ЧАС ВИПРОБУВАНЬ ДЛЯ КОЖНОГО

Про сьогодення та історію нашої держави розмовляємо з нашою знаною землячкою Лесею Миколаївною Алексієвець.

Лесю Миколаївно, як би Ви як історик охарактеризували б сьогодення України?

Означаючи добу контекстом історії – час Переходу. Повернення до Себе, віднаходження власної цінності, розуміння її, і виконання Свого національного й планетарного державного буття. Зазвичай, такі трансформаційні процеси містять глибокі  контрасти на поверхні, потяг до духовності, набуття нових якостей, народження лідерів. Сьогодні помножені прискоренням швидкості руху і змін як у полі індивідуального становлення та розвитку, так можливостями глобального світу та мережевого суспільства. Тобто, період багатьох криз у різних сферах, і водночас можливостей.

Це у сприйнятті назагал звучить різно, бо, дивіться, у країні, нашій Україні, власне йде війна, а з другого боку – організовується багато різних свят, фестивалей і т.д. Так у кожній сфері – час реформ, які несуть із собою різне. У суті та значенні – природні й потрібні процеси, та їх бачення і реалізація нас хвилюють. Бо це час нашого життя, і кожен прагне бути щасливим зараз, почасти пов’язуючи це із зовнішніми здобутками. А хтось віднаходить – у собі. Так і країна – намагається віднайти баланс. Щоби бути, і бути Україною.

Час випробувань для кожного, і час відчуття належності до творців історії. Отакий складний і цікавий. Біблейсько, «час збирати каміння» і будувати.

А проблем є багато. Що їх озвучувати, усі знаємо і проходимо: і здоров’я, і освіта, і екологія, і економіка, і… зменшення чисельності населення, чисельні політичні маніпуляції та спекуляції, елементарне невігластво…

Водночас маємо країну, за яку боролися і нині відстоюють життями та працею покоління людей, древню потужну історію, і  вибір.

Усе у цілісності. Перехід.

Час, коли кожен бере участь у формуванні цієї нації.

Чи були в нашій історії періоди, з якими сьогодні можна провести аналогію?

Аналогії, на щастя чи на жаль, у тій або іншій сфері чи аспекті можна провести з кожним виокремленим перідом в історії України.

Сьогодні часто звучать певні синхрони з Добою Русі, Гетьманщини і т.д. 2017–2018 рр. і далі є роками відзначення та вшанування сторіч: УНР, ЗУНР, Соборності, ін. З огляду цього, знову проглядаємо події, намагаємось осмислити, що відбувалось, що вдалося, а що ні, й головне, чому й для чого.

Водночас, Україна йде шляхом далі. Звісно, від осмислення й на попередньому твориться її сьогодення. Тільки зціливши себе, можна ясно і чітко розуміти, що відбувається. Нові ж вимоги й обставини потребують швидкої адекватної відповіді на кожен виклик. Грамотної та свідомої. Для того і варто добре знати себе, історію України і всесвітню, щоб максимально повно реагувати, виходячи з власних пріоритетів.

Ми вступили у рік виборів. Спочатку президентські. А згодом парламентські. Це можна назвати стресом для країни?

Загалом вибори у країні є природнім і закономірним процесом у її нинішньому державному бутті. Інша річ, як вони організовуються, і за сучасних політичних реалій відбуваються, й як кожен осягає відповідальність та значення. Адже, попри усе здобуте й поряд людське розчарування, обираємо шлях країни і власний.

Тобто, залежно з яких позицій розглядати. Для одних життя – стрес, інших – танець.:) Так і вибори. Для мене, дар поколінь людей, які виборювали цю можливість. Маємо скористатись.

Моя бабуся Віра колись казала, що роки пройшли, «мов від порога до порога», і бувало всяко. Тож, варто бути активними сьогодні.

Зараз в Україні видається багато книг, підручників з історії. Яка ваша оцінка сучасної історичної науки?

Так. Сьогодні справді чимало книг історичного характеру і змісту. Можна їх розглядати за тематиками, сенсами, авторами, видавничими знахідками і т. д. Якщо цілісно, є що пізнавати і звідки, читати, слухати, самому писати. У цьому – благодатний час. Сміло визнаю, що, заходячи в книгарню чи перелистуючи новинки в мережі, повниться список того, що варто почитати.

Інша справа, що нині є низка робіт, які лише претендують на історичні, а то й відверто спотворюють події. Сьогодні історику, говорячи про певні речі, краще сказати: не знаю. І шукати! – джерела, методики, нове світло, яке покаже, що насправді відбувалося. Взагалі у суспільстві триває, час від часу спалахуючи яскравіше, дискусія: «Чому вчить історія? Чи вчить історія? Чи може бути об’єктивною?». І т.д.

У міжнародному збірнику наукових праць «Україна-Європа-Світ», головним редактором якого я є, чимало говориться про це вустами видатних істориків України і світу  й талановитої молоді. Радують наші українські здобутки й перекладні видання. Чудові можливості мережі.

Щодо бачення сучасної української історичної науки, нині, попри критику й пошуки, можна ствердити – вона є. Свого часу М. Брайчевський казав, що наша наука стоїть перед новим витком свого розвитку, на порозі якісно нового етапу… Він триває.

Уже на прикладі УЄС, заснованого у 2008 р., перелистуючи, бачимо ці трансформації. Серйозні наукові праці попри інтерес, мало хто читає, тож ознакою часу є прагнення донести історію до читача, популяризуючи.

Загалом, є про що говорити. Адже, історія сьогодні стає потужною зброєю. І варто її знати.

Формуються нові напрямки, центри досліджень. Значним є внесок і наших земляків. Зокрема, Миколи Алексієвця.  Добрі здобутки і його учнів Ярослава Сека, Оксани Валіон (Трум). Мали можливість усіх нас чути в місті, й незагаду чи, таке спілкування триває, та відзначу, що рівень їх, талант і фахові здібності в ряду з такими нині відомими історикам, як Ніл Фергюсон, Ювал Ной Харарі, ін.

У одному з есеїв «Як викладати історію України після 1991 року?» Ярослав Грицак зазначав, що не буде перебільшенням сказати, що доля Європи залежатиме від того, що діється в Україні. Важливо, аби національна історія формувала це почуття, адже з перспективи вічності й універсалізму ніщо так не додає сил, як усвідомлення важливості того, що робиш тут і тепер. Це для істориків. А для усіх, один із улюблених афоризмів Сковороди про те, що невидиме визначає дійсність, тож варто пізнавати видиме, щоб збагнути невидиме. Історія тут перша помічниця.

Довідково: АЛЕКСІЄВЕЦЬ Леся Миколаївна, народилася у Дубровиці. Історик, педагог, громадсько-освітній діяч. Доктор історичних наук (2007), професор (2008). Переможець обласних, всеукраїнських та міжнародних наукових конкурсів.

Закінчила історичний факультет (1997), аспірантуру (2000) та докторантуру (2007) ТНПУ ім. В. Гнатюка; захистила кандидатську дисертацію у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича «Києво-Могилянська академія у суспільному житті України і зарубіжних слов’янських країн (ХVІІ – ХVІІІ ст. ст.)» (наук. кер.: д.і.н., проф. М. М. Стрішенець).

Автор майже 250 наукових, науково-методичних праць, у т. ч. 12 індивідуальних і колективних монографій, 37 навчальних посібників, 6 з грифом МОН України. Підготовила 7 кандидатів та 2 доктори наук, висунута на здобуття Державної премії в галузі освіти 2014 р. за номінацією «Наукові досягнення в галузі освіти» у складі колективу авторів циклу наукових праць «Наукові та освітні засади цивілізаційного пізнання України».

Наукові напрями: «Історія України у всесвітньо-історичному контексті», «Зовнішня політика України та міжнародні відносини», «Історія Польщі, її взаємин з Україною». Викладає навчальні дисципліни: «Історія слов’янських відносин», авторський спецкурс «Актуальні проблеми відродження національної державності слов’ян Центрально-Східної Європи (1918-1939)».

Розмовляла Люба КЛІМЧУК.