ятий – це немало й небагато,
По-всякому було на нашій ниві:
Здоров’я й шастя нам бажали мама й тато,
Щоб ми в житті були щасливі…
Вболівають Анатолій Степанович та Людмила Миколаївна щиро за мир в Україні, за єдину українську церкву, за нашу Дубровицю. Хай Бог дарує цим прекрасним людям свою ласку та опіку.
Люблю я рідну землю, рідний край
І хочу бачити у ньому мир і волю.
Людей щасливих та весільний коровай,
Та вишитий рушник на щастя-долю.
Цими прекрасними поетичними рядками Анатолія Кота хочу завершити свою розповідь про цю прекрасну родину. Хай Бог всіх хранить на цій землі, весь рід Анатолія Кота.
Люба КЛІМЧУК.

Немає коментарів:

Дописати коментар