Мистецтво бути птахом

Небо вабило людей завжди. Першим відчайдушним вітроловом став англійський чернець Олівер. На саморобних крилах він зістрибнув із монастирської дзвіниці. На щастя, залишився живим, хоч і зламав ноги. Історія донесла до нас ще одну аналогічну напівлегенду: юнак Микита Крякутний виготовив крила і пробував полетіти з церковної вершини, за що був страчений за велінням царя Івана Грозного. Часи змінилися, і те, що тоді вважалося божевільним і недосяжним, нині стало реальністю. Єдине, що залишилось спільним – бажання відчути себе птахом.

Містяни напевно не раз помічали у піднебессі чудернацький апарат. Це вже тепер вони добре знають, що ширяє повітрям  на мотопараплані Анатолій Литвин. А дев’ять років тому, коли він тільки починав підкорювати бідне на польоти дубровицьке небо, його вважали диваком і говорили всякого. Мовляв, і зайнятись нічим, і гроші нема куди подіти. Та  ентузіаст на це не зважав. Адже йому випав неймовірний шанс здійснити свою мрію. Цим може похвалитись далеко не кожен. Бо зачасту через брак часу та сміливості ми відкладаємо мрії на потім, яке так і не настає…

Бажання пірнути у хмари у пана Анатолія ще з дитинства. «Напевно, я в минулому житті був льотчиком, отож хотів ним стати і в цьому», – жартує чоловік. Яке на смак небо, вперше спробував, коли був студентом. Тоді радянська молодь мала можливість безкоштовно стрибнути з парашутом. Зрозуміло, що й він не оминув такої нагоди. П’янкий присмак адреналіну та вільного польоту запав в душу. Але доля – пані примхлива. Вона вміє опустити на ноги і обрізати крила. Тому не склалося, як бажалося. Замість того, щоб підкорювати небо, Анатолій Віталійович трудився на землі. будував дубровицьку фабрику, далі довгий час працював на ній, віддав 17 років митниці.

Але внутрішній вогонь не давав спокою. «Думав, нічого вже не вдасться. А потім з’явився в нас Інтернет. Одразу відкрилось стільки інформації про літальні апарати. Так натрапив на мотопараплан.  Відносно недорогий і доступний варіант, порівняно з іншими. Вирішив, що перед смертю таки  встигну політати, – з посмішкою розказує парапланерист. – Були для цього можливість і гроші. Поцікавився у продавців, чи зможу справитись з агрегатом фізично. Бо бігати з 30-кілограмовою вагою за спиною – не так і просто. На той час  мені було 54 роки. Але фахівці  заспокоїли, що в лавах любителів неба є й набагато старші. Моєму знайомому з Вараша, наприклад, 70-ят. Ми з ним в області лише двоє долаєм повітряні простори на мотопарапланах. Всі інші літають без двигунів. Але для цього треба спускатись з гір, яких в нас немає».

Між іншим коханню до піднебесся справді будь-який вік підвладний. Розповідаю пану Анатолію про американку, яка відзначила свій 101-й день народження польотом на параплані. Екстремальна бабуся зауважила, що «якщо хочете жити мало, то лягайте на дивані і нічого не робіть, а активні люди живуть довго і цікаво». «Аякже, рух – це життя», – підтверджує чоловік.

Видатний науковець Леонардо да Вінчі, малюючи габаритні макети своїх аеропланів, напевно не повірив би, що можна відчути прохолоду блакиті завдяки невеличкому агрегату. Достатньо двигуна за спиною,  відкритого поля, пробіжки для наповнення крил повітрям – і ви летите. Та щоб так легко піднятися на тисячі метрів над землею, треба освоїти багато премудростей. Авіанауку Анатолій Віталійович студіював в Чернівцях. Згадує, що коштував тоді інструктаж немалих грошей – 35 євро в день. Тож повчившись тиждень, далі підкорював мотопараплан сам. Не один десяток кілометрів набігав з двигуном по землі, допоки з легкістю зміг пірнути в хмари.

У скільки ж обійшовся сам агрегат, пан Анатолій залишив в секреті. Сказав лиш, що обрав найбюджетніший. Нині сучасному Ікару, аби мати в арсеналі добротне спорядження, треба викласти не одну тисячу євро. Задоволення не з дешевих. Але якщо є бажання, то кошти фанатики знаходять ледь не з-під землі.

Кажуть, небо не прощає помилок. Тому цікавлюсь, чи не траплялося у дубровицького ентузіаста неприємних моментів?

«Три рази відмовляв двигун. Головне в таких ситуаціях – знайти, де сісти. А туди вже вітер донесе. Взагалі не граюсь з долею – у погану погоду не вилітаю. Піднімаюсь у блакить рано-вранці або ввечері, бо через спеку виникає турбулентність і мотопароплан кидає зі сторони в сторону».

Він розповідає, що коли лиш прибав диво-техніку, то хотілось поринути в небеса ледь не щодня. Не зупиняла ні зима, ні холод. Зараз так не екстремалить. Закінчив сезон у листопаді і уже з нетерпінням чекає перших теплих квітневих променів, щоб, запрягаючи вітер, осідлати небеса. Бо польоти стали своєрідною залежністю. Вже без них не уявляє себе:

«Відчуття в небі неможливо описати. Як співав Висоцький: «Весь світ на долоні – ти щасливий в ньому».

Шматочок дубровицьких краєвидів з висоти пташиного польоту  дарує вітролов на своїй сторінці у «Фейсбуці». Щоб робити вражаючі знімки та відео навіть придбав спеціальну камеру, що кріпиться на голову.

«Часом дехто питає: «Я тобі махав. Хіба не бачив?». Насправді ж в небесах люди видаються маленькими мурашками», – говорить Анатолій Віталійович.

Та й власні труднощі бачиш ніби вдалині. У ці хвилини забувається вся земна суєта. Недарма кажуть, що людина, яка хоча б раз відчула оту неймовірну свободу і безмежність, побувавши в небі, на все життя приречена сумувати за ним.

«Треба завжди йти до мрії. Який би довгий шлях до неї не був,  – наостанок заряджає натхненням пан Анатолій. – Рано чи пізно свого досягнеш. Відкриються дороги, знайдуться можливості. Просто треба дуже цього хотіти. Інакше потім можна жаліти, що таки не ризикнув».

Ех, подумалось, як добре, що поруч живуть люди, які вміють мріяти і відриватись від землі!..

Леся Кондратик.