Я іншої долі не вибрала б…

Ініціатором дуже приємної зустрічі з прекрасною людиною Ольгою Григорівною Волошиною стала заступник директора Дубровицького НВК «ліцей-школа» Тамара Михайлівна Будкевич. Від імені усього колективу закладу вона попросила розповісти про непересічну особистість – шанованого педагога на сторінках нашої газети. Цю пропозицію прийняла з радістю, бо вже багато років знаю мудру і щиру Ольгу Григорівну. Отож одного погожого весняного дня, спільно з Тамарою Михайлівною,  ми йдемо у гості до Ольги Григорівни. Ветеран педагогічної праці люб’язно зустрічає нас на обійсті. Ми передусім спілкуємося  біля кущів гарно доглянутих троянд, які з нетерпінням очікують справжньої весни. Незабаром тут милуватимуть око нарциси, тюльпани, крокуси вже тягнуться до сонця. Відчувається, як дбайливо доглядають тут квіти господарі. Ольга Григорівна з посмішкою каже, що знаходить у квітах віддушину і заспокоєння. Раніше, як мешкала жінка у Лютинську, то садибу Волошиних шукали за такою ознакою «Їдьте туди, де квітів багато». А я додала б до таких слів, що і душа у Ольги Григорівни також квіткова.

Радість життя в дітях

та онуках

Чим щаслива людина на землі? Звичайно, передусім люблячими серцями. Найбільше щастя Ольги Григорівни нині – діти та четверо онуків. Наша землячка пишається своїми доньками Оленою та Іванкою, зятями Віктором Гуменом та Олександром Бецаном. Також з гордістю розповідає Ольга Григорівна  і про своїх онуків. Звичайно, найбільшою радістю для бабусиного серця є спілкування з наймолодшим трирічним онуком Макаром Бецаном. Найстарший онук, Сергій Бецан, вже одружений і набирається досвіду в бізнесі. Яна Гумен, яка здобуває у Польщі престижну освіту, вже з успіхом  пробує свої сили в політиці міжнародного рівня. Про Яну ми розповідали у «Дубровицькому віснику». Дівчина справді дуже комунікабельна, розумна, ввічлива та проста у спілкуванні. Нам всім приємно, що наша юна землячка презентує Україну в Європі. Зрозуміло, що бабусине серце переповнюється гордістю за таку чудову онучку. Ольга Григорівна каже: «Я завжди була активною у громадському житті, небайдужою до долі людей і рідної землі, Яночка у характері теж має такі риси – активність, комунікабельність, хист до громадської діяльності. А онук Григорій – один з найкращих  учнів-програмістів  Рівненського природничо-математичного ліцею «Елітар», він має прекрасні досягнення в МАН на рівні області і скоро буде презентувати свої найкращі дослідження, проекти на теренах України. Яна цього року закінчує магістратуру у Польщі, Григорій – ліцей у Рівному, отож, за словами моєї співрозмовниці, цьогорічне літо буде для її родини дуже особливим.

Математика – дідова кров

Знана у районі ветеран педагогічної праці Ольга Григорівна Волошина родом з Велюні. Талант до математики, як каже наша співрозмовниця, це її родинна риса. Дід вчительки, по батьковій лінії, дуже гарно навчався у польській школі. Особливо добре знав він саме арифметику. Недарма ж сільського хлопця Юхима педагог-поляк за власні кошти повіз у Пінськ, щоб юнак продовжив здобуття освіти. Вчитель купив Юхиму чоботи та одяг, по-батьківськи піклувався про хлопця. Багато людей дивувалися: «Ти що холопа будеш вчити?». Вважалося, що проста сільська дитина не може опанувати вищу освіту.

А дід Захар по маминій лінії, як розповідає Ольга Григорівна, багато років був солтисом (сільським старостою) у Велюні. Це була виборна посада, отож, зрозуміло, що його щиро шанували, довіряючи очолювати громаду. Окрім того, дід Захар був прекрасним господарем, тримав поле, реманент, худобу. Однак його сім’ї торкнувся  етап розкуркулення в Україні. Разом з дружиною та п’ятирічною донькою Захар був виселений у далекий Сибір. Є ще один непересічний і цікавий факт у біографії матері нашої співрозмовниці. У родини забрали все – хату, пожитки, худобу. Сім’я велюнців їхала далеко від дому, тримаючи біля серця лише ікону, загорнуту у рушник. Мабуть, саме ця святиня і допомогла Захару та його дружині стійко перенести життя у далекому Сибіру. Господар з Полісся завоював там великий авторитет, першим показав у далекому краї, як будуються хати з дерева. Працював, не покладаючи рук. І вже за півроку його родина отримала у далекому краї заробіток – 30 овець. Навіть і не знали, що з ними робити поліщуки. А п’ятирічна Домна (мама Ольги Григорівни) вразила сибіряків прекрасними заплетеними косами, дівчатка залюбки й собі взялися там заплітати так волосся.

Господь зробив так, що родина з часом повернулася у рідне село, побудувала новий будинок, і жила та трудилася на рідній землі. Нажили нових статків, бо праці не цуралися. Були боголюбивими. Красунею, завидною у селі нареченою виросла Домна. Як буває не тільки у фільмах, а й у житті, донька заможного батька покохала простого і бідного сина селянина Григорія. Хлопець та дівчина не уявляли своє життя один без одного. Багаті парубки з села пробували навіть підстрелити Гришу, щоб не дурив голову найбільш завидній дівчині села. Але любов перемагає все. Коли Захара запитали, чи він візьме у свою родину бідного зятя, то почули дуже мудру відповідь: «Нічого, що він бідний і напівсирота, я для нього стану батьком. Головне, що Григорій – найбільш роботящий хлопець у селі». Отак і одружилися батьки Ольги Григорівни, створили міцну родину Булачків на багато років, проживши у любові та злагоді, виховавши гарних дітей.

Оля була первісткою у подружжя Григорія та Домни. Шестеро дітей піднімали на ноги батьки. Отож рости найстаршою, зрозуміло, було найвідповідальніше і непросто. Але зі своїми обов’язками старшої сестри Оля справлялася дуже добре. Навіть зараз, у зрілому віці, коли давно вже нема покійних батьків, для своїх рідних Ольга Григорівна – найкраща, мудра підтримка і порада. Пригадує моя співрозмовниця, як допомагала у дитинстві батькам у всьому: худобу порала, городи правила, в хаті прибирала, за меншенькими наглядала. На базар у Сарни  з односельчанками їздила купляти їм вдяганку до школи ще зовсім малою. Батько Ольги Григорівни працював лісником у Жаденському обході, першим на Поліссі, як колишній партизан, отримав коня. А мама трудилася у колгоспі, хоч і дітей було шестеро, у декреті не засиджувалися в той час. Залишали малечу на кого могли і йшли в ланку. Донька Ольга була була для батьків опорою і великою підтримкою.

У школу – через ріку

Попри зайнятість, вчилася Оля у школі добре, особливо любила точні науки. Після восьми класів Велюнської школи два роки добиралася через річку та луг у Дубровицьку школу (теперішню №1). Тоді на район взагалі було лише три середні школи. Як річка замерзала, то брат підвозив сестру на санках, юній дівчині шлях через луг видавався геть недовгим. Двоє дітей з Велюні ходило в місто до школи. Закінчила дівчина навчання і поїхала до дядька на Урал. Покликали, щоб допомогти хворій тітці няньчити дітей. А там  навіть встигла пропрацювати нянею в садочку та трішки вихователькою в ясельках. Гарно зарекомендувала  себе юна поліщучка, всі жалкували, як дівчина поверталася додому. Ольга Григорівна каже: «Настільки сумувала за рідним селом, що у снах його бачила. Грім на Уралі грімне, а я думаю, чи ж у нас все вдома в порядку». Повернулася у Велюнь, почала працювати діловодом у рідній школі. Мріяла стати вчителькою,  вступила на фізико-математичний факультет Рівненського педінституту. Однак наші плани часто міняє доля.

Завжди були

єдиним цілим

А молодість – це ж час любові. Якось приїхав у Велюнь на футбол Василь – красень-вчитель, родом із Лютинська. Побачила його Оля, і припав юнак  відразу до серця. Василь працював у той час учителем математики у Людині. Почали спілкуватися, на танцях зустрічатися. Хіба ж міг хлопець не закохатися у гарну, розумну і добру велюнську красуню Олю Булачок? Якась невидима нитка об’єднала скоро двох молодих і гарних людей. Вирішили побратися. Але Василь сказав, що не відпустить дружину вчитися стаціонарно. Порадив їй перевестися на заочний факультет. Майбутня вчителька, шануючи слово чоловіка, так і зробила. Як закінчувала навчання в інституті у 1976 році, то мала за плечима не лише вузівську науку, а й люблячого чоловіка та трійко чудових діток. Один із викладачів на випускному, дізнавшись про долю своєї студентки, був дуже здивований: як можна було все встигнути за роки навчання?

Згодом подружжя почало викладати математику в Лютинській школі. Разом з люблячим чоловіком Василем Трохимовичем Ольга Григорівна йшла стежкою подружнього і фахового життя пліч-о-пліч. Завжди були разом, завжди розуміли і підтримували один одного, ділилися думками і мріями. Ходили на педради, допомагали зошити перевіряти, заміняли на уроках, дбали про діточок, були щирими сусідами. Колегами, односельцями… Запитую у своєї співрозмовниці, чи ж не важко було отак бути постійно разом з чоловіком? Вона відповідає, що їх люблячі серця ніколи не втомлювали один одного, бо ж жили, як на одному подиху – одними турботами та мріями. «Ми доповнювали один одного, Василь – це моя перша любов. Моя любов на все життя», – схвильовано ділиться думками Ольга Григорівна.

Благословляла сімейні пари

А згодом Ольга Григорівна стала заступником директора з виховної роботи Лютинської школи, на цій посаді трудилася 26 років. Робила все, щоб життя шкільного колективу було цікавим, різноманітним, насиченим. Приклад організаторської роботи у школі приїздили переймати з області та з Києва. «Так, був тоді комсомол, була партія, – ділиться думками Ольга Григорівна, – зараз часто кажуть про той час лише негативне, але було в той період багато прекрасного – дисципліна, відповідальність, згуртованість. Я не соромлюся за дорогу своєї долі».

Як обрали Василя Трохимовича сільським головою, то дружина знову ж таки була його найбільшою підтримкою та порадою. Своєрідним заступником з гуманітарних питань. Чудові свята у селі організовували, запровадила Ольга Григорівна урочисту шлюбну церемонію у селі. Складала для молодят прекрасні сценарії, щиро благословляла їх у спільну сімейну дорогу.  Жінка  була своєрідним психологом, тонко відчувала атмосферу шлюбних урочистостей. Каже Ольга Григорівна, що особливо важко сприймала до душі негатив людей, який траплявся серед гостей на весіллі. Приходила тоді додому і хворобливо це переносила. Щаслива наша землячка тим, що доля дала їй можливість благословляти у світ подружні пари. Вінчання у той час було під пильним оком певних служб, а от діток у хаті батьків Ольги Григорівни потайки перехрестила багато районних начальників.

Червоними і чорними нитками

Сільського голову Василя Трохимовича Волошина щиро любили і шанували у Лютинську, недарма ж очолював досвідчений чоловік сільську раду 22 роки. Як каже наша співрозмовниця, родина голови завжди була на видноті. Всі бачили, який порядок біля їх хати, коли і як город посаджений, приглядалися, як діти Волошиних себе поводять у школі та в селі. А діти у сім’ї сільського голови були з дитинства роботящі, прості, щирі. Всю домашню роботу донечки і син переробляли, доки батьки займалися роботою. Талановитим до техніки був син Василь. У старших класах бігав на тракторну бригаду, допомагав техніку ремонтувати і дояркам в колгоспі не цурався допомогти. Привітними та роботящими росли і доньки-близнята. Гарна родина користувалася авторитетом у Лютинську.

Життя, як весняний вітер, огортало долю подружжя Волошиних. Але ж небо людської долі не завжди буває безхмарним.

Чорним птахом залетіла у родину Волошиних страшна звістка про загибель дорогого синочка Василя – студента механіко-математичного факультету Львівського інституту.  Велика, непоправна і болюча втрата. Як дерево молоде й гарне зрізали на обійсті Волошиних, дерево, яке мало цвісти і плоди дарувати світу. Цей період покрив долю родини чорною хусткою. Ольга Григорівна перейнялася так, що й забула імена сусідів, табличку множення. Як каже жінка, вона щиро вдячна Володимиру Миколайовичу Власюку, за допомогою якого вибралася зі страшної депресії. А ще була поїздка з учнями на Кубу. Там також душа знайшла трішечки рівноваги, поряд з недужими дітьми, далеко від рідного дому. Життя продовжувалося передусім заради красунь-донечок.

Додам, що 33 роки прожила Ольга Григорівна у Лютинську поряд зі свекрухою. Юлію Павлівну вона шанувала як свою матір, а свекруха любила невістку як доньку. Ніколи не було між двома хазяйками у хаті неприязні чи образ. Свекруха навіть жартувала, що більше довіряє невістці, аніж сину.

Свого мудрого і гарного сина Василя Юлія Павлівна виховала сама, бо її чоловік загинув на фронті. Віддала сину душу і серце, але не думала мати, що переживе свого Василя, як не думала і Ольга Григорівна, що раптово не стане у світі її великого і єдиного кохання.

Сільський голова Василь Трохимович Волошин пішов із життя на сесії сільської ради 31 січня. Виступав, затримав на мить подих і… замовк назавжди. Його любляча дружина якраз була в дорозі, їхала в гості до доньки. Ольга Григорівна згадує: «Мені передзвонили, що помер батько. Я ж подумала, що це йдеться про мого батька, який був літній і недужий. Вже як приїхала у Дубровицю, то зрозуміла, що не стало чоловіка – не стало моєї половинки, мого світла, яке так яскраво горіло у долі. Я дякую Богові за спільно прожиті з чоловіком роки, за той час, коли ми разом йшли стежкою життя, а я й досі йду подумки цією дорогою разом з своїм рідним Василем. Іншої долі я не хотіла б мати…». Доля кожної людини, як вишитий рушник...

Продовжила справу

чоловіка

Хто очолить сільську раду після Василя Трохимовича? У районного керівництва думка була одностайною: головувати буде Ольга Григорівна, адже вона цю роботу знає зсередини. Хіба ж могла дружина покійного голови відмовитися? Працювалося у селі непросто, бо не буває робота з людьми легкою і передбачуваною. Федір Федорович Якубович та Василь Якович Івановський допомагали вирішувати багато питань, отож вдячна була цим людям Ольга Григорівна за підтримку. З самовіддачею трудилася на посаді сільського голови, колектив націлювала завжди йти назустріч людям. От копають у селі картоплю, то й у неділю виходили на роботу довідки давати. А скільки подружніх пар відговорила від розлучення Ольга Григорівна, як психолог знайшла для них свої переконання, щоб і далі жили спільно. Рада жінка, що робила людям добро. Зазначу, що, працюючи у Лютинську, багато разів Ольга Григорівна була депутатом сільської ради, активно працювала в районній раді, у свій час була кандидатом у депутати обласної ради.

Але, на жаль, тоді не прийнято було обирати в обласну раду педагогів, здебільшого представляли там свої райони голови колгоспів та районне керівництво. Віддавала завжди людям те, що мала у серці, що набула життєвим досвідом, віддавала, не чекаючи на подяку. Згодом знову педагог повернулася на роботу у школу.

Після смерті свекрухи Ольга Григорівна переїхала жити до доньки і зятя у Дубровицю. Ще трішки їздила вчителювати у Лютинськ, а потім Михайло Іванович Хрипта запропонував роботу у ЗОШ № 3. Педагог прийшла працювати у новий колектив, де зустріли її радо. Йшла на уроки математики до учнів з почуттям любові до дітей, доносила цю складну науку учням зрозуміло. Згодом школа стала ліцеєм, працювала Ольга Григорівна з Ольгою Аркадіївною Чернюк та Володимиром Володимировичем Кушніром. Наша співрозмовниця каже:

«І у Лютинську, і у Дубровиці я працювала у прекрасних колективах. Спасибі моїм всім колегам за нашу спільну роботу, за спілкування, за те, що ми разом навчали і виховували майбутнє України. Хай Бог посилає всім вчителям гарне здоров’я, педагогіка – це складна, але така потрібна людству професія. 44 роки мого педагогічного стажу промайнули як одна мить. Завжди рада бачити і чути про своїх учнів, вони мені як діти».

Додам, що за роботу в освітянській галузі Ольга Григорівна Волошина була нагороджена нагрудним знаком «Відмінник народної освіти». Це висока відзнака за професійну діяльність, фахове викладання складного шкільного предмета.

Україні – світлу долю

Наше спілкування з мудрою вчителькою ми закінчуємо  розмовою про долю України.

Родина  Ольги Григорівни Волошиної ніколи не була байдужою до долі Батьківщини:

– У часи Майдану мої діти активно допомагали учасникам Революції Гідності, возили до Києва і продукти харчування, і медикаменти, сприяли всіляко, – каже наша співрозмовниця. – Я підтримувала доньок і зятів у цьому пориві, у благородному пориві змінити життя була вся Україна. На жаль, не так склалося у  державі, як цього прагнули люди. Вони  щиро йшли на боротьбу заради змін. Багато негативу маємо у суспільстві. Мені як українці, як людині, яка має великий педагогічний стаж, болить душа за майбутнє нашої молоді, за Україну в цілому. Хочеться, щоб наша благодатна земля давала достойне  майбутнє донькам та синам. Багато несправедливості ще треба подолати. Дивишся, і таке відчуття, що ніби топчуться окремі політики і можновладці по твоїй душі вчителя. Ми ж все  життя казали про справедливість і честь дітям, навчали їх цінностям життя. Реальність тепер, на жаль, інша.

У свій час Ольга Григорівна представляла у районі Соціалістичну партію. Дуже хотіла б бачити моя співрозмовниця ідеали добра та справедливості у теперішньому світі. Сходимося на думці, що вибираючи Президента, ми будемо вибирати нашій країні подальшу долю.

Найкраща,

смілива і ніжна

Безсумнівно, що  доля будь-якої країни пишеться не лише політиками, а й долями її людей. Ольга Григорівна Волошина віддавала землякам свої знання, вміння та душу, щиро шанують нашу землячку всі, хто її знає. Найкращі і найтепліші слова про берегиню сімейного вогнища кажуть діти Ольги Григорівни: «Яка вона, наша Мама? Можна знайти мільйони слів, найніжніших і найласкавіших, дуже красивих і гідних, але навряд чи вони зможуть відобразити всю повноту моїх почуттів до Неї. Добра і справедлива, ласкава і серйозна, смілива і ніжна, сильна і чуйна, і ще, ще... Мама завжди готова допомогти та подарувати своє тепло й ніжність кожному, хто потребує цього. Вона – ангел-охоронець нашої сім’ї». Ось такими гарними словами, я завершу розповідь про Ольгу Григорівну Волошину.

Вдячна Тамарі Михайлівні Будкевич за ідею написати про прекрасну Людину, наше спілкування додало мені у душу так багато світла! Хай буде багато сонця у житті ветерана педагогічної праці, непересічної особистості Ольги Григорівни Волошиної!

З почуттям поваги,

Люба Клімчук.