Творить просто, як живе,

як дихає, як дивиться на зорі

Жінка обов’язково має бути натхненням. Ці слова людини, яка сама своїм талантом  та жіночністю надихає багатьох. Народившись у маленькому селі Колки, Іванна Котяш-Елєрдашвілі (Яна Котяш) стала заслуженою артисткою України та Грузії, а з минулого року – ще й Послом миру. Нині живе на дві країни,сіє українське на грузинській землі та зачаровує  своїм голосом слухачів багатьох держав світу. Попри щільний графік гастролей, «Дубровицькому віснику»  вдалось поспілкуватись з талановитою  землячкою – жінкою з яскравим темпераментом та творчою душею. Тож про її рецепт успіху та щастя – читайте далі.

«Грузія – любов моя,

в серці – Україна»

Шлях від поліської дівчини до заслуженої артистки, напевно, був непростим…

Я не люблю пафосних фраз, на кшталт, «моя життєва дорога встелена трояндами і колючками». Бувало різне, але не хочу нарікати. Натомість маю гарний рецепт, щоб чогось досягти. Найперше, треба багато  навчатися. Це завжди робила з величезним бажанням. Спочатку була наша музична школа, далі Рівненське музущилище, Владивостоцький музичний університет, Київська академія керівних кадрів культури і мистецтв. Наступне – не лінуватись, наполегливо працювати, мати від природи внутрішню харизму, ставити правильні цілі. А ще не зважати на «підніжки» від когось, бо поруч завжди знайдуться ті, яким щось не подобається. Втім хороших людей в цьому світі більше. І я щаслива, що мене оточують саме такі.

Наші читачі з Вами вже знайомі, що змінилось у творчому житті за останні роки?

Зараз займаюсь сольною кар’єрою. Довго працювала в скрипковому шоу-дуеті, але з часом «виросла» з нього і пішла у «вільне плавання». Натхненно втілюю в життя свій авторський проект «Грузія – любов моя, в серці – Україна». Кілька років тому отримала запрошення від грузинської сторони виступити на фестивалі. Відтоді й розпочалась творча  співпраця з цією неймовірною країною. Після одного з концертів до мене підішли представники грузинського продюсерського центру. Я підписала з ними контракт і ось уже майже п’ять років живу і працюю на дві країни. Головна моя місія – презентувати в Грузії Україну, а в Україні – Грузію. Виступаю там на концертах, на  різних державницьких заходах. Наприклад, на початку червня  «сіятиму» українське на «Днях Європи в Грузії». Окрім свого сольного виступу, везу туди з делегацією ікони сучасного художника Олександра Охапкіна та виставку старовинних хусток і рушників. А заодно хочу привернути  увагу і зібрати гроші для відновлення будинку-музею Лесі Українки в місті Сурамі. Леся обожнювала Грузію, там вона жила, творила, лікувалась від туберкульозу кісток і, на жаль, в 1913 році відійшла у кращий світ. Музей у дуже плачевному стані. Місцеві підтримують його, як можуть. Але це наш національний герой, а не грузинський. І ми маємо дбати про його пам’ять.

Звідки в українки така любов до Грузії?

Свого часу мої дідусь і бабуся по маминій лінії жили в Кахетії і були безмежно закохані в грузинську землю. Мабуть, ця любов передалась по крові. Мене зачаровує краса тамтешньої природи, а передусім – люди  і їхня гостинність. В нас багато спільного. Найголовніше – спільний ворог. У 2008 році Грузія постраждала від російської окупації, в результаті якої втратила Південну Осетію і Абхазію.  Коли я приїжджаю, грузини завжди цікавляться, як справи на Сході, і дуже співчувають Україні. Бо знають, яка це велика біда.

Земляки Вас знають як Яну Котяш, а чому Елєрдашвілі?

Земляки цікавляться мною, задають багато запитань відносно імені. Я вже віджартовуюсь, мовляв, не хвилюйтесь, в мене чоловік із Залужжя, прізвище я не міняла і не виходила вдруге заміж. Ми з ним багато років разом. Іванна Котяш-Елєрдашвілі – сценічний псевдонім. Він пов’язаний з проектом та певними умовами контракту. Це одна причина. А є ще й друга – як я говорила, мої предки по мамі мають грузинське коріння. Прізвище Елєрдашвілі не випадкове, але це вже зовсім інша історія. І, можливо, скоро вийде в світ книга чи навіть сценарій до фільму «Кахання з присмаком гранату». Я над цим працюю.

«Кожна нова композиція  –

це моя жива емоція»

Знаю, що виросли у вчительській родині. Батьки не забороняли йти «в артистки»? І від кого тяга до творчості?

Всі мої здібності й таланти передались від тата. Він дуже гарно співав. Мені ніколи не нав’язували, яким шляхом маю піти, не відмовляли від долі артистки. Навпаки тато цього дуже хотів. І в тому, ким я зараз є, його велика заслуга. Народившись в маленькому поліському селі в  сім’ї простих вчителів, я отримала таке культурне виховання, яке не кожна столична дитина мала. Бо тато мене обвозив, де тільки міг. Були ми в Петергофі, слухали орган в Домському соборі в Ризі. А ще досі в пам’яті теплий спогад з дитинства, як ми разом біля піаніно співаємо вечорами.

Ви передусім скрипалька. Як з’явився цей чуттєвий інструмент у Вашому житті?

Можна було б розповісти гарну історію про призвання і високі матерії, але насправді все набагато прозаїчніше. Я дуже хотіла грати на фортепіано. Коли за руку мене тато привів до музичної школи, в приймальній комісії сказали, що з таким слухом треба йти в скрипальки. Бо це непростий інструмент, який не кожному вдається «приборкати».  Тож фактично мене примусили. А оскільки я була слухняною дівчинкою, трохи поплакала і змирилась. Ось так через наївні дитячі страждання почалась моя любов до цього інструменту. І досі вдячна всім, що так склалось. 

Академічну освіту отримувала як скрипалька. І довгий час саме нею працювала в дуеті «Мюзік Бомб». Але ж ми нація співоча. Після концертів глядачі казали, що все чудово, але якби я ще й співала. Тоді почала писати свої пісні і виконувати їх. І зараз не можу сказати, хто я більше – скрипалька чи співачка. Це якось органічно переплелось.

Доводилось грати в екстремальних умовах?

І струни рвалися, і смичок виходив з ладу. Це буденна справа для артиста. Я працюю не лише в Києві, а й їжджу по обласних центрах, не відмовляюсь від концертів в маленьких містечках, коли маю на це час. І зачасту в таких залах не найкращі умови. Згадую, як взимку на сцені було настільки холодно, що доводилось розтирати руки спиртом, аби вийти і зіграти.

Глядачу ж здається, дивлячись на сцену, що робота  артиста  така легка і яскрава…

Насправді  це тяжкий труд. Це професія, яка зобов’язує завжди гарно виглядати і постійно бути в хорошому настрої. Посміхатись, нести тільки радість і щастя в серця людей, попри свої особисті проблеми. А вони в мене є, як і в кожної нормальної людини. Ось не так давно виступала в костелі в Києві на запрошення польської делегації. Я поїхала на концерт, а в цей час в мене дома хворіла мама. І за три хвилини до виступу подзвонила сусідка і сказала, що викликала швидку. Я змушена була вийти і працювати. Посміхалась, раділа, дарувала ці емоції. І якою ціною це мені далось, знаю тільки я. Але це моя робота, моє покликання.

Коли зрозуміли, що сцена – Ваше життя і покликання?

Завжди це знала. Ніколи не уявляла себе в чомусь іншому. Є знайомі колеги, які попри відомість і знаність, досі бояться сцени. Стоять за кулісами, переживають, бо є страх перед публікою чи перед звуком. Бояться, що щось не вдасться чи не зможуть донести до слухача свій месидж. В мене такого немає. Я на сцені живу. Ступаю перший крок і відчуваю себе там, як риба у воді. Трапляються різні ситуації, концерти, публіка. Буває, сидять в перших рядах такі серйозні і оцінююче на тебе дивляться, мовляв, ану, що ти тут нам покажеш. Для мене завжди стоїть ціль розворушити цих глядачів, достукатись до їхніх сердець. І яке величезне задоволення отримую, коли бачу, як люди виходять з усмішками з мого концерту.

За творчу кар’єру мали сотні концертів, а які виступи залишились в серці і в пам’яті?

Гастролювати доводиться справді багато. Були виступи не лише в Україні й Грузії, але й в Польщі, Іспанії, Німеччині, Румунії, Португалії.  Були концерти перед величезними залами і першими обличчями країн. Але останніми роками найдорожчі моєму серцю волонтерські виступи в АТО для наших захисників. Три роки я там активно працювала. І не лише в більш-менш безпечних містах, а й на нульовій лінії. Мій син у 2014 році воював на Сході цілий рік. Як мама я хвилювалась, молилась, бо це була найгарячіша пора. Вдячна Богу, що він повернувся живий, адже траплялися дуже неприємні моменти. Посидівши дома, поплакавши, вирішила, що краще я теж буду там. Взяла скрипку і поїхала. Виступала спочатку за підтримки ЗСУ, потім в частинах Нацгвардії. Це особливо трепетні емоції, помножені на почуття мами, бо в кожному бійцю вбачала свого сина. Думала, що йому не відомо, що я на Сході. Якось телефонує мені і запитує: «Мамо, не ти за десять кілометрів від мене виступаєш?  Бо кажуть дає концерт якась скрипалька». Я віднікуюсь, мовляв, вдома сиджу на дивані. Потім таки зізнався, що знав. Не хотів мене засмучувати, як і я його. Вірю, що дуже скоро ми переможемо. І кожна мама зустріне на порозі рідного дому свого сина, живого і здорового.

Ви самі пишете і слова, і музику. А що надихає на нові пісні?

Кожна нова композиція – це моя жива емоція, якась фарба настрою. Коли щось стривожило, образило, запало в душу чи порадувало, виливаю  це на папір. Одразу народжуються і слова, і музика. Пишу від серця,  тому пісні виходять щирі і людям подобаються. Мені часто дякують. І це найкраща винагорода, бо розумію, що не даремно вкладаю  в це душу і зусилля.

«Бути жінкою –

ціле мистецтво»

Життя артиста – це постійні переїзди і гастролі. Чоловік підтримує такий Ваш вибір?

Звичайно, бо знає, що я цим живу і перечити мені не має сенсу. За що я йому дуже вдячна. Та й працюється легше, коли тебе розуміють і дома чекають.

Син успадкував мамину творчу натуру?

В нього свій шлях, який не менш насичений. Він юрист-міжнародник. Працював в Міністерстві оборони, потім в Мінекономіки, а зараз – в Кабінеті Міністрів займає відповідальну посаду. Хоча теж творча особистість з цікавим хобі – захоплюється відтворенням лицарських боїв, є капітаном лицарського клубу. Колись навіть приїжджав на Дубровиччину з фестивалем.

Ми вже говорили, що артист має бути у формі. Ви завжди виглядаєте прекрасно. В чому секрет?

Мені часто задаються це запитання. А я не знаю, що відповісти, бо нічого особливого над собою не роблю. Дякую батькам і предкам за хорошу генетику. Скажу коротко – треба багато працювати і менше їсти. І все буде добре. Єдине, що я люблю робити – зимою сходити у фітнес-клуб, якщо викроюю вільну годину. А в теплу погоду - побігати. Мені пощастило в Києві жити біля самого лісу та озера. Тож пробіжка на природі неймовірно заряджає. Я вже минулого тижня розпочала сезон.

Як вважаєте, що робить жінку красивою?

Жінка прекрасна, коли вона щаслива і світиться зсередини. Тоді вона притягує цим світлом інших до себе. Я дуже щаслива людина, і не боюсь цього сказати. В чому секрет щастя? Це коли ти відчуваєш себе потрібною своїй родині, коли поруч кохана людина, яка тебе підтримує,  коли ти знаходиш справу життя і досягаєш в ній успіхів. Це все я маю. Звісно, як і у всіх, бувають проблеми і негативні емоції. Головне, щоб вони не зупиняли і не змушували сумніватися в собі.

А яка Ви дома, коли знімаєте сценічний грим?

Вдома я дружина, мама, донька, сестра. Маю ким зайнятися і про кого піклуватися. Люблю зварити борщ, поринути в домашні справи. Раніше вишивала, зараз ніколи це робити. Люблю гуляти в лісі. Це в мене від тата. Взагалі люблю село, посидіти ввечері на лавочці, послухати солов’я, який заливається на яблуні. З мамою попорпатись в городі, посадити квіти чи помідорчики. Коли виступаю на сцені, повністю віддаюся емоційно. І оцю силу та відновлення  отримую від природи. Як випадає нагода, люблю подорожувати та відкривати нові місця. На жаль, не так багато часу маю на себе. Минулий рік я майже прожила в Грузії, де в мене завжди щільний графік – два дні концерти, два дні відпочинок. Цьогоріч трохи побуду дома і знову повертаюсь туди. 

В такому ритмі життя, чи вдається приїжджати на маленьку батьківщину?

Чим більше працюєш, досягаєш чогось в житті, тим менше тобі вдається через зайнятість робити те, чого справді хочеться. Зараз набагато рідше приїжджаю в рідні краї. І каюсь в цьому. На Дубровиччину завжди тягне серце, бо тут похований тато, живе рідня. Якщо складеться все добре, то планую пізньої весни приїхати на батьківщину з концертною програмою.

Дивлячись назад, не жалієте, що вибрали саме такий творчий  шлях?

Проживши великий шмат життя, розумію, що ні за чим не треба жаліти. Як Богом закарбовано на скрижалях твоєї долі, так і має бути. Я нещодавно написала рядки, які все скажуть за мене: «Творити треба просто, як живеш. Як дихаєш, як дивишся на зорі. Як воду п’єш, в квітучий сад ідеш, де небеса такі прозорі. Господь тебе в чоло поцілував, коли родилась ти. Не втрать його довіру. Твори – пиши, співай, трудись. Лети – ти ж маєш крила».

Наостанок, що побажаєте нашим читачкам до Міжнародного дня жінок?

Бути жінкою – ціле мистецтво. Мені здається, що нам важче в цьому світі, але не треба на це нарікати. Бо завжди можна знайти моменти, які роблять нас щасливими. Будьте натхненням для своїх чоловіків, вдягайте підбори, розправляйте крила, відчувайте себе красивими, і вас обов’язково помітять і полюблять.

Леся КОНДРАТИК.