Жінка з душею весни

Героїня про себе та характер:

За гороскопом – Водолій.

У людях цінує: правдивість і справедливість.

Найбільше дратує у дружбі – корисливість.

Улюблена пора року – коли падає спокійний дощ.

Нинішнє захоплення – досконале вивчення польської мови, перегляд документальних серіалів на творчу тематику.

Найкращим вважає подарунок, зроблений власноруч.

Приємно дивується і цікавиться незвичайними речами.

Завжди у душі – Бог та віра.

Ірина Семенівна Деркач – єдиний вчитель-методист у Дубровицькій музичній школі. Педагог завжди намагалася і старається викладати сольфеджіо учням цікаво, доступно, з індивідуальним підходом до кожної дитини. Написала власні методички для вихованців і щиро шанує учнів, які мають власну думку. Саме улюблена робота – найбільше хобі Ірини Семенівни Деркач.

Причарувала яблуками

на багато спільних років

Віктор Васильович Деркач родом з Берестя. Разом з Іриною Семенівною навчалися у Рівненському музучилищі. Іра жила в кімнаті із землячками майбутнього чоловіка. Дівчина відразу привернула увагу хлопця своєю чарівністю. Відчув, що це його близька душа, хоча показала йому характер ще у студентські часи. Не забув Віктор Васильович, як чергувала чарівна дубровичанка у гуртожитку і не пускала його до одногрупників (жив тоді на квартирі). Але ж спілкування з Ірою було студенту з Берестя дуже приємним. Згодом, як вже працював у музичній школі, то студентка Ірина (на два роки молодша) приносила у школу дуже смачні яблука. Каже Віктор Васильович, що вони також ніби причаровували до цієї цікавої і неординарної красуні. Як йшов Віктор до армії, то на випровадини запросив студентів з музучилища. Ірина відчула тоді, що хлопець до неї небайдужий. Однак з війська Віктор  дівчині не писав. Друзям надсилав листи, а от Ірині – ні. Хвилювалася, чому так. А тим часом її майбутній чоловік дуже гарно влився в армійський музичний колектив, навіть попросив батьків з дому привезти баян. А як прийшов солдат через півтора року з відпустки, то дружба з Ірою переросла в справжнє кохання. Потім пояснив коханій, не писав, бо хотів, аби вона вчилася і не задурювала голову романтикою. Як повернувся з війська, то 7 листопада 1976 року замовив для своєї красуні столик у ресторані «Горинь». Це коштувало тоді великих грошей. Була повнісінька зала людей. Наступного дня один дубровичанин прийшов до Ірининої мами і сказав, що її красуня-донька вечеряла у ресторані з немолодим чоловіком-грузином. Темні кучері та вуса Віктора Васильовича ввели нашого земляка в оману. Але мама Іри пояснила, що це майбутній зять. Весілля робили два дні, перший день в Дубровиці в хаті батьків Ірини, наступного дня в Бересті. Жених-музикант ще й встигав на весіллі пограти гостям на баяні. А повінчалася ця чудова пара 15 років тому у Круповому. Загалом пліч-о-пліч Ірина Семенівна та Віктор Васильович йдуть по життю вже 42 роки. Виховали сина та доньку, вони обоє закінчили музичну школу. Але діти обрали свої життєві стежки, донька стала стоматологом, а син – прикордонником.

Розумію, що у сім’ї музикантів часто мова заходить про музику. Запитую у Віктора Васильовича про смаки подружжя у цьому виді мистецтва. Чоловік каже, що йому до вподоби музика всіх жанрів, якщо вона гарно і професійно виконана. А от дружина більше любить класичні твори.

Зізнається Віктор Васильович, що за роки подружнього життя у своїй половинці він зовсім не розчарувався, а навпаки постійно відкривав для себе її позитивні риси та таланти. Мій співрозмовник каже, що дружина Ірина – його перше і єдине кохання, яке квітне у серці протягом всього життя. Але ж звичайно у їх сімейних буднях бувають і непорозуміння, як у всіх людей. Першим іде на примирення саме Віктор Васильович:

– Щось трішки не поладили, а я вже за кілька хвилин починаю розмову, – каже мій співрозмовник, – ну, як я можу не спілкуватися зі своєю Іринкою? Вона у мене більш серйозна і може довше мовчати…

Свою дружину чоловік називає прекрасною господинею, люблячою, мудрою жінкою, яка дуже піклується про сім’ю.

Бог подарував букет талантів

Про золоті та вмілі руки майстрині Ірини Деркач знають на Дубровиччині та далеко за її межами. Багато людей особисто зверталися до цієї талановитої жінки з проханням виконати найрізноманітніші замовлення.

Якось у 80-х роках був День міста, тоді пані Ірина представила свої роботи різних напрямків і зайняла всі призові місця. Отримала тоді майстриня тридцять карбованців премії. Це було вишукане в’язання, шиття, плетіння.

Ірина Семенівна розповідає:

– Щодо шиття, то легше сказати, за що мені не доводилося братися. У родині я кравчиня у дев’ятому поколінні. Дуже гарно шила моя покійна тітка, безперестанно кипіла ця робота у її хаті, в очікуванні лежали сувої тканин. Коли тьотя обшивала колгоспну ланку, то, як правило, це були нескладні моделі. А от вже сільска інтелігенція замовляла у неї більш вишукані плаття і костюми. Я завжди захоплювалася її досвідом. Своєю роботою тітка навіть у радянські часи заробляла чималі гроші. Передався, мабуть, мені її талант: з-під моїх рук виходило все – купальники, верхній одяг, шуби, чохли на машини та багато іншого. Я плету гачком, на виделці, макраме…

В’язати наша героїня почала ще ученицею. Якось прийшла школярка Іра у садочок забирати молодшу сестричку, а там одна з мам похвалилася, що її синочок гарно в’яже. Це Ірину дуже зачепило і зацікавило: ну, як так – хлопчик може в’язати, а вона ще не вміє. З’явився стимул, щоб почати ретельно вчитися цьому рукоділлю. З-під спиць майстрині з часом вийшли найпрекрасніші модельні речі. В одному із в’язаних плать Ірина Семенівна була і на своєму ювілейному вечорі. Виглядала дуже стильно і гарно.

У часи невиплати заробітної плати Ірина Семенівна пошиттям заробляла на прожиття родини. На замовлення костопільського звірогосподарства майстриня шила шапки та шуби. Взагалі ж з будь-якого хутра вона може також пошити різне вбрання. Було й у Дубровиці чимало індивідуальних замовників на пошиття вишуканого верхнього одягу. З усмішкою згадує Ірина Семенівна, як дві чарівні панянки забажали мати шуби з норок. Майстриня взяла у них замовлення, але через іншу роботу відклала його на потім. Однак, землячки прийшли забрати свої шуби вчасно, бо наближався Новий рік, і жінки йшли на святкування в ресторан. А замовлення ж майстриня ще й не починала шити. Однак, у ресторан жінки пішли в омріяних шубах. Ірина Семенівна перед тим 22 години просиділа за машинкою, аби виконати це замовлення. Головне, клієнтки залишилися задоволеними, бо на колег їх шуби справили справжній фурор.

За 15 років кравчиня виконала десь 2000 замовлень на пошиття найрізноманітнішого одягу. У 90-х роках майстриня навіть хотіла відкрити приватне кравецьке ательє. Однак, щоб купити обладнання, потрібні були чималі гроші. Не захотіла жінка брати кредити.

Нині пошиті роботи Ірини Семенівни є у різних організаціях, установах міста та району: це садочки, центр позашкільної освіти, костел. Чудові костюми для діток прикрашали багато свят на районній сцені.

Прихожанка костелу Наталія Місюра розповіла:

– Багато зусиль для створення комфортного інтер’єру нашого старовинного храму доклала шанована майстриня Ірина Семенівна Деркач. Вона власноруч вив’язала чудові скатертини на престол, амвон, табернакулум. Пошила на старовинні лави чохли. Як музикант Ірина Семенівна організувала хор, який супроводжує службу релігійним співом. З приходом цієї чудової людини у храмі почала звучати органна музика. Ірина Семенівна пошила костюми та підготувала дітей до участі в конкурсі різдвяних колядок у Сарненському костелі.

Не раз і я особисто чула її прекрасну музику у костелі Іонна Хрестителя. Музичний супровід додає службі духовності і краси. Ірина Семенівна поділилася думками:

– Вперше я потрапила в Дубровицький костел 26 листопада 2015 року. Хотіла привести свій колектив «Пекторалька» на екскурсію у старовинний храм, щоб діти почули звуки органу. Але дізналася, що в костелі цей інструмент не звучить. Величний храм. І я уявляла, як музика додасть тут душевності. Якось мене попросили підіграти на службі у храмі. Тоді привозили до нашого міста фігуру Матері Божої Фатімської. Звісно, я погодилася. Мене дуже вразила духовна атмосфера в костелі, особливо позитивна і щира. На службі уявила, як відспівували посеред костелу мого дідуся. Мабуть, голос крові відізвався і тут у мені. Зараз граю на службах на органі і душа наповнюється особливим світлом. Я православна християнка, в костелі не сповідаюся і не причащаюся, але аура храму мені дуже близька. Щиро ціную спілкування з отцем Владиславом.

Мені приємно, що пошиті мної роботи прикрашають храм. Пригадую, як з гарним настроєм наколядували з дівчатами коштів, закупили тканину і я пошила обнови для нашого костелу.

Рада, що храм виглядає більш затишно і урочисто.

Додамо: був час, коли наша героїня спробувала свої сили та талант як взуттєвий майстер. Якось сподобався Ірині Семенівни ансамбль (плаття та босоніжки) на фото у відомій «Бурді». Дівчина на глянці була одягнута у сукенку та взуття, як кажуть, тон в тон, штрих в штрих. Дуже захотілося Ірині Семенівні мати собі таке вбрання. Колись її батько вмів робити все, у тому числі й взуття. Колодки вдома майстриня мала, отож заходилася робити босоніжки. Інструкцію знайшла у старій татовій книзі. Яке здивування було у перехожих, коли модна майстриня йшла вулицями міста у платті та однаковісіньких босоніжках. Зацікавленим розповідала, що це дядько з Америки вислав такий наряд. У Дубровиці подібної краси тоді ніхто не мав.

Ось така вона Ірина Семенівна Деркач – Людина, дружина, мама, педагог, музикант, майстриня. Звичайно двома газетними нарисами неможливо сповна розкрити внутрішній світ нашої талановитої землячки і розказати про всі її здібності. Найголовніше, що завдяки нашому спілкуванню ще раз переконалася: жінки прикрашають світ, створений Богом – своєю красою та турботою, унікальним творчим поглядом на життя.

Люба КЛІМЧУК.