пʼятниця, 12 квітня 2019 р.


Спомин про журавлів,
які назавжди злетіли у небо
Майже п’ять років триває в Україні неоголошена війна. Рік за роком ми звикаємо до такої ситуації, бо ж конфлікт досить далеко від нас. Багато що змінилося за цей час – наше ставлення до неоголошеної війни, наше прагнення допомагати армії. Армія стала іншою. Про це говорять всюди, зокрема часто наголошує і Президент Петро Порошенко. Напередодні президентських виборів часто піднімається тема армії і озброєння, але кожній матері дуже хотілося б, щоб всі кандидати передусім говорили на тему миру в Україні. Часто спілкуюся з земляками на тему виборів, адже вона звучить всюди – на вулиці, на ринку, в банку, біля телевізора. Часто люди кажуть про те, що у передвиборних програмах кандидатів хочуть чути наголос саме на темі миру. Хочуть чути про неї й ті, хто в бронежилетах, з автоматами в руках захищають наше сьогодення – з політичними дебатами, дискусіями, нашими святами і буднями. Так хочеться припинити страшний лік, щоб диктор спокійним голосом з телевізора не казав: «Сьогодні в зоні ООС загинув один солдат (не назвавши навіть прізвище). Бо насправді це не один солдат – це українець, син, брат, друг, земляк, можливо чоловік і тато. Це українець.
Багато синів провела Дубровиччина на неоголошену війну. Пригадую 2014 рік, коли біля військкомату отець Данило благословляв на службу молодих чоловіків на службу у батальйон «Горинь». Це було по обіді. Зовсім випадково я потрапила на цю подію. Коли священик окропив хлопців святою водою на щасливу службу, то потім у розмові з отцем Данилом ми говорили про те, що земляки їдуть ненадовго і недалеко. Тоді казали, що це буде територіальна оборона в межах області. Але наші хлопці обороняли не тільки Рівненщину, а й воювали у найбільш запеклих боях на Сході на початку неоголошеної війни. Дуже важко було навіть звикнути до думки, що вчорашні вчителі, будівельники, сільгосппрацівники зблизька чують бій «градів». Світлини з фронту, дзвінки рідним, поїздки волонтерів посилювали сприйняття  на мирній території відчуття реальності війни в Україні. Важко, боляче, нестерпно гірко сприймали ми звістки про загибель земляків. Ставали на коліна, зустрічаючи їх у рідному краї. Згадуємо ці трагічні події, поминаємо і молимося за упокій душ наших загиблих вояків – захисників сучасної України.
Початок зими знову близько нагадав нам про чотири гіркі втрати,  ми поминали наших земляків, які віддали життя за Україну.

ВІЧНА ТА СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ! ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!
Віталій Мазур
Нещодавно в Заслуцькому НВК пройшов районний турнір з волейболу серед учнів 7-9 класів, приурочений пам’яті Віталія Мазура – випускника школи, який загинув, захищаючи суверенітет України у неоголошеній українсько-російській війні.
Голова учнівського комітету Заслуцького НВК Богдана Олексієвець розповіла, що у турнірі взяли участь команди навчальних закладів Залужжя, Колок, Удрицька, Заслуччя, Осови,  Миляч. Переможцем  стали спортсмени з Удрицького  НВК,  команда Залузького НВК  посіла 2 місце,  Осівський НВК – 3,  Заслуцький НВК – 4.
Спонсорами змагань стали БФ «Наш край» народного депутата України Василя Яніцького та ДП «Висоцьке лісове господарство».
Нагадаємо, що народився Віталій 25 серпня 1979 року у  Заслуччі. Закінчив школу і Дубровицький професійний ліцей. В 1997 році був призваний в ЗСУ, служив у Сімферополі в повітряно-десантних військах. Згодом проходив строкову службу у військах спеціального призначення у Кіровограді, свою долю наш земляк пов’язав із високомобільними десантними військами. Одружився, став батьком двох дітей. Доля військового – часті переїзди. В березні 2014 року військова частина Віталія дислокується в Донецьку область, де з 26 квітня бере участь в АТО, обороняючи Донецький аеропорт. Перед початком військових дій Віталій Мазур був призначений старшиною 13-го окремого аеромобільного десантного батальйону.
22 січня 2015 року поблизу Донецького аеропорту Віталій Мазур отримав поранення. «На нас тоді пішли і танки, і бойові машини під мінометний обстріл. Навколо все змішалося… Здавалося, палає світ… Віталій був поранений, впав у кому, наші медики надавали йому допомогу. Дуже велика втрата. Я навіть не уявляю, хто зможе його замінити. Людина дійсно була незамінна», – з болем у голосі сказав про трагічну втрату справжнього воїна та патріота командир батальйону, в якому служив старший прапорщик Мазур Віталій Віталійович.
 26 січня  від отриманих поранень наш земляк помер в лікарні Демитрово на Донеччині. Похований Віталій Мазур у Житомирі на Смолянському військовому кладовищі.
Указом Президента України від 2 вересня 2017 року, «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку», Віталій Мазур нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), відзнакою Міністра оборони України «За воїнську доблесть»,  нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).
Ще спомин про Віталія Мазура. Згадує побратим із позивним «Командор»: «Надзвичайно вимогливий, іноді навіть жорсткий, але мав неабияку повагу серед колег, у складних ситуаціях брав відповідальність на себе і виходив з них із найменшими втратами. Міг вести групу, сісти за кермо, виконати будь-яке завдання».
Під час захоплення агресором української території Віталій Мазур одним із перших вирушив до Криму обороняти державний кордон. І з того часу у складі особового складу славнозвісної 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних сил України перебував у зоні бойових дій на сході країни. Для всіх, хто знав Мазура, він був більше, ніж товариш, – 35-річного старшину називали «Батя». Коли 13-й батальйон повернувся на ротацію і військовослужбовці роз’їхалися додому на відпочинок, для Віталія відпочинку не було. Він не міг залишатися вдома, а продовжував піклуватися про своїх підлеглих: клопотав про них перед владою у забезпеченні земельними ділянками, піднімав інші проблеми, одним словом, намагався хоча б щось зробити для своїх хлопців. «Таких старшин в армії вкрай мало», – згадує боєць, який близько знав Віталія Мазура.
А в мирному житті Віталій був сім’янином, батьком двох дітей – сина Миколи та доньки Вікторії, добрим сином своєї матері, любив рибалити, полювати, відпочивати на дачі.

Олександр Ярмоліч
Світлана Охмак, керівник Велюнського НВК, написала у Фейсбук: «Сьогодні учні та працівники Велюнського НВК ім. Сашка Ярмоліча згадували ті трагічні дні 2015 року. Саме 31 січня в м. Щастя Луганської області від осколка ворожого «града» загинув наш Сашко. Він був хорошим учнем, спортсменом, улюбленцем дівчат, єдиним, любим синочком, вірним другом, відданим солдатом. Цей список можна продовжувати і продовжувати. Ось вже чотири роки згадуємо, вшановуємо, пам’ятаємо, дякуємо батькам за сина-героя України, і будемо пам’ятати завжди. Вічна пам’ять. Царство небесне».
Олександр Ярмоліч народився 9 березня 1991 року у Велюні. Закінчив місцеву школу, навчався у Рівненському вищому професійного училищі при МВС України. У квітні 2012 року був призваний до лав Української армії (служив в 80-й аеромобільній частині м. Львова), закінчив навчальний підрозділ командира аеромобільного відділення. 9 жовтня 2012 року Саша став старшим навідником та командиром відділення. Щирий, веселий, кмітливий та фізично-загартований хлопчина завжди був першим. Під час нічних змагань зі стрибків з парашутом отримав грамоту та медаль «Парашутист-відмінник». Закінчивши строкову службу в повітряно-десантних військах (ВДВ) 80-ї аеромобільної частини м. Львова, Саша підписав контракт для продовження служби. В серпні 2013 року Олександру присвоєно звання молодшого сержанта. Саме у цей час 80-а аеромобільна частина вирушила на схід захищати цілісність України. Наш земляк разом з іншими солдатами став у перші ряди на захист рідної держави. Головний сержант – командир міномету 80-ї аеромобільної бригади Олександр Ярмоліч був поранений під час обстрілу незаконними збройними формуваннями Луганської ТЕС з БМ-21 «ГРАД». Помер 31 січня 2015 року у лікарні міста Щастя Луганської області внаслідок отриманих травм.
Указом Президента України від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Іван Охмак
Миляцький НВК на своїй сторінці розмістив допис: «1 лютого у КЗ «Миляцький НВК» вшанували четверту річницю пам’яті випускника нашої школи, нашого односельчанина, солдата, воїна АТО, героя – Охмака Івана Миколайовича. Разом з родиною Івана, його друзями і знайомими сумують усі, кому небайдужа доля нашої країни, майбутнє дітей і онуків. Пам’ять про солдата, який поклав життя за мирне небо над головою, завжди буде жити в наших серцях. Всі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять Героїв Небесної Сотні, солдат, які загинули в зоні АТО, поклали квіти до меморіальної дошки Охмаку Івану».
Нагадаємо, що народився Іван Охмак 8 червня 1991 року в селі Лугове. Навчався у Лугівській та Миляцькій школах. Закінчив ВПУ № 22 м. Сарни, здобув кваліфікацію техніка-механіка. Відслужив строкову службу в батальйоні зв’язку та радіотехнічного забезпечення у 2012 році. У серпні 2014 року був мобілізований до ЗС України. Служив водієм польового вузла зв’язку військової частини. 2 лютого 2015 року Іван Охмак загинув, виконуючи бойове завдання з усунення пошкоджень зв’язку в базовому таборі під Дебальцевим.
Указом Президента України від 26 лютого 2015 року, «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Юрій Білоус
26 січня 2017 року від смертельного поранення в голову в зоні АТО у базовому таборі села Райгородка Новоайдарівського району Луганської області загинув Білоус Юрій Миколайович.
Народився захисник 25 лютого 1962 року. Жив у Дубровиці. Освіта – середня-спеціальна: закінчив Дубровицьке СПТУ № 6. 12 липня 2016 року був призваний на військову службу за контрактом Дубровицьким райвійськкоматом. Захисник місяць не дожив до свого 55-річчя.

Журавлями злетіли хлопці в небо. А ми згадуймо. Щороку і щоразу, не лише в період певних дат. Згадуймо, бо Герої новітньої України – це ж наші свіввітчизники. Це люди, які поряд з нами раділи небу, квітам і життю.
Досі нелегкі часи переживаємо. Майже п’ять років тому Україна зажурилася, заридала, одягла чорну жалобну хустину. Схилила в скорботі голову перед світлою пам’яттю патріотів, які героїчно полягли на Майдані в Києві та на сході України в АТО, захищаючи правду, мир, цілісність та незалежність рідної держави. Кровоточить глибока рана. Болить. Не дає спокійно жити, думати, мріяти. Досі чужинець топче нашу землю. Важко!
Паралельно триває політична війна. На щастя, вона не закінчується такими жертвами, як реальне військове протистояння. Хіба мільйони гривень багатьох кандидатів просто кануть у лету. Але що таке гроші у порівнянні з людським життям? Тому так хочеться, щоб кандидати в президенти найперше говорили про мир. Ми дивимося і хлопці з неба дивляться. Чують, я думаю, все чують.

Люба КЛІМЧУК.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар