пʼятниця, 29 вересня 2017 р.

Від миротворця до бійця АТО

Поняття миру для нас нині набуло особливого відтінку. Ще три роки тому, коли навіть й думки не виникало про війну, він був недооціненою буденністю. Зараз же став омріяною необхідністю. Втім для Олександра Червоного це слово було особливим ще задовго до АТО. Він боровся за нього в далекому Іраку, а продовжив – на сході України. З чоловіком ми спілкувались, коли той з побратимами підкорив Говерлу. З нагоди символічного Дня миру, котрий увесь світ відзначає 21 вересня, розповімо читачам про нашого земля з Лютинська (наразі живе у Рівному) трохи більше.

Іракець ще тиждень
приходив обійматись
і дякувати
Олександр – військова людина, адже значну частину свого життя пов’язав з цією справою. Спочатку була армія, далі служба у Володимир-Волинському. А от перше бойове хрещення пройшов в Іраку у 2004 році, хоча й вирушав туди як миротворець.
«Про набір дізнався випадково. А оскільки тоді не було роботи, вирішив спробувати свої сили. Пішов у військомат, мене зарахували до бригади, яка знаходилась на Волині. Там підписав контракт на три роки», – розповідає чоловік.
Потрапити до когорти миротворців виявилось нелегко. «Відбір кандидатів для участі в таких операціях проводився всебічний. Оцінювався і стан здоров’я, і психологічна витривалість, і звісно професійні навики. Адже їхали по суті на війну. Хоча й наша місія була в іншому, чи не щодень потрапляли під обстріли місцевих. Тож доводилось оборонятись».
«Ми підтримували мир. Це головне завдання миротворців. Але паралельно виконували й інші обов’язки. Я, приміром, займав посаду снайпера. Наш контингент охороняв важливі об’єкти у провінції Васит, яка розташована на ірако-іранському кордоні. Там зокрема знаходився аеродром. А ще стояли на блокпості, перевіряли машини, запобігали корупційним діям. Дуже багато вилучили зброї, часто траплялися й наркотики. Умови проживання були хороші. Всім забезпечували американці. На одній базі жили українці, румуни, казахи, грузини, поляки. Спільну мову знаходили легко, тим більше з нами постійно був перекладач», – згадує пан Олександр.
А ось погода не радувала, розповідає військовий. «Там спека немовірна. Вночі 25 градусів тепла, а в 11.00 вже 49, при чому в тіньку. За півроку тільки двічі пішов дрібненький дощ. Застав там й піщані бурі».
«Згадується багато моментів, – говорить Олександр. – Наприклад, якось пускав сигнальну ракету, а вона виявилась бракованою. І впала прямо на поле з пшеницею, яка дотла згоріла. Хоча це сталося й випадково, совість не дала все так залишити. Дав власнику 10 доларів. То він ще тиждень у мою зміну приходив обійматись і дякувати. На той час для місцевих це були величезні гроші. За один долар можна було купити 50 літрів пального. Загалом прості люди бідні. Мешкали в глиняних будинках і виживали завдяки вирощуванню огородини. Хоча, як і в нас, поряд роз’їжджали шейхи на дорогих автомобілях. Проблема була з медициною. До нашої медроти масово несли людей. Особливо боляче було дивитися на поранених дітей».

«Свою Україну любіть…
во врем’я люте»
Відслуживши в Іраку вісім місяців, додому військовий їхав, як у тиху гавань. Й навіть уявити не міг, що згодом в Україні розпочнеться власне пекло. І що він знову піде відстоювати мир, але вже на рідних теренах.
«Кожен чоловік повинен захищати свою Батьківщину, свою землю, свою родину. Це його святий обов’язок. Чув від декого, що, мовляв, коли дійдуть до Києва, Рівного, тоді візьмемо автомат. Але, якщо поступимось сходом, то апетити РФ тільки ростимуть. І ці відмовки справді можуть стати реальністю. Ще Шевченко наказував: «Свою Україну любіть… во врем’я люте», – наголошує чоловік.
І ось у це «врем’я люте» Олександр пройшов найгарячіші точки – Мар’янку, Авдіївку, Болотене – у складі 80-ї десантно-штурмової бригади. Порівнюючи бойові дії у Іраку і в АТО, каже, що це для нього різні війни. «Якщо там диверсійна група до десятка чоловік виїжджала на кількох машинах, обстрілювала зі звичайних автоматів і втікала. Адже її мета була просто налякати. То Росія на Сході застосовує усю найпотужнішу зрою, яка є в її арсеналі. І її плани набагато летальніші по відношенню до наших військ».
Але яка б вона не була, війна залишається війною. Вона змінює людину, її орієнтири та цінності, зауважує військовий. «Коли навкруги чатує небезпека, почуття загострюються і на буденні речі дивишся по-іншому. Навіть дружба різниться. На фронті вона загартовується у бою не на життя, а на смерть. А це значить бути готовим стояти один за одного до кінця».
Така міцна солдатська дружба продовжується і на мирній території. Яскраве тому підтвердження сходження Олександра з бойовими товаришами на Говерлу в День незалежності. «Підйом тривав майже шість годин. Лише в одну сторону пройшли 3,5 кілометри звивистим шляхом. Але воно було того варте. Ми мали світлу мету – підтримати бійців, які нині воюють, і пом’янути полеглих. Підкорював вершину вперше, все було в новинку, тому враження залишились лиш позитивні. Приємно, що розділив цей момент з унікальними людьми. Наприклад, побратим на псевдо «Сивий» піднімався 55 раз. А Василь Мельник здолав гору без однієї ноги».
Результатом братньої дружби стало й створення ще однієї спілки атовців в нашому районі, яку очолив Олександр Червоний. «Зареєстрували її у серпні. Об’єднання АТО УВО (українська військова організація) діють по всі області. Нам треба триматися разом, підставляти плече і допомагати один в одному. Бо, як кажуть, сам у полі не воїн, особливо у боротьбі з бюрократією».
«Нині кожну пільгу доводиться добиватись, – продовжує Олександр. – Найбільш болюче питання із землею. В нашій організації 10 атовців, але жоден ще не отримав ділянки. Недавно прийшов гарний конверт з гучними словами, мовляв, ми вас пам’ятаємо. Навіщо ж нам ці пусті фрази без реальних дій? Будемо старатись зробити так, аби закон виконувався не лише в популістичних виступах політиків, але й на практиці. Бо разом ми сила».
Наостанок питаємо у чоловіка, що чи хто зможе зупинити цю криваву сторінку в історії України. «Треба замінювати у владі тих людей, яким це вигідно. Були такі моменти на Сході, якщо б зверху дали відповідний наказ, то давно-давним все закінчилось».

Леся КОНДРАТИК.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар