ПІДСТУПНИЙ ПОДАРУНОК ДОЛІ

Тремтячим голосом вона сказала йому «так». Здавалося, цілу вічність

чекала цієї миті. Тепер у священному шлюбі вони поєднаються назавжди.

Тримаючись за руки, закохані крокували вперед, не помічаючи нічого

навкруги. В усьому світі були тільки вони…

Її звали Тетяною. Висока, струнка брюнетка з блакитними очима, сонячною усмішкою та ніжними рисами обличчя. Вона навчалася на останньому курсі факультету журналістики. Завжди мріяла стати незалежною журналісткою, щоб доносити до людей тільки правду. Цілеспрямована, впевнена, амбіційна кар’єристка навіть не думала про кохання, але, за законами жанру, воно спіткало її несподівано.

Зайшовши в аудиторію, він одразу привернув увагу всіх присутніх. Статна постава, класичний чорний костюм, вишукана краватка та упевнена хода, незважаючи на помітну кульгавість. Проникливий і чомусь зневірений погляд Сашка одразу зупинився на милому обличчі Тетяни. Дівчина затамувала подих.

Це було кохання з першого погляду, те, про яке пишуть у книгах, і те, в яке вона зроду не вірила. Цей хлопець перевернув її життя з ніг на голову. Тому, коли він запропонував сходити на каву, Тетянина душа співала від радості, а серце шалено билося в передчутті якогось незвіданого, але дуже сильного й теплого почуття. Де й поділися мрії про кар’єрні висоти: тепер він – її Всесвіт, справжній подарунок долі.

Дуже швидко вони стали одним цілим, і він розповів їй свою історію. Олександр також навчався на журналіста в одному з вишів на сході України. Коли почалась війна, одразу вирішив піти добровольцем. Дні і ночі під суцільними обстрілами стали тяжким випробуванням. Особливо важко було втрачати друзів, тримати їх на руках і бачити на собі останній погляд цих втомлених, але героїчних очей. У такі хвилини він розумів, що стоятиме до останнього, та й доля завжди рятувала хлопця він смерті. Проте одного разу Сашка поранили, він був змушений піти з фронту і повернутись до звичайного життя, перевестися до іншого вишу і «жити далі».

Він не вірив, що зможе почати все з початку. Страшні картини снилися йому щоночі, а серце розривало почуття провини, що його товариші гинуть під кулями, а він не може їм допомогти. Але ця неймовірна дівчина із сонячною посмішкою повернула його до життя. Навіть із численним травмами, він комусь потрібен, хтось його чекає вдома. «Мій подарунок долі», як величав Сашко Тетяну у своїх думках.

Добіг кінця останній рік навчання, закохані отримали дипломи журналістів і вирішили більше не розлучатися ні на мить. Настав цей довгоочікуваний для них день. Тетяна у вишуканій  весільній  сукні, напроти – щасливі очі коханого, у які вона готова дивитися все життя. «Нехай ця мить триває вічно», – думала вона. «Ось воно, моє щастя», – усвідомлював він. Ще недавно обидва не вірили в долю, а вона зробила їм такий чудовий подарунок. Наприкінці вечора молодята вирішили сховатися від усіх. На задньому сидінні машини Тетяна розповідала коханому, що ніколи раніше не була такою щасливою, а Сашко дякував дівчині за те, що повернула його до життя. Раптом з-за повороту на шаленій швидкості вилетіла машина. Тієї миті вони тримались за руки і були найщасливішими людьми у світі…

Він тільки повернувся з пекла і почав жити знову. Вона тільки повірила в кохання і зустріла чоловіка, з якими прагне бути навіки разом. Підступний подарунок долі поєднав закоханих назавжди, але не в цьому світі. Зате тепер жодна війна не зможе їх розлучити.

ТАКА ЛЮБОВ БУВАЄ РАЗ В НІКОЛИ

Ольга завжди жила у своєму світі. Подалі від жорстоких людей, сторонніх поглядів та колотнечі міста. Навчання в школі, а згодом і в університеті приносило їй лише нестерпні страждання. Хотілося швидше втекти додому, щоб ще більше не розчаровуватись у сучасному суспільстві. В руках завжди була якась цікава книжечка, так вона могла уникнути небажаних розмов. Завжди одягала речі темних тонів, щоб не привертати зайвої уваги, хоч навіть у них виглядала дуже гарно. Довге, каштанове волосся спадало на тендітні плечі дівчини. Великі сірі очі і блукаючий погляд одразу звертали на себе увагу.

Після пар Ольга завжди сідала біля вікна у громадському транспорті та з усмішкою на обличчі відправлялася додому. Настрій покращився від покупки чергової книги. Не витримавши інтриги, дівчина почала читати в трамваї. Через кілька хвилин біля неї сів якийсь молодий хлопець і, в надії зав`язати розмову, почав говорити. Ольга зробила вигляд, що її не цікавлять пусті балачки, та ще й з незнайомими людьми. Проте хлопець не замовкав:

–  Це моя улюблена книга, – продовжував незнайомець

Відповіді не було. Тоді він додав:

– Через кілька сторінок буде гарна цитата. Як автор спромігся створити такий сюжет, це просто незрівнянно.

– Не потрібно розповідати, потім буде нецікаво, – не витримавши, сказала роздратована дівчина.

– Я тричі її читав і кожного разу відкривав для себе щось нове.

– Рада за вас, проте мені не потрібні ці подробиці.

– Там буде такий момент… – вів далі хлопець, але дівчина завадила йому договорити до кінця.

– Через вас я пропустила свою зупинку, треба буде повертатись назад.

– Я можу скласти компанію?

– Думаю, не варто.

Хлопець не збирався відступати і пішов проводити Ольгу. Познайомилися. Дівчина, хоч і закрита в собі, однак одразу звернула увагу на наполегливість та ввічливість Романа. Говорили про книгу. Хлопець розповів про улюблені моменти. Біля під`їзду попросив обмінятись номерами телефонів, але дівчина відмовилась. Він дуже засмутився, адже Ольга одразу йому сподобалась. Було в ній щось особливе, чого немає в інших дівчатах. Коханням це назвати важко, проте цілу ніч вона не покидала його думок.

Наступного дня, знаючи, що дівчина буде йти в університет, хлопець вже чекав біля під`їзду. Ольгу це трохи збентежило, оскільки вона помічала в людях тільки погані риси. Почали розмову. Дівчина одразу сказала, що в неї немає часу, потрібно поспішати на навчання. Роман запропонував її провести. Говорили про книги. Ольга все дивувалась, у наш час взагалі мало хто читає, а тут ще молодий хлопець. Час пролетів непомітно. Цього разу дівчина залишила номер телефону. Домовились зустрітись після пар.

Минув тиждень. Ольга не помітила, як стала довіряти недавньому знайомому. З нетерпінням чекала наступної зустрічі. Вже за місяць стала зовсім іншою людиною. Батьки не впізнавали доньку. Кожного дня, ніби світилась від щастя.

Через кілька місяців обоє зрозуміли, що створені одне для одного. Кожен день був цікавим. Проводили багато часу разом. Ольга закінчувала навчання в університеті та готувалась до випускного, на який запросила коханого. Мало не зомліла від щастя, коли Роман запропонував їй руку і серце перед великою кількістю здивованих людей. З радістю погодилась.

Весілля довелося відкласти. Хлопця мобілізували. Ніхто не зможе зрозуміти, як страждала дівчина, коли коханому кожну хвилину загрожувала небезпека. З ним вона по-справжньому відчувала, що таке любов. Відкрилась світові і почала життя з чистого аркуша. А зараз так легко може втратити найріднішу людинку. Коли Роман не піднімав слухавку, Ольга з жахом дивилась останні новини і благала Бога, щоб там не говорили про пост хлопця. Залишалось тільки чекати. Хлопець часто розповідав про товаришів, які загинули. Хтось підірвався на міні, когось застрелили, взяли в полон. Ці жахливі історії не покидали думки дівчини, щоб відволіктись, вона часто любила гуляти одна.

Цього дня вісточки від Романа не було. Заплакана дівчина надумала сходити в парк, щоб хоч на мить відволіктись. Було людно. Багато дітей весело проводили час. Згадала своє дитинство, усміхнулась. Закохані пари сидять на лавочках, дивлячись одне одному в очі. Недалеко від них сидів самотній дідусь. Ользі одразу стало шкода старого. Запитала, що сталося, але чоловік лише похитав головою.

Розговорилися. Виявилось, що дідусь не може повірити, що таке відбувається в країні. Розповів про свою молодість, про те, як кров`ю і потом здобував Батьківщині волю. Ризикував життям, аби онуки та правнуки могли жити в мирі. Зі сльозами на очах розповів про втрати побратимів. «Я дивом вижив у тих страшних подіях. Пережив справжнє пекло на землі, щоб зараз побачити, як країна, з якою ми пліч-о-пліч воювали, пішла проти нас», – тремтячим голосом, опустивши голову, розповів чоловік. Цікавим виявився співрозмовник.

– А ти чому така сумна, дитинко? – запитав дідусь.

– У мене нареченого забрали до армії. Тепер він там ризикує життям, – ледь вимовила дівчина.

– Та ти не хвилюйся, він повернеться. Не плач.

– Стараюсь триматись, але як згадаю, що він там переживає… – сльози не дали договорити далі.

– Я втратив сім`ю на війні. На власні очі бачив, як розстріляли моїх батьків та маленьку сестричку. Думав, що життя закінчилося, але доля подарувала мені шанс повернутись живим. Зараз у мене четверо дітей, сім онуків та три правнуки. Я щаслива людина, однак завжди з болем у серці згадую ті страшні часи.

– Не уявляю, як ви знайшли в собі сили почати жити далі.

– Зустрів хорошу дівчину, закохався, і біль трохи вщух, та рубець на серці залишиться назавжди. А чому ти тут одна гуляєш?

– Люблю побути один на один з собою. Втекти від зайвих думок. Ось поговорила з Вами, і мені стало трохи краще. Дякую.

– Я тут часто буваю, теж люблю побути сам. Може,  ще зустрінемось.

Дідусь поволі відправився додому. Ольга сиділа на лавочці і не могла прийти в себе. Скільки мудрості та досвіду в одній людині. Знову згадала про Романа і заплакала. Телефон не відповідав. Не знала, що й думати. В голову лізли всякі погані думки. Через кілька годин дівчині повідомили погану новину. Пост Романа обстріляли, мало хто вижив. Хлопця забрали до лікарні. Ольга дякувала Богові, що коханий залишився живий. Одразу вирушила в дорогу.

Лікарі хаотично бігали по лікарні. На запитання дівчини з третього разу відгукнулась медсестра і попросила трохи зачекати. Привезли багато поранених. Через кілька годин метушня ущухла. До Ольги підійшов лікар і повідомив невтішну новину. Роман дивом вижив, однак шансів на одужання немає. Залишиться інвалідом на все життя, не зможе ходити. Дівчина мало не втратила свідомість від такої новини. А в голові була лише одна думка, головне, що живий.

Наступного дня до хлопця можна було зайти. Не знала, що йому казати, як підібрати правильні слова, та Роман уже все знав.

– Привіт, коханий. Як добре, що ти живий. Як ти себе почуваєш? – обіймаючи хлопця, запитала Ольга.

– Ніяк, – відповів чоловік.

– Чого ти, не радий мене бачити?

– Радий, але нам краще більше не бачитись, – серйозним тоном сказав Роман.

– Тобто, як не бачитись? – здивовано запитала дівчина.

– Взагалі ніколи.

– Я тебе не покину. Буду з тобою завжди, щоб не сталось. Не уявляю свого життя без тебе. Якщо ти зараз мене відштовхнеш, я буду кожного дня сиділи у тебе біля під`їзду і нагадувати про себе.

– Навіщо тобі чоловік-інвалід?

– Ти все, що мені потрібно в житті. Нічого не хочу чути. Весілля зіграємо, як і планували.

– Подумай добре, не хочу тебе обтяжувати. Ти молода, красива, розумна дівчина, ще знайдеш своє щастя, – сказав хлопець, витираючи сльози.

– Не говори мені цього. Ти моє життя.

Ольга міцно обняла хлопця.

Зіграли весілля, як і планували. Живуть щасливо і знають, тепер їх точно не зможуть розлучити ніякі обставини. Дівчина згадала слова дідуся про те, що доля подарувала другий шанс, не можна ним нехтувати. Довела на власному прикладі, – для кохання немає нічого неможливого. Не залишила Романа у важкій ситуації. Мало таких дівчат, що змирилися б з недоліками другої половинки, а Ольга змогла. Кожен може говорити, що любить, а в найважчий момент просто покинути в біді. В цьому випадку ми бачимо щирість та справжність почуттів. Як сказала відома українська письменниця Ліна Костенко: «Така любов буває раз в ніколи».

Тож бережіть своїх коханих. Не залишайте в біді. Можливо, доля випробовує вас важкою ситуацією, щоб потім подарувати безліч щасливих моментів.

Вікторія Бондар.