Про фронтового Ангела, який не вважає себе героєм

Наша газета неодноразово розповідала про наших героїв-захисників, які відстоювали і зараз боронять незалежність на сході України. Всім – наша шана і уклін за патріотизм і любов до рідної землі. Медики із Дубровиччини також внесли свою неоціненну лепту у боротьбу з агресором, бо боролися за життя наших бійців, часто в зовсім непристосованих умовах. Зокрема ми розповідали про лікаря Олександра Баклана. Сьогодні до вашої уваги пропонуємо розповідь про нашого земляка Руслана Ярмошевича – медика, який гідно виконав свій громадянський обов’язок на cході України. Разом з колегами-медиками наш лікар-анестезіолог врятував багато життів українських бійців. Бажаємо, щоб найкращою нагородою для лікаря були молитви за його здоров’я з вуст матерів солдат, які дочекалися додому своїх синочків завдяки професіоналізму медика.

Набираю телефонний номер Руслана Ярмошевича. У слухавці чую приємний жіночий голос. Знайомимося. Це дружина лікаря Наталія. Вона розповідає мені, що чоловік поїхав до Рівного. Отож саме з Наталією ми говоримо про той час, коли вона з нетерпінням чекала дзвінка чи повідомлення з зони АТО. Цей період разом з чоловіком Русланом дружина пронесла крізь своє серце, бо ж тривога не полишала її ні на мить. А там, на Сході, хіба ж могло щось більше додати бажання залишитися живим для Руслана, аніж любов дружини і 13-річного сина Максима. Наталія Ярмошевич ділиться спогадами і думками:

– Мій чоловік Руслан родом з Миляч. Закінчив школу, згодом вступив до Рівненського медучилища. А після армії Руслан здобув вищу освіту у Івано-Франківському медінституті. Далі працював анестезіологом в Рокитнівській лікарні. Саме там ми і познайомилися, бо за фахом я також медик. А потім ми приїхали до Дубровиці, чоловік трудився тут у лікарні, починаючи з 2000 року.

З серпні 2014 року Руслан був на сході України. Загалом півтора року він, як медик, робив все можливе і неможливе, щоб рятувати життя наших українських патріотів, наших бійців. Сьогодні мені просто сказати півтора року, а це був особисто для мене дуже непростий, нервовий, напружений час, бо жила від дзвінка до дзвінка, чи короткого повідомлення в мережі інтернет. Ці переживання важко передати словами, коли серце переповнене хвилюванням за рідну людину. Щоразу рідний голос у слухавці додавав спокою, але ненадовго. Бо це війна і невідомо, що буде за мить. Серце досі тривожиться, як спогади огортають душу. Чоловік майже постійно був на передовій, доводилося працювати в надзвичайно складних польових умовах. А найважчим періодом для Руслана і його колег, для нас, рідних, був той час, як Руслан з колегами-медиками та бійцями потрапив в оточення в Дебальцево. Це було у лютому 2015 року. Медичний персонал і поранені залишилися без жодної допомоги ззовні. Не було вцілілих лікарень, устаткування, медикаментів. 9 діб оточення. Для мене це була вічність.

Я хочу вам сказати, що чоловік не любить публічності і не вважає себе героєм. Він завжди каже, що просто виконував свій громадянський обов’язок.

Переконую пані Наталію, що написати про Руслана дуже просив колектив  Дубровицької лікарні, який хоче таким чином висловити свої шанування колезі з нагоди Дня Незалежності. Підтримуємо цю гарну і вчасну ідею. Думаю, що жодна людина, яка прочитає цей матеріал не залишиться байдужою і приєднається до тих, хто побажає Русланові хоч подумки здоров’я, подякує за неоціненний вклад у порятунок наших бійців. Це найменше, що можемо зробити для нашого лікаря-захисника.

Військовий хірург Олександр Данилюк – колега Руслана Ярмошевича  – написав книгу про котел у Дебальцевому. Автор каже: «Книга описує ті 9 діб (з 9 лютого по 18-те), які були найстрашнішими і найважчими. І вона є абсолютно документальною… Описується все те, що ми в нашій хірургічно-реанімаційній криївці пережили за 9 діб. Все, що я бачив, що відчував, що робив, куди рухався і як це все відбувалося. Я взявся за мій щоденник і швиденько почав накидувати тези, щоб не забути, бо я розумів, що мозок відфільтрує весь негатив, весь той біль, весь той шок. Це такий психологічний самозахист і мозок викине всю інформацію, яка є негативною, трагічною та болючою». Молодий лікар-хірург у своїх спогадах наголошує:

«Ну, власне, в Дебальцеве я потрапив на початку січня 2015 року… Після короткої десятиденної відпустки. Уже з самого початку (це були різдвяні свята) в нас поранені були майже кожен день. Власне, найважчими моментами в нашій окопній хірургії було сортування поранених… Це ті моменти, коли ти повинен визначити, кому ти не надаєш допомогу, бо він помираючий і, витративши купу часу на нього, ти втратиш тих людей, кого можна було б врятувати… І ці сортування при масовому прибуттю ти повинен вирішити, кому жити, а кому ні… Це страшно боляче… Найважчі моменти, це коли у тебе помирає солдат, останніми словами якого на питання «що ти хочеш?», він каже: «жити»… А шансів в нього на це немає…

А зараз, щоб ви більш реально умови роботи медиків в оточенні Дебальцево пропонуємо вам нотатки з щоденника Олександра Данилюка. Поруч з ним працював Руслан Ярмошевич. Отож…

День шостий…

Увечері, за кілька годин до анонсованого припинення вогню, ми пережили ще одне потужне бомбардування Градами. Вже за 10 хвилин нам доставляють пораненого. Сашко Говоруха із Запоріжжя, близько 20 років. Відірвані права кисть, права гомілка, осколок у грудній клітці, вирвана трахея (дихає через шию), осколок у вилиці та голові з проникненням у черепну коробку, одне око відключене…

Ситуація жахлива, поранення несумісне із життям, але ми розпочинаємо боротьбу. Його побратими правильно наклали кровоспинні турнікети, тож кровотеча з кінцівок припинилася. Взявся за грудну клітку, наклав оклюзійну пов’язку. Далі потрібно відновити природну прохідність дихальних шляхів. Трахею я ніколи в житті не оперував… Знеболивши, спробував поставити її на місце, зафіксував швами і… дихання відновилося через природні шляхи.

З’явився голос! Сашко був у стані травматичного шоку, ми не могли його покласти, сидіти він теж не хотів та й не міг. Поступово стан дещо стабілізувався, проте збудження внаслідок шоку та поранення в голову лишилося.

Коли вже енний раз хлопець не знаходив собі місця, а знеболювальні та заспокійливі засоби не допомагали, я потрусив його за плечі й голосно спитав: «Саша, що ти хочеш?» Хрипким голосом він промовив: «Жити!».

День сьомий

Маємо ще одного важкого пораненого. Хлопчина років 25. Непритомний, у шоковому стані. За словами супроводжуючих, Олежик був поранений у боях у самому центрі Дебальцевого під час мінометного обстрілу. Анестезіологи одразу намагаються стабілізувати його, вживають усіх реанімаційних заходів.

Коли я дістався до хлопця, оцінив його поранення як несумісне з життям у цих умовах. Утім, з огляду на те, що зараз черги немає, вирішив зробити все, що можна. Намагаюся затампонувати рану на хребті волонтерським целокс-бинтом, щоб хоч якось зменшити крововтрату… Ніби вдається: зовнішніх виявів кровотечі немає. Що робиться всередині грудної клітки, боюся навіть уявити.

Під час інтенсивного реанімаційного лікування та обробки й стабілізації ран хлопець прокидається й розплющує очі! Перші слова: «Я побачу свою Софійку?». Питаю, хто така Софійка. «Моя дочка, їй два роки». Я не знав, що йому відповісти.

Ввечері Олежику стає краще. Він лежить нерухомо на ношах у проході нашого окопу. Там досить холодно. Зовні в цей час –10-15^оС, у проході близько +10^оС. Ми його накрили бушлатами, спальниками, термоковдрою… Олежик не скаржиться ні на що. Незважаючи на страшні, смертельні рани, тримається й подеколи на мою усмішку відповідає своєю! Неймовірні мужність і витримка.

Ближче до опівночі попросив пити. Через трубку подали йому гарячий чай. Його «дякую» було найвищою нагородою для нас, медиків. Він казав «дякую», а в мене серце розривалося від страшного болю за те, що більше нічим не можемо зарадити хлопцю, не можемо вивезти, прооперувати, врятувати життя й зробити так, щоб здійснилася його мрія: побачити Софійку».

Ось в таких умовах працювали медики на війні. Серед них був Руслан Ярмошевич, який не вважає себе героєм. Однак саме таким він є для тих солдат, котрим врятував життя. Саме таким він є для рідних бійців, хто завдяки лікарям вижив у пеклі війни. Саме таким він є для України, яка покликала синів, а вони, не задумуючись, пішли. Бо ж Україна, як і мати, у нас одна.

Олександр Данилюк про Руслана Ярмошевича (з перших вуст);

Руслан – це та людина, завдячуючи якій, передусім, в Дебальцівському оточенні відбулася окопна хірургія, були врятовані десятки життів поранених захисників.

Ваш земляк був одним із трьох анестестезіологів, але найстаршим і не боявся брати відповідальність на себе.

Він боровся за кожне життя солдата до останнього. Навіть коли здавалося, що шансів не було, Руслан брався рятувати пораненого, так він показував побратимам помираючого, що його не кинули і нікого з поранених не залишать поза увагою.

Я, хірург, пишаюся, що працював поряд з такими відповідальним і висококваліфікованим спеціалістом, як Руслан Ярмошевич. Вся наша команда, незважаючи на катастрофічні обставини, справилася з основною місією: порятунку якнайбільшої кількості життів наших захисників.

Оксана Окопова на сторінці проекту «Повертайся живим»

Фронтові ангели повертають з того світу

Лікарня станички сама схожа на поранену істоту, яка зализує свої рани. Була кілька разів розбита, є поранені серед медсестер. Звідси до лінії фронту близько 4 км. В понеділок знову вибухало зовсім поряд. Взимку (коли мінус 26) через обстріли відключили світло на дві доби – повністю перемерзла система опалення. Приймальне відділення досі зачинене мішками з піском для захисту от подарунків «руського міра». За весну не залишилося жодного цілого вікна – почали ремонт і поступово вставляють.

В операційній не вистачає обладнання та інструментів. В таких умовах лікарі – справжні Ангели, продовжують рятувати життя наших бійців.

В червні на підкріплення в лікарню були кинуті військові медики 128 бригади. З бойовим досвідом. Про видатного хірурга Сашу Данилюка, ми вже писали. В команді медиків ще одна легенда – анестезіолог Руслан Ярмошевич з Рівненщини, який пройшов найважчі дні в оточенні Дебальцева. Тоді за 8 діб оточення через окоп медиків пройшло 95 поранених. Хоча, на відміну від хірургів, з яких в оточенні був лише Данилюк, анестезіологів було троє, найбільш ризиковані і складні завдання виконував саме Руслан Ярмошевич.

І останню операцію перед виходом з оточення Руслан і Олександр робили разом. Чотири години хірурги і анестезіолог, стоячи на колінах в бліндажі, боролися за життя бійця, який втратив дуже багато крові. Лікарі-Ангели фактично вернули солдата з того світу. Наркоз довелося робити із залишкових препаратів. Вшивали розриви кішківника та печінки. Дивом і Божим даром можна назвати цей випадок – пацієнт-герой Сашко Тарасюк вижив і через три дні вже вставав.

Про колегу-анастезіолога нам розповів Саша Данилюк: «Руслан  в Дебальцево і тут нас виручає завжди. Якби не він, то у нас було значно більше втрат. Він погоджувався і робив наркози, поєднуючи непоєднуване в окопі в Дебальцево, забезпечуючи протишокове обезболення і створюючи умови, щоб ми могли виконувати найскладніші операції. Руслана майже нема на фронтових знімках. А ті фото, що ми маємо, зробив Руслан, створюючи історію медицини Дебальцево. Зараз він єдиний анестезіолог на Станично-Луганський район  як для цивільних, так і для військових. Він продовжує працювати з нами в екстремальних умовах, проводячи наркози і штучну вентиляцію легень часто без світла, або під генератором.

Буквально на днях медики провели надскладну операцію – боєць 128 бригади Дмитро Тромпак був тяжко поранений в живіт і ноги (мінно-вибухова травма). 12 годин боротьби за життя на операційному столі. І якщо у хірурга були перерви, то у Руслана Ярмошевича жодної. 13 годин наркозу. Зараз Діма в Київському госпіталі і вже видужує. Ще одне життя врятоване.

«Як ви тримаєтеся так довго на ногах? Про що лікарі розмовляють у такий час?» – не втрималася, щоб не запитати.

– Під час операції, коли вже спадає напруга – зупинена кровотеча, подолано шок, ми починаємо жартувати. Жартома місцевих медсестер ополченками називаємо, а вони нас укропами. Отак стає веселіше і долається втома.

З повагою до особистості нашого героїчного земляка-лікаря матеріал підготувала Любов Клімчук.