ПЕРШЕ БОГОСЛУЖІННЯ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ ПРОЙШЛО В ОРВ’ЯНИЦІ

Останні два тижні до Орв’яниці прикута особлива увага. Адже саме в цьому селі релігійна громада першою в усій Сарненсько-Поліській єпархії УПЦ Московського патріархату заявила про намір перейти до УПЦ Православної Церкви України. На жаль, тоді священик не підтримав рішення своєї пастви й відмовився переходити разом з нею під юрисдикцію ПЦУ. Відео зі зборів від 17 лютого, де приймалося таке рішення, за тиждень зібрало близько десяти тисяч переглядів на Фейсбук. Інформація поширилася й через інші соціальні мережі.

Відгуки були неоднозначними, проте все ж більшість висловлювали підтримку такого рішення та захоплення орв’яничанами. Всі негативні коментарі зводилися до штампів проросійської пропаганди: «Відмовилися від свого православного коріння», «Пішли в розкол». Ніхто навіть й не задумався про те, що коріння-то нашого православ’я власне і є українське. Бо ж це наші київські князі Ольга та Володимир принесли християнство на нашу землю. Й після отримання Православною Церквою України Томосу ні про який розкол не може йти мови. Тож такі звинувачення виглядають геть непереконливо. Бо, мабуть, й справді важко знайти вагомі контраргументи словам учасника АТО Юрія Деркача, котрий на тих історичних зборах сказав: «Підтримка церкви Московського патріархату – це куля в спину тим нашим солдатам, що на передовій власними грудьми закривають Україну від російської агресії». Важко заперечити й матері учасника АТО, що пройшов першу хвилю мобілізації в цій неоголошеній російсько-українські війні, Софії Потерайко: «Я б могла «відмазати» свого сина, але хіба сміла я це робити, коли наша Україна опинилася в небезпеці? Не можу змовчати й сьогодні, коли моїй Батьківщині загрожує духовна проросійська експансія. Не так часто ходила до церкви. Бо вона завжди була на боці сильних світу того. Але зараз виступаю за ту церкву, яка допоможе нам відродити Україну». Дуже гарно виступив на тих зборах депутат обласної ради Микола Лобчук: «Я поважаю людей з різними релігійними поглядами, останніми днями дуже багато спілкувався з настоятелем Свято-Троїцького храму отцем Степаном, бо ціную його як мудрого духовного наставника. Але у мене є одне-єдине запитання до прихильників церкви Московського патріархату. Скажіть мені, як бути справжньому українцю з тим, що ваша церква-мати благословляє й підтримує те військо, яке вбиває наших солдат?! Чи можемо таке прийняти й підтримати?».

Велику організаційну роботу для церковного переходу проробила ініціативна група, її активісти Степан Васильович Буткевич, Валентина Василівна Правник, Любов Леонідівна Панько,  Микола Володимирович Дацько  тощо. Це вони обійшли все село з хати в хату, вивчаючи думку земляків перед зборами. І вони прийняли на себе перший удар негативу від опонентів. Виявляється, як влучно прокоментував хтось у Фейсбук, «навіть найзлобивіші бабки не вміють так проклинати, як деякі віряни РПЦ». Валентині Василівні навіть вікна в будинку брудом обкидали після тих зборів. Спробували підмінити замки на церкві, аби зірвати перше богослужіння  українською мовою. Хтось з його противників «Засумнівався», а чи люди зрозуміють, якщо українською правитиметься? Навіть мішок з нашим «Дубровицьким вісником» на Орв’яницю, в якому було надруковано оголошення про це богослужіння, за дивним збігом обставин «заблудився» на два дні на Селецькій пошті. Тільки після особистого мого втручання поштарі газету таки рознесли раненько вже у неділю.

І ось 24 лютого таки відбулася така довгоочікувана для моїх односельців «українізація» нашої Свято-Троїцької церкви. Ще перед початком літургії отець Данило, котрий люб’язно зголосився на це богослужіння для пастви, пастор якої покинув її, сказав: «Не хочу, щоб у когось склалося враження, що ми прийшли захоплювати храм. Ваша новообрана двадцятка звернулася до мене з проханням провести цю церковну службу й я не міг проігнорувати це прохання».

Більше 400 орв’яничан цього дня прийшли до храму, були присутні сільський голова, віряни з сусідніх сіл, депутат обласної ради Микола Лобчук, інші шановані в нашому краї люди – справжні патріоти України. Величною й світлою, душевною була літургія. Очолив її настоятель Різдвабогородичної церкви міста Дубровиця отець Данило, співслужили йому настоятель мочулищенської церкви отець Михайло та осівської церкви отець Віталій. Здається, аж до самих небес злітав по-сравжньому божественний спів молодшого хору Різдвабогородичної церкви під керівництвом Петра Бандури. Щиро й ревно молилися всі разом за Україну, її військо, просили у Бога світлого та гарного майбуття для рідного села, своїм родинам, всій нашій Батьківщині.

Гарно говорив отець Данило про багаторічного духовного пастиря Орв’яниці отця Степана. Дякував йому за багаторічні духовні труди, висловив надію,що зовсім згодом вони таки спільно  з ним славитимуть в цьому храмі Бога й нестимуть світло християнства до кожного вірянина. А як шанобливо та щиро хор проспівав отцю Степану та його родині величальні «Многії літа»...

Земляки подякували священикам за таку прекрасну літургію, піднесли кожному по букету квітів. А скільки людей  підходило до нашої землячки Любові Романівни Буткевич, яка співала в хорі, аби висловити свої щирі захоплення від чудового виконання псалмів та церковних пісень, подякувати всім хористам. Просили й тексти церковних пісень, які цього дня звучали в нашій церкві вперше «Ой, на горбочку в зеленім віночку церковка маленька стоїть»…

«Я пишаюся своїм селом і своїми односельцями», – говорив сільський голова Олег Білотіл. А наша поетеса  Тетяна Галушко назвала 17 та 24 лютого історичними датами в літописі Орв’яниці.

Мала честь особисто бути знайомою з відомим архівістом, науковцем, викладачем Волинської духовної школи, дослідником церковної історії Володимиром Рожком. На жаль, минулого року Володимир Євтухович почив у Бозі. Він був людиною унікальних знань та великим патріотом Української церкви, неодноразово подорожував в своїх розвідках Дубровиччиною, був щирим другом «Дубровицького вісника». Не полінуйтеся, пошукайте його праці про наші древні церкви, тоді багатьом стане зрозуміло й про коріння, й про справжню християнську віру, й відкриєте багатьох духовних наставників, які зложили голови в часи більшовицького атеїзму, але не зреклися рідної землі. Зрештою із земляком нашим Степаном Сидоровичем Бакунцем поспілкуйтеся. Він вам розкаже, скільки духовенства українського пройшли катівні та заслання. То якої вони були віри, що вмирали, а від неї та землі своєї української не відступалися?

Людмила РОДІНА.