* Згадаймо Іловайськ...

Минає друга річниця Іловайської трагедії

10 серпня 2014 року, українські військові розпочали операцію із захоплення Іловайська – одного із стратегічно важливих об’єктів Донбасу та одного із ключів до захоплення Донецька.

Наші захисники з другої спроби змогли взяти під свій контроль більшу частину міста 18-19 серпня, однак після того, як 23-24 серпня Росія ввела свої регулярні війська на Донбас, наші бійці опинилися в оточенні. Тоді в «Іловайський котел» потрапили батальйони «Донбас», «Дніпро-1», батальйони МВС «Херсон», «Світязь» і «Миротворець», «Шахтарськ», а також зведена рота 93-ї та 17-ї бригад Збройних Cил України.

29 серпня президент Росії Володимир Путін виступив з пропозицією про гуманітарний коридор, яким українські військові начебто зможуть вийти неушкодженими, однак насправді колони українських солдат під час виходу з міста були розстріляні російськими військовими.

Загалом втрати української армії під Іловайськом стали одними з наймасштабніших за два роки бойових дій на Донбасі. За даними військової прокуратури, під час боїв за Іловайськ загинули 366 українських військових, 249 – були поранені, 128 – опинилися у полоні. Ще 158 вважаються зниклими безвісти. За даними парламентської тимчасової слідчої комісії, загальні втрати українських військ сягнули тисячі осіб.

Саме під Іловайськом загинув наш земляк Олег Ващишин з Сельця, якого батьки розшукували протягом року. Для родини Олега, як і для сімей тисяч українців слово «Іловайськ» звучатиме, як пекло.

Бійці просили допомоги, телефонували рідним і благали достукатись до влади, вірили, що неодмінно прийде підкріплення. Дедалі частіше матері відчували в їх голосах відчай і втому, хоча хлопці не скаржилися.

Лютували ворожі «Гради», стогнали від болю поранені, хаос, кров. Вони часто вже й не розуміли, чия ж то кров на їх тілі – їх  власна чи друга, що зовсім поряд. Вони хотіли жити, побачити матерів і коханих,але розуміли і бачили безвихідь ситуації. Їх зрадили. Хто? Досі нема достеменної відповіді на це коротке і риторичне запитання.

 Згодом їх телефони не відповідали. У небі було тісно від молитви. Ріки стали повноводними від сліз. Матері гонили думки про смерть дітей, благали Господа врятувати їх синів...

Коли в Іловайську хлопцям в обличчя дихала смерть, то  у Києві проходив  військовий парад. Невже генерали разом з керівництвом нашої держави стояли на ньому спокійно? Невже не пульсувало у скронях? 

Скільки синів втратила ненька-Україна під Іловайськом, знає лише вона сама. А ще Бог. Він забрав до себе молодих українців, створивши армію ангелів. З неба дивляться вони у душі наші! Заплакана Україна, наша незалежна Україна! Слава героям!

Любов Клімчук.