СОРОК РОКІВ НА ОДНОМУ РОБОЧОМУ МІСЦІ

Напевно, не так багато знайдеться людей, у яких за 40 років праці в трудовій книжці лише один запис про місце роботи, котрі, прийшовши на роботу в юності, залишаються на своєму місці на все життя.

Серед моїх знайомих така людина є. Якраз цими днями сорокарічний ювілей на одному робочому місці має відзначати бібліотекар Соломіївської сільської бібліотеки Ольга Яківна Буткевич.

Знаю цю жінку давно – вона постійна учасниця районних виставок народної творчості, адже окрім захоплення книгами, має ще одне, не менш знакове в її долі – вишивку.

Колись в свої чотирнадцять років, після закінчення Крупівської восьмирічки, Оля довго вагалася, яку обрати життєву стежку. Старша сестра, студентка Дубенського медучилища, розписувала принади своєї майбутньої професії. Але дівчина не послухала тоді сестру, й досі ні разу не пожаліла через свій власний вибір. Бо зваживши всі «за» та «проти», дівчина вирішила вчитися на бібліотекаря. Чарівний світ книгозбірні вабив її змалку. А місцева бібліотекарка здавалася тоді справжньою чарівницею, бо ж знала, здається, про все-все на світі. Це саме її сусідка-бібліотекар Н.В. Журавльова прищепила Олі особливу любов до книги. «Дотепер, - зізнається жінка, - нема такого дня, аби я не прочитала бодай декілька сторінок якоїсь літературної новинки. Через це захоплення 10 років тому стала членом «Книжкового клубу» й активним його користувачем.Тоді Інтернет був ще недоступним в селі, а хотілося завжди бути в курсі нових надходжень на книжковому ринку, тож добра частина зарплати йшла на книги». Проте й зараз, коли вже давно сама почувається впевнено в Світовій павутині, все ж перевагу віддає друкованій книзі. Реєстри, цифрові каталоги – комп’ютер для цього. А от для душі – ще фарбою пахнуча книжкова палітурка, шелестіння сторінок, ті ні з чим незрівнянні емоції від читання, які не зможе замінити ні монітор, ні навіть кінематограф.

Отак випадково, але безпомилково Ольга Яківна обрала свій життєвий кусень хліба. Й до Соломіївки потрапила зовсім випадково.Бо ж після закінчення училища вже мала направлення на роботу в Городище, навіть на комсомольський облік стала в тому селі, але обставини змінилися, й опинилася Оля в Соломіївці. Був то 1977 рік. Приїхала в село якраз після престольного празника Спаса. Прийшла в бібліотеку, що ютилася тоді в старенькому приміщенні. Тодішній сільський голова Іван Янчарук молодого спеціаліста зустрів радо, допоміг знайти квартиру в самотньої місцевої бабусі. А через два роки й зареєстрував шлюб бібліотекаря Ольги Пінчук з гарним соломіївським парубком Павлом Буткевичем. Отак й вросла вона в це село міцним корінням, що згодом дало щедрі плоди - четверо дітей й семеро внуків. Зараз – в неї вже є впасний просторий дім, й бібліотека віє теплом та затишком. «Це ПСП «Промінь» допомогло ремонт зробити. Виділили кошти на фарбу, шифер на дах дали, бо стеля затікала. От би ще якого спонсора на швидкісний Інтернет для бібліотеки знайти», - мріє господиня.  Розповідає, що мода на читання має стійкі тенденції, й відвідувачів в книгозбірні не переводиться. Щоправда, все ж більш охочі до книг пенсіонери. Жінки полюбляють жіночі романи, особливо якщо там проста та життєва розповідь, чоловіки – історичні. Сама господиня бібліотеки – абсолютно «всеїдна» в літературі. «За ніч можу запросто «проковтнути» книжку, аби лишень сюжет захопив». З-поміж тих людей, з якими легко вдавалося знайти спільну мову, називає колишнього начальника відділу культури, на жаль, нині вже покійного С.М. Кулика, голову Соломіївської сільради Р.А. Федорчук. «Вони були вимогливими керівникамии, але разом з тим високо інтелігентними людьми, що шанували й цінували бібліотечну справу».

Від розмов про професію переходимо на життєві теми. І виявляється, що й біографія Ольги Яківни, на перший погляд, нічим особливим не позначена, могла б стати сюжетом для захоплюючого такого популярного в Соломіївці роману-життєпису. Думаю, така українська сага про долю простої поліської родини, що зазнала переслідувань за участь в УПА, яку лихоліття розкидало по різних куточках колишнього Союзу, але так й не змогло зламати, була б цікава найвибагливішому читачу. «В батьківській хаті висить на стіні портрет мого дядька Данила Федоровича Пінчука, через якого колись всю дідову сім’ю вивезли в Сибір. Уникнути вислання вдалося лише наймолодшому з дітей, моєму татові, його приютили родичі в Бересті. Вислання, втеча звідти, далекий Казахстан, де осіла частина родини - це те, що випало на долю моїх кревних», - каже Ольга Яківна. Як повернулося життя того її дядька-вояка, жінка не знає. Чи зложив він голову на рідній землі, чи відступив на чужину, відомостей немає. Багато, на жаль, в Україні невідомих могил борців за її Незалежність.

З теплом розказує Ольга Яківна про другу свою родину, в якій пройшла більша частина життя. «Всіх господарських секретів вчила мене свекруха. Я з рідного дому пішла дівчам. Свекруха стала мені за матір.Сама замолоду була вправною господинею й мені показувала. Як хліб пекти, біля худоби ходити, кабана переробити, якісь смаколики приготувати. Вишивати також навчила свекруха. До 2000 року прожили ми спільним домом, нема в мене нарікань на другу матір», - скажіть, чи багато знайдеться господинь, що зуміють вжитися вдвох біля одної печі?  Нині свекруха вже в тому поважному віці, що все господарство передала на невістку, жалкує тільки бабця, що не здужає допомогти їй. «Все бідкається, що всі в роботі, тільки їй нічого не доручають. Ще й допитується цілком серйозно, хіба ж вона така стара в 96-ть, щоб вже нічого робити не давали?», - посміхається жінка.

Кажуть, для матері діти, як пальці на руці, який не вріжеш, - то все тіло болить. Не раз відболіла над своїми дітьми й Ольга Яківна. Переніс син складну операцію, а в матері це сивиною на скронях просіялось та, може, ще рубцем на серці відклалося. Але ще більше тоді горнулася до людей, добрішою й відкритішою ставала.

«Жодне свято в селі, виставка, вихід комбайнерів в поле, обжинки без нашої бібліотекарки не обходяться. Вона ніколи не нарікає, що не має часу, не ремствує на долю. А господиня яка. На світанку сина чи чоловіка забираємо в поле, в Олі вже сніданок на столі. Жодні вибори без неї в Соломіївці не пройшли. Я сам тричі був депутатом районної ради, двічі – обласної, знаю, яка відповідальна та напружена робота в члена виборчої комісії. А Ольга Яківна ще ж якщо не голова, то заступник чи секретар в комісії. Довіряють їй односельці, поважають, зважають на її думку. Шкода, що не здогадалися цей її професійний ювілей на дні села відзначити, що недавно святкували. Ця жінка заслуговує найвищих нагород. Що фахові візміть знання, що людські якості», - каже керівник ПСП «Промінь» Андрій Кулик.

Та все ж професійний ювілей, як кожен інший – не тільки радісне, але й трішки сумне свято. Це час підсумків. Можливість озирнутися назад, згадати хвилюючі моменти життя, спільні радощі й труднощі, які переживалися. Разом з тим в такі дні замислюєшся не лише над тим, скільки всього зроблено, пройдено, здобуто, але й над тим, скільки іще всього чекає попереду. А попереду – багато цікавого, адже уже майже дорослі онуки приносять щодня якісь новини, діляться враженнями від подій у своєму житті, просять поради… Поради потребують і односельці, і колеги. Недаремно ж бібліотекар каже, що в книгозбірню люди йдуть не тільки за книгою. Такі люди, як Ольга Яківна, - завжди були, є і будуть окрасою і гордістю будь-якого колективу чи населеного пункту.

Тож, з трудовим ювілеєм Вас, шановна Ольго Яківно! Щастя, міцного здоров’я, радості, удачі, поваги і многих літ життя! З роси і води!

Людмила РОДІНА.