Назавжди пішли у небо

Гул літака, стрибок, і неймовірна тиша… Перед очима безкрайній горизонт, а внизу все маленьке, немов іграшкове, і повітря якесь не таке. Вдихаєш на повні груди і відчуваєш, що кожна клітинка твого тіла наповнюється силою та енергією! Такі відчуття передають десантники після своїх перших стрибків. Вони – еліта українського війська.

Про силу та відвагу українських десантників складено немало віршів та пісень, кожен хлопчик у дитинстві мріє стати справжнім десантником, підкорити безкрає блакитне небо…

Як багато синів-соколів України забрало небо до себе назавжди.

 

2 серпня в Україні десантно-штурмові війська відзначили День пам’яті всіх загиблих воїнів-десантників. «Ми повинні пам’ятати, вшановувати пам’ять загиблих «крилатих воїнів». Багато із них, не будучи професійними військовими пішли на захист країни, коли вона їх потребувала найбільше. Вони проявили свою чоловічу мужність, патріотизм і небайдужість до долі України», – прочитала я на сторінці 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних Сил України. Там же було розміщене дуже зворушливе відео про полеглих бійців бригади.

Вдивляюся в молоді усміхнені обличчя. Переважна більшість прізвищ вихідців із регіонів Західної України. Навесні 2014 року у числі перших ця бригада була піднята для відбиття російської агресії. Підрозділи бригади брали участь у боях за Слов’янськ, а згодом – на різноманітних ділянках фронту на сході України. У липні-серпні 2014 року підрозділ бригади здійснив багатокілометровий рейд у тилу противника. З 2016 року бригада була переформована на десантно-штурмову і отримала танковий підрозділ. Серед портретів полеглих красенів-десантників під зворушливу пісню про Україну та її синів побачила фото нашого земляка із Заслуччя Віталія Мазура, полеглого старшого прапорщика Збройних Сил України.

Під час захоплення агресором української території Віталій Мазур одним із перших вирушив до Криму обороняти державний кордон. І з того часу у числі особового складу славнозвісної 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України перебував у зоні бойових дій на сході країни. Як згадують бойові побратими, для всіх, хто знав Мазура, він був більше, ніж товариш, – 35-річного старшину називали «Батя». Коли 13-й батальйон повернувся на ротацію, і військовослужбовці роз’їхалися додому на відпочинок, Віталій  продовжував піклуватися про своїх підлеглих: клопотав про них перед владою у забезпеченні земельними ділянками, піднімав інші проблеми, одним словом, намагався хоча б щось зробити для своїх хлопців. «Таких старшин в армії вкрай мало», – згадував боєць, який близько знав Віталія Мазура.

А в мирному житті Віталій був сім’янином, батьком двох дітей – сина Миколи та доньки Вікторії, добрим сином своєї матері, любив рибалити, полювати, відпочивати на дачі.

Віталій Віталійович Мазур помер у лікарні Демитрово на Донеччині 26 січня 2015 року, отримавши смертельне поранення під час контрнаступу ворожих сил поблизу населеного пункту Спартак у районі Донецького аеропорту. «Це був бій близько 11-ї години 22-го січня 2015р. На нас тоді пішли і танки, і бойові машини під мінометний обстріл. Навколо все змішалося… здавалося, палає світ… Віталій був поранений, впав у кому, наші медики надавали йому допомогу. Дуже велика втрата. Я навіть не уявляю, хто зможе його замінити. Людина дійсно була незамінна», – з болем у голосі говорить про трагічну втрату справжнього воїна та патріота командир батальйону, в якому служив старший прапорщик Мазур Віталій Віталійович.

Похований військовий 26 січня 2015-го у Житомирі на Смолянському військовому кладовищі. Нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Інна Ярмоліч, мама нашого Героя-земляка Олександра Ярмоліча написала у «Фейсбук» зворушливі спогади про сина:

«Мамо, мене взяли служити у десантні війська. Такі слова я почула, коли мій Сашко пішов в армію, перед відбором він марив тим, щоб попасти служити у ВДВ. Потім була служба, навчання у м. Десна. Після навчання знову рідний Львів та 80-та окрема десантно-штурмова бригада. Пам’ятаю його враження від перших стрибків з парашутом, потім були нічні стрибки. Це було синове покликання, мій Сашко дуже пишався, що став десантником. Потім  він підписав контракт, хоча я його  просила подумати, не спішити, але він і слухати не хотів. Саша сказав: «Мамо, це моє». Він настільки любив небо. Почалась війна, і небо забрало  назавжди мого Сашка – веселого, доброго, люблячого життя, своїх рідних. Вічна пам’ять тобі, Синочку! Герої не вмирають!».

Нагадаю, що Олександр Ярмоліч був старшим навідником та командиром відділення. Закінчивши строкову службу в повітрянодесантних військах 80-ої аеромобільної частини м. Львова, він продовжив службу за контрактом. У серпні 2013 року Олександру присвоєно звання старшого сержанта. Саме тоді 80-та аеромобільна частина вирушила на Схід захищати цілісність України. Олександр Ярмоліч отримав тяжкі поранення під час обстрілу незаконними збройними формуваннями з БМ-21 «Град»  Луганської ТЕС у м. Щастя.

Помер 31 січня 2015 року в лікарні м. Щастя Луганської області внаслідок отриманих поранень. 3 лютого 2015 року похований на кладовищі села Велюнь Дубровицького району.

Указом Президента України Петра Порошенка від 4 червня 2015 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» О. Ярмоліча нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

За даними Книги пам’яті полеглих за Україну, за час проведення АТО/ООС загинули 517 військовослужбовців Десантно-штурмових військ.

Вже за все перед Богом прощені

Линуть ангели-дембеля,

Спіть спокійно, красені-хлопчики,

Це навіки ваша земля.

Люба КЛІМЧУК.