«ДЛЯ ЩАСЛИВОГО ДОВГОЛІТТЯ – ГОЛОВНЕ ЛЮБИТИ ЛЮДЕЙ», –

вважає колишня зв’язкова УПА 91-річна НАДІЯ ПІНЧУК

Орв’яничанку Надію Василівну Пінчук знаю дуже давно, практично з народження. Бо були ми колись сусідами, тож спогади мого дитинства переплітаються й з цією доброю та привітною жінкою. Пригадую, не раз мене маленьку вона пригощала якимись домашніми смаколиками, жартівливо допитуючись, а «котру ти бабу, Людко, більше любиш?». І я з щирою безпосередністю відповідала:  більше люблю бабу Луцю, в душі сподіваючись, що тітка Надя перекаже це бабусі, а вже вона купить мені за те смачнющу шоколадку «Оленка».

Потім наші гарні сусіди побудувалися, а свою господу продали. Й зустрічалися ми потому вже вряди-годи. Довгий час я навіть не знала, яке буремне й героїчне минуле в біографії моєї давньої знайомої. Бо хіба ж колись прийнято було говорити про зв’язок з УПА?

Але у свої неповні шістнадцять тітка Надя вже була зв’язковою повстанського загону. Носила грипси, доповідавала про обстановку у селі. Про це розказувала Надія Василівна нещодавно, коли зустрілися на повстанському кургані в Кураші.

«Як сьогодні пам’ятаю поховання цих хлопців. З усіх сіл з’їхалися-зійшлися сюди люди. Тисячі їх сюди добиралися з усіх усюд. Ми з дівчатами-зв’язковими дуже хотіли пробитися наперед, щоб краще все розгледіти. Але ж хіба прошиєшся між кремезними чоловіками? Всі голосили, а обряд поховання справляли аж три батюшки. Всі молилися українською. А коли вже тіла опустили в яму, то прозвучав залп салюту. Так урочисто було, аж мурашки по тілу пробігли», – згадує той вікопомний листопадовий день 1943-го до найменших подробиць моя 91-річна землячка.

Кураську могилу неподалік від села згодом ще не раз навідувала. Розказує, що великий пагорб покрив собою 14 вояків УПА, що загинули 20 листопада 1943 року під селом Ліпне Володимирецького району в нерівному бою із спецзагоном Медведєва. Хто і звідки були ті хлопці, тітка Надя так й не знала. Каже, що багато тоді молодих та дужих патріотів землі української гинуло. Лише згодом вісім тіл вдалося ідентифікувати. Зокрема, тут, під Курашем, поховано сотенного командира УПА «Гука». Розповідає моя землячка, що при похованні не було й видно цього місця, так було вдало замасковано воно від більшовицьких окупантів. Сюди боялись приходити ті, кого ще розшукували каральні загони, натомість – був наказ підліткам з сусідніх сіл, й ті у сумках носили до лісу землю, думаючи, що на майбутній горі височітиме пам’ятник Тарасу Шевченку. Ті, хто не корилися наказам, отримували удари різками, а наступного дня знову повертались до роботи. Лишень уявити – юнаки пішки проходили 5-10 кілометрів з землею, і так тривало доти, доки на місці захоронення не виникла чимала гора.

Минали роки. Україна здобула незалежність. На могилах борців за неї постали пам’ятні знаки, замайоріли жовто-блакитні знамена. Вже давно не була на Кураській могилі Надія Василівна. Даються взнаки пережите, вік, недуги. Не так давно інсульт перенесла. То й не бачила, яку там красу зробили. Але якось принагідно попросила сільського голову Олега Білотіла, аби посприяв їй хоч ще раз побувати на повстанському кургані.

І ось у вівторок, 26 лютого, ми (голова райдержадміністрації, представники райвійськкомату, Соломіївський та Бережницький сільські голови) разом з Надією Василівною та Степаном Бакунцем – вцілілим побратимом одного з тих, що знайшов упокій під цим курганом, піднялися на його вершину. Поклали до підніжжя пам’ятного знаку борцям за незалежність України квіти, помолися за упокій їхньої душі…

В далекі буремні часи Надія Василівна та Степан Сидорович не перетиналися. Познайомилися уже згодом, коли Бакунець повернувся з заслання та поселився в Кураші на батьківщині покійної дружини – також колишньої зв’язкової УПА.

Дякувати Богу, обоє дожили до глибокої старості, не втративши життєвого оптимізму та великої прихильності до людей. Кумедно розповідає тітка Надя про свої шкільні роки: «До четвертого класу ходила я в польську школу. Дисципліна там була залізна, але й грамоту давали ґрунтовну. Досі пам’ятаю польські вірші та пісні. Заведено було в цій школі по заняттях молитися польською та дякувати Богу за науку. А тут прийшли Совєти. Відчитала вчителька уроки – а ми за звичкою: «Дзєнькуєм бардзо Богу за науку». Аж скипіла пані вчителька від тих слів. І вже наступного дня прощалися ми з школою під звуки «Інтернаціоналу»: «Повстаньте, гнані та голодні…».

З великою любов’ю розповідає жінка про дітей та онуків. Розкидало їх по світу, спорожніла батьківська хата, вже 25 рік пішов, як поховала Надія Василівна свого господаря. Але сини матір не забувають, допомагають та шанують. «І невісточки, і онуки, дякую їм, мене не залишають. Тільки не хочуть слухати бабу, просила зробити хлівчика, то ще яке поросятко вигодувала б, де там – не дають», – бідкається жінка. До минулого року ще тримала кабанчика, картоплі лан впорала. Велика трудівниця, й розмінявши десятий десяток, не хоче сидіти без діла. «Хіба ж то тепер жінка так порається, як колись: газ, вода в хаті, машинку включив і тільки закинь та вийми одяг. Духовка сама напече, не заглядай, чи то піч нагоріла», – каже Надія Василівна.

З секретом свого довголіття тітка Надія не криється. «Треба любити людей й не лінуватися працювати. Якщо у дітей все гарно складається, то й материнська душа радіє». На прощання благословляє й нас на щасливе життя, щиро й приязно посміхаючись. «Бажаю й вам до моїх літ дожити»…

Людмила РОДІНА.