* Шлях до професії

Сам собі господар,

або Історія одного Айболита

Про молодого лікаря Павла Вереса і його ветеринарний пункт «4 лапи» знають не лише в нашому, але й в сусідніх районах. Його послуги нині користуються неабияким попитом у господарів вусатих і хвостатих. В цьому впевнились і ми, адже інтерв’ю доводилось переносити кілька разів. Бо ж Мурки і Барбоси хворіють не менше, ніж їхні власники. Втім останні не завжди це розуміють.

Головне – любов до тварин

«Ветеринарія – родинна справа. Я пішов слідами батька, – розповідає лікар. – У нашому домі, скільки себе пам’ятаю, завжди були собаки, особливо мисливські ягдтер’єри.  Тато любив полювання (та й зараз любить), а там траплялися різні випадки: і між собою собаки гризлись, і кабани та лисиці проблем завдавали. На моїх очах він зашивав, доглядав, лікував своїх псів та собак товаришів.  Доводилося  неодноразово допомагати. Тож з вибором фаху сумнівів не було».

 Павла у професію привела любов до тварин. Він вважає, що це для лікаря чотирилапих головне, втім не єдине.

 «Також має бути бажання допомагати. А ще потрібно добре усвідомлювати, чи здатен цьому присвятити життя. Бо робота ветеринара затребувана, але зачасту непроста і матеріально недооцінена. Тому більшість, закінчуючи вуз, йдуть  деінде. На моєму потоці було близько 180 людей, а за спеціальністю працюють до двадцяти. Це фанати ветмедицини. І фанатизм полягає найперше у прагненні бути кращим у своїй галузі. Щоб не було соромно перед батьками та перед клієнтами, які до тебе звертаються. Адже люди зазвичай приходять не просто за покупкою, а за порадою та вирішенням проблеми».

Крізь терни науки до професіоналізму

Майбутній лікар навчався у Львівському ветеринарному університеті. Втім, аби стати професіоналом, теорії було замало.  «Після пар я йшов набиратися досвіду у приватних  ветклініках. На перших курсах нерегулярно, а із третього по п’ятий –  оббивав їхні пороги щодень. Львів – місто песиків і котиків. Там потік тварин дуже великий і людей не вистачає. Тому у нас відбувався своєрідний бартер. Мені у клініках безкоштовно давали можливість щось навчитися та побачити, я їм – допомогу. 

Отримавши диплом, подався за новою порцією знань до столиці.  Жодного разу там не був. Тож вирушив, не знаючи куди. Півдня шукав клініку, півдня ліжко-місце, бо ціни навіть на кімнати були космічні. Якщо хтось марить київськими заробітками, то мушу розчарувати. Мені платили мізер. Але я їхав туди не за грошима, а за досвідом. З цим багажем знань повернувся до Дубровиці і влаштувався  у ветлікарню. Попрацювавши три місяці, зрозумів, що зарплатні не вистачає ні на що. Навіть палити кинув. За наполяганням батьків пробув на державній роботі ще кілька місяців. Чомусь у старших людей вона асоціюється зі стабільністю.  Але в один прекрасний момент пішов на обід, а повернувшись, написав заяву на звільнення. І після того задумав створити щось своє».

 На своєму місці

Дорога до власного бізнесу виявилась тернистою. Втім Павло жодного разу не пожалів, що чотири роки тому ризикнув. «Фінансової бази для власної справи не було. Батьки не мали змоги дуже допомогти. А для цього потрібні  немалі вкладення.  Тож довелось позичати у знайомих, хто скільки може. Пам’ятаю, приїхала чергова партія  товару до відкриття – меблі, продукція. І мені не вистачало рівно тисячі доларів. В останній момент взяв її в кредит у ПриватБанку. На мені «висіла» колосальна сума боргів. Щоб їх покрити, залишався один вихід – завойовувати клієнтів своїми знаннями. Не кожен під таке «підпишеться». Я поставив на карту все, і, на щастя, виграв».

Робота у державній ветлікарні була чітко за графіком. Тепер же медик прокидається не від будильника, а від дзвінків клієнтів. «В перший день в мене було шестеро людей. Нині маю таку клієнтську базу, що й пообідати буває ніколи. Інколи у 8 ранку виїжджаю і добираюсь додому пізно ввечері». Зате підприємець відчуває себе на своєму місці. «Нині сам собі господар», –  каже він. 

Наразі ветеринар сам реалізує  ветпродукцію,  консультує покупців,  оглядає тварин, робить хірургічні втручання, та ще й встигає на виїзди.

Є пацієнти, які надовго засідають в голові і серці

Головними пацієнтами Павла є песики та котики. Ще в університеті він вирішив спеціалізуватися на дрібних тваринах. Бо впевнений, універсальних лікарів, які якісно допомагали б  і худобі, і Муркам та Барбосам не буває.

«Насправді й без корів є кого лікувати. Коли тільки починав, то був здивований кількістю собак та котів, котрих тримають дубровичани. При чому елітних порід. Є, наприклад, цуценята по 1000, коти по 400 доларів. Звісно привозять і дворняжок.  Ще в мене зараз лікується тхір, були черепахи, хом’ячки, щурі. Когось надто екзотичного поки не було».

Свого першого чотирилапого хворого лікар не згадає. Каже, всіх все одно не запам’ятаєш, адже за день стільки тварин проходить через руки. Утім є пацієнти, які надовго засіли в голові і серці.

«Років два тому лікувалася риженька спаніелька. Вона благополучно виздоровіла, але ще кілька місяців прибігала до мене. Сідала на ганок, чекала поки я її погладжу і верталася додому. Ось за такі моменти я свою роботу і люблю».

Кажуть, що кожна тварина схожа на свого власника. Ветеринар цю теорію підтверджує. «Тварина настільки близька до господаря, що інколи переймає його звички, характер. Подекуди дивуєшся навіть разючість візуальній схожості. Взагалі від людини багато залежить. Як вона виховає улюбленця, наскільки вона є авторитетом  для нього, вирішує все. Були тварини, до яких я не міг підійти, вона не слухались навіть власника. За такі випадки не брався.  А були чотирилапі, які незважаючи на біль, лежали непохитно, бо так наказав господар».

Людська безвідповідальність

Найбільше медика засмучує безвідповідальність власників. «Вражає, коли хвору тваринку не заводять, а вже заносять на руках. Настільки критична ситуація. І у таких випадках зазвичай я безсилий. Питаю, а чому раніше не звернулись. Кажуть, думали саме пройде. Але цьому нічого дивуватись. Люди й зі своїм здоров’ям грають в подібні ігри. Що вже говорити про братів наших менших.

Аби  подібних випадків не траплялось, я всім клієнтам раджу проводити профілактику. Вона і обійдеться дешевше, ніж потім лікування,  і нерви зекономить, і тваринку вбереже.

Треба завжди пам’ятати, що домашній улюбленець – це велика відповідальність, з якою часто господарі не справляються. Прогодувати маленьке цуценя не проблема. Але якщо з нього виростає 40-кілограмова тварина, то й апетит в неї стає відповідний. Я вже не говорю про профілактичний догляд, лікування, вигулювання, дресирування  і т.д. Брати домашнього улюбленця, бо це модно, бо такий же є у сусіда/свата – погана ідея. Це рішення має бути обдуманим, зваженим  і йти від серця».

«Чотирилапа»  мрія

На досягнутому Павло зупинятися не збирається. «Хочеться відкрити гарний лікувальний заклад для тварин – з просторим приміщенням, стаціонарним відділенням, хорошою операційною та професійним обладнанням. Поки це лише мрія, яка сподіваюсь найближчим часом здійсниться». 

Леся КОНДРАТИК.